Логотип Паризька Культура 24 kwietnia 2017
ТЕМИ
Вдячність
Władimir Maksimow

Щомісячник «Культура» – 40 Років [*]

У своїх побажаннях з нагоди тридцятиріччя „Культури” редакція „Континенту” писала: „Від першого дня свого існування цей часопис усілякими способами розвивав і підтримував гарну традицію духовних зв’язків і політичної солідарності з найкращими представниками російської літератури й суспільної думки, як у самій Росії, так і поза її кордонами. Ми запевняємо, що надзвичайно цінуємо це і зробимо все, що в наших силах, аби віддячити Вам такою ж щирістю і послідовністю.
Ми сподіваємося, що спільність цілей та ідеалів буде гарантувати нашу непорушну і цілковиту єдність. Існування часопису «Культура» в сучасному світі це найпромовистіше свідчення того, що Польща і польська культура не вмерла і ніколи не вмре.”

Відтоді минуло десять років. Десять років співпраці й дружби. Природно, що співпраця й дружба не завше були безхмарною ідилією. Велися гострі суперечки, принципові дискусії, які за нашою двосторонньою домовленістю ми не витягали на публічний форум, бо були переконані в тому, що добра воля і взаємна толерантність врешті переможуть і допровадять нас до взаємного примирення. Так зазвичай і відбувалося.

Часопис „Культура” був створений відразу ж після завершення Другої світової війни. Це здійснила група польських інтелектуалів, які з різних причин опинились у той час на політичній еміграції. Їхні прізвища знає сьогодні в Польщі кожен учень. Це передусім Єжи Ґедройць, а також видатний польський художник і письменник Юзеф Чапський, врешті досконалий прозаїк та есеїст Ґустав Герлінґ-Ґрадзінський.

Творці часопису від самого початку його існування протистояли традиційній польській думці, керуючись у своїй редакційній політиці принципами, які тоді здавалися єрессю:
1. Відмова від будь-яких надій на допомогу Заходу, ставка виключно на внутрішній потенціал Польщі.
2. Ламання одвічних патріотичних „аксіом”; безумовне визнання права на державну незалежність Литви й України.
3. Нормалізація відносин з Німеччиною без історичних комплексів.
4. Пошук шляхів до об’єднання з усіма силами визвольного опору в Східній Європі, а насамперед з російськими прихильниками подібних ідей.
Сьогодні все це здається очевидним, але щоб дійти до такого стану справ, потрібно було десятки років дійсно каторжної і найчастіше невдячної праці, боротьби з політичним закостенінням, націоналістичними упередженнями й інтелектуальними комплексами – як на еміграції, так і у вітчизні.

Роками „Культура” крок за кроком поширювала горизонт своїх духовних впливів серед земляків, аж урешті здобула серед них загальнонаціональне визнання і авторитет. Пропаговані „Культурою” ідеї знайшли найсильніший відгук передусім серед повоєнного покоління польської інтелігенції, навченої власним гірким досвідом, що справжню свободу можна відвоювати лише спільним зусиллям поневолених народів і в союзі з найкращою частиною думаючої Росії. Власне „Культура” познайомила Захід з авторами, знаними сьогодні в цілому світі: Чеславом Мілошем, Єжи Анджеєвським, Мареком Гласком, Лешеком Колаковським, Вітольдом Ґомбровичем і багатьма іншими. Вона також відкрила польському (і не тільки польському!) читачеві Олександра Солженіцина, Юлія Даніеля, Андрія Синявського, Йосипа Бродського, Томаса Венцлову і далі представляє щоразу нові прізвища. Якщо прослідкувати розвиток опозиційного руху в Польщі, то пересвідчимось, що впливи „Культури” було видно у ньому від самого початку, при чому вони постійно зростали, починаючи від вимог польської інтелігенції після 56 року, аж до створення і розквіту „Солідарності”. Багаторічна праця засновників цього чудового часопису не змарнувалася, зернятко посіяне сорок років тому дало плоди і – я в цьому переконаний! – буде їх давати надалі.

Культура” мала також великий вплив на справді переломний рух „Солідарності” і вже хоча б тому часописові забезпечене місце не тільки в історії Польщі, але також в історії боротьби з тоталітаризмом загалом. Адже це не випадково, що багато з нас – біженців з Росії та Східної Європи – вважають цей часопис не лише польським, але й своїм.

Кредо „Культури” найповніше сформулював Юзеф Чапський у своїй статті в дванадцятому числі „Континенту”. „Постійні зміни міжнародної ситуації, так само як і зрушення у Польщі вимагають усе нового й нового аналізу. „Культура” включилася і надалі включається в усе, що може розбудити почуття відповідальності, політично активізувати суспільство. Усіляка криза тоталітарного ладу може бути спробою кристалізації стабільної опозиції. „Культура” прагне бути одним із центрів об’єднання цієї опозиції, у міру можливості – не єдиним. „Культура” інстинктивно протистоїть усіляким апріорним оцінкам і судженням, залишаючи можливість висловитися і долучитися до спільної боротьби навіть своїм противникам...
Від перших днів існування часопису ми протистояли усіляким націоналізмам у Польщі, у цьому числі також і антисемітизмові, до якого знову вдався нинішній режим у 1968 році, компрометуючи ім’я Польщі. Ми боремося за Річ Посполиту вільну від фанатизму, намагаємося також розвивати відчуття, що не лише Польща, але й уся Центральна і Східна Європа – це наша спільна батьківщина.”

Понад дванадцять років тому, за порадою Олександра Солженіцина, я прийшов до редакції „Культури”, щоб урешті започаткувати серйозний діалог між нашими народами. Дванадцять років – це небагато, як для проекту, що має змінити наші долі, але щось було розпочато, діалог триває і раніше чи пізніше, я впевнений у цьому, допровадить до взаємного розуміння. Гарантією мого переконання є добра воля обох сторін, а це у кожній дискусії найважливіше. Думаючи про наших друзів з „Культури” у переддень сорокаріччя їхнього часопису, свої почуття до них я окреслив би одним словом: вдячність.

Володимир Максимов
Листопад 1986
 

 


[1] „O «Kulturze». Wspomnienia i opinie”, Puls Publications, 1987.

 

ПОВЕРНУТИСЬ НА ПОЧАТОК »