Логотип Паризька Культура 1 maja 2017

НАЙВАЖЛИВІШІ ДАТИ

27 липня 1906 року у Мінську народився Єжи Ґедройць, перший із трьох синів Іґнація Ґедройця і Францішки уродженої Стажицької.
1909 Народився брат Єжи Ґедройця – Зиґмунт.
1916 Батьки посилають Єжи на навчання до Москви у гімназію Польського Комітету.
1917 Після Лютневої революції й закінчення шкільного року Єжи повертається до Мінська, де продовжує навчання у гімназії Польської Шкільної Матиці (Польського Освітнього Товариства).
1918 Правдоподібно влітку переїздить до Варшави. Вступає до гімназії Товариства ім. Яна Замойського.
1920 Чотирнадцятирічним зголошується добровольцем до війська і стає телеграфістом у Командуванні Генерального Округу І у Варшаві.
1922 Народився Генрик – наймолодший брат Єжи.
1924 Розпочинає навчання на юридичному факультеті Варшавського університету (яке завершує у жовтні 1929 р.). Стає членом студентської корпорації Патрія і бере участь у студентському русі.
1926 Як член Патрії, під час Травневого перевороту спершу стає на підтримку уряду. Вийшов з Патрії у 1929/30 навчальному році.
1928 Вступає до організації „Myśl Mocarstwowa” („Державницька Думка”), стає редактором видання „Dzień Akademicki” („Студентський День”) – тижневого додатку до газети „Dzień Polski” („Польський День”), який згодом перетворив на самостійний часопис „Bunt Młodych” („Бунт Молодих”). Працює у прес-центрі Ради Міністрів.
1929 Записується на гуманітарний факультет Варшавського університету.
1930 Стає секретарем міністра сільського господарства і рільничих реформ Леона Янти-Полчинського. Редагує перше число часопису „Wschód” („Схід”).Одружується з Татьяною Швецовою і переїздить у помешкання на вул. Бжозова. Редагований Ґедройцем додаток до газети „Польський День” змінює назву на „Бунт Молодих”.
1932 Восени розпочинає унезалежнення „Бунту Молодих” від організації „Державницька Думка”.
1933 Входить до складу Головної Ради Об’єднання Консервативних Політичних Організацій як представник Партії Національної Правиці Януша Радзивілла. „Бунт Молодих” стає окремим двотижневим часописом.
1934 Новим керівником Ґедройця в Міністерстві сільського господарства стає віце-міністр Роджер Рачинський.
1935 У кінці року Ґедройць звільняється з Міністерства сільського господарства.
1936 Починає роботу в Міністерстві промисловості й торгівлі.
1937 „Бунт Молодих” змінює назву на „Polityka”(„Політика”). Розрив з дружиною.
1938 „Політика” публікує програмну статтю „Польська імперська ідея”.
1939 Ґедройць стає начальником секретаріату Міністерства промисловості й торгівлі. „Політика” починає виходити як тижневик. Візит на Всесвітню виставку у Нью-Йорку.
5 вересня Ґедройця евакуювали з Варшави, дорогою до румунського кордону він редагує бюлетень „Ostatnie Telegramy” („Останні Телеграми”).
18 вересня Єжи разом братом Генриком і дружиною Татьяною перетинають румунський кордон.
24 вересня Ґедройць прибуває до Бухареста і стає секретарем амбасадора Роджера Рачинського.
1940 Провокація, звинувачення та виправдання у рамках так званої „кримінальної справи Єжи Ґедройця та інших”.
4 листопада – евакуація польського посольства. Ґедройць залишається в Бухаресті керувати Польським Бюро у представництві Чилі.
1941 Британці допомагають Ґедройцеві евакуюватись у Стамбул.
12 квітня Єжи Ґедройць прибуває до Гайфи. Разом з братом Генриком вступає до Окремої бригади карпатських стрільців, їх направляють на службу в транспортну роту.
26 серпня Ґедройць потрапляє до обложеного Тобрука. Там він завідує військовим пунктом забезпечення NAAFI, а також допомагає видавати часопис „Przy kierownicy w Tobruku” („За кермом у Тобруку”).
1942 Ґедройць служить у Ґазалі, Киренаїці, Александрії, врешті його відкомандировують до Мосулу в Іраку.
1943 Після зустрічі з Юзефом Чапським Єжи Ґедройць входить до оточення генерала Андерса і розпочинає роботу у Відділі інформації та освіти Війська Польського на Сході. Керує Секцією часописів і військових видань, реформує часопис „Orzeł Biały” („Білий Орел”), а також видає щоденну газету Війська Польського на Сході „Dziennik Żołnierza APW”. Єжи знайомиться з Зофією Герц і Юліушем Мєрошевським, його призначають офіцером пропаганди (PRO).
1944 Ґедройць припливає до Таранто в Італії. 2-ий Польський корпус з грудня 1942 року воює в Італії. За публікацію суперечливої статті „Лівія і Кассіно” у часописі „Білий орел” Ґедройця покарано двотижневим арештом і звільнено з посади керівника Секції часописів.
1945 Стає офіцером з освітніх питань у Центрі бронетанкового вишколу в Ґалліполі. За наказом ген. Андерса прибуває в Лондон.
1946 Начальник штабу 2-го Польського корпусу „за домовленостю з урядом РП у Лондоні” засновує в Римі Літературний Інститут. Ген. Андерс призначає Єжи Ґедройця керівником Літературного Інституту.
1947 Виходить перше число „Культури”, редактори – Єжи Ґедройць і Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський. Літературний Інститут переносять до Франції.
1948 Демобілізація працівників Літературного Інституту.
1950 Заборона розповсюдження
„Культури” у Польщі.
1951 Чеслав Мілош просить політичного притулку у Франції. Більше року він живе у Домі „Культури”.
1952 Генрик Ґедройць приєднується до команди Інституту.
1954 Звернення до читачів з проханням допомогти в купівлі нового приміщення для Літературного Інституту; переїзд до будинку на авеню де Пуасі, 91, на межі між Мезон-Ляфітом і Ле-Меніль-ле-Руа.
1961 Поїздка Ґедройця до США.
1962 Виходить перший номер „Історичних зошитів”. До 2000 року Єжи Ґедройць видасть їх 133.
1966 Генрик Ґедройць одружується з Ледою Паскуалі.
1969 У Вансі помирає Вітольд Ґомбрович, а через два місяці у Берні – Єжи Стемповський.
1973 У Польщі помирає Зигмунт Ґедройць, брат Єжи й Генрика.
1974 Єжи Ґедройць зустрічається у Цюриху з Олександром Солженіциним і одержує його згоду на видання Архіпелагу ҐУЛАҐ. Єжи Ґедройць, Юзеф Чапський і Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський входять до складу редакційного комітету російського журналу „Континент”, заснованого Володимиром Максимовим.
1975 Єжи Ґедройць дає інтерв'ю журналу польської еміграції “Aneks”, яке було опубліковане, згідно з його волею, лише у 1986 році.
1976 У Лондоні помирає Юліуш Мєрошевський, найближчий співробітник Редактора.
1977 Ґедройць публікує „Декларацію в українській справі”, підписану за його ініціативою польськими, чеськими, російськими й угорськими еміграційними діячами.
1979 Помирає Зиґмунт Герц.
1980 Інтерв'ю Ґедройця тижневику “Ле Пуен” про робітничі страйки у серпні 1980 року і виникнення „Солідарності”.
1985 У 459-му числі „Культури” Ґедройць зізнається: “ … Я не шукав і не шукаю наступника та заступника (…). Попри безсумнівно серйозний вік, не збираюся помирати, бо вірю, що маю ще багато чого зробити”.
1986 8 жовтня в польському підпільному тижневику “Tygodnik Mazowsze” з нагоди 40-річчя Літературного Інституту виходить інтерв'ю з Єжи Ґедройцем.
1988 Лех Валенса зустрічається з Єжи Ґедройцем у паризькому Центрі Діалогу (Centre du Dialogue).
1989 Ґедройць одержує нагороду Польського ПЕН-клубу „за визначні заслуги для польського письменства”.
1990 Ґедройць відмовляється прийняти диплом за заслуги у промоції польської культури за кордоном.
1991 У Польській бібліотеці в Парижі Єжи Ґедройць одержує своє перше звання Почесного доктора від Ягеллонського університету.
1994 Ґедройць відмовляється прийняти Орден Білого Орла –найвищу нагороду Польщі.
1995 Виходить Ґедройців життєпис Автобіографія у чотири руки, а у серії „Архів Культури” друкують його листування з Константином А. Єленськиим.
1996 Президент РП Алєксандр Кваснєвський відвідує Редактора в резиденції Літературного Інституту.
Ґедройця нагороджують Орденом Почесного легіону.
1997 Литовський президент Альгірдас Бразаускас надає Ґедройцю почесне громадянство Литви.
Виходить друком листування Є. Ґедройця з А. Бобковським.
1998 Президент України Леонід Кучма нагороджує Єжи Ґедройця орденом «За заслуги» III ступеня. Редактор також одержує литовський Орден Великого князя Ґедимінаса І ступеня.
Виходить друком листування Є. Ґедройця з Є. Стемповським.
1999 Виходить друком листування Є. Ґедройця з Ю. Мєрошевським 1949–1956 років.
2000 Ґедройць відповідає на питання інтернет-користувачів під час чату на порталі Onet.pl.
14 вересня Єжи Ґедройць помер в Мезон-Ляфіті у віці 94 років. Похований на цвинтарі в Ле-Меніль-ле-Руа.
У вересні виходить останнє число „Культури” (№ 10/637).

Бібліографія:
Mariusz Kubik, „Jerzy Giedroyc – postać i dzieło. Kalendarium” – „Jerzy Giedroyc 1906–2000”, упор. Jacek Krawczyk [у:] „Jerzy Giedroyc. Redaktor. Polityk. Człowiek”, pod red. K. Pomiana, Towarzystwo Opieki nad Archiwum Instytutu Literackiego w Paryżu, UMCS, Lublin 2001. – Marek Żebrowski, „Jerzy Giedroyć. Życie przed «Kulturą»”, Wydawnictwo Literackie, Kraków 2012.
 

Єжи Ґедройць
Коротка біографія
Народився 27 липня 1906 у Мінську (Білорусь) Помер 14 вересня 2000 у Мезон-Ляфіті (Франція)
Псевдонім: Redaktor

Батьки
Францішка, в дівоцтві Стажицька та Іґнацій Ґедройць одружилися у Мінську, правдоподібно 22 жовтня 1905 року – ця дата вигравіювана на обручці, яка збереглася серед сімейних реліквій. Францішка була донькою одного з найкращих у місті кравців, а Іґнацій – нащадком старовинного роду литовських князів, але без маєтку і значного суспільного становища, за фахом – аптекар.
27 липня 1906 року народився їхній первісток, якого при хрещенні в Мінському кафедральному соборі назвали Єжи Владислав.

Дитинство

Ранні роки Єжи провів у Мінську. Доповненням до його домашнього навчання стали уроки гри на фортепіано, які він не любив. Був хворобливим, багато читав, користуючись батьківською бібліотекою.
У 1916 році батьки посилають його до Москви, де він розпочинає навчання у гімназії Польського Комітету. У російській столиці стає свідком Лютневої революції 1917 року. Після закінчення скороченого навчального року Єжи подався до свого стрия Віктора Ґедройця в Петербург, та не знайшовши його там, повертається додому до Мінська. Подорож одинадцятирічного Ґедройця охопленою громадянською війною Росією тривала кілька тижнів. Саме тоді він почав курити. У Мінську батьки записують сина до приватної польської гімназії Мар’яна Массоніуса, що належала Польській Шкільній Матиці (Польському Освітньому Товариству). Навчання знову перериває велика політика: у Мінську після Жовтневого перевороту владу захоплюють більшовики, а у лютому 1918 року місто займають німецькі війська. Через кілька місяців разом з тисячами інших евакуйованих з Мінська поляків, родини Стажицьких і Ґедройців – Іґнацій та Францішка, Єжи і на три роки молодший за нього Зиґмунт – виїздять до Варшави. Тут Єжи продовжує навчання в Гімназії Яна Замойського і здає іспит на атестат зрілості. Ще перед тим, під час польсько-більшовицької війни 1920 року, він служить добровольцем-телеграфістом у Командуванні Генерального Округу І у Варшаві.

Навчання в університеті
1924 року Єжи Ґедройць стає студентом права Варшавського університету. Там він вступає до студентської корпорації Патрія і стає її керівником. Одночасно Єжи очолює Коло студентських корпорацій, оскільки того року Патрії, відповідно до принципу ротаційності, випала черга головувати. Це значно підвищило авторитет Ґедройця і дуже розширило спектр його знайомств. Під час Травневого перевороту 1926 року разом зі своїми товаришами, здебільшого націонал-демократами, він вирішує захищати уряд Вінцентія Вітоса від бунтівних підрозділів Юзефа Пілсудського. Та спостерігаючи за панікою й хаосом у середовищі правлячої еліти, Ґедройць розчарувався у парламентаризмі, і це „поглибило пропілсудські погляди i переконаність у необхідності авторитарного правління” – напише він через багато років у Автобіографії у чотири руки.

Клуб Злостивих Щенят
1928 року, під кінець навчання в університеті, після періоду тимчасової роботи у рекламному відділі Польського Телеграфного Агентства, у газетах „Kurier Warszawski” („Варшавський кур’єр”) та „Warszawianka” („Варшав’янка”), Єжи починає працювати у прес-службі Ради Міністрів, влаштувавшись сюди за допомогою офіцера ІІ Відділу Яна Карчевського. Тоді проявляються і політичні амбіції Ґедройця – він стає співзасновником Клубу Злостивих Щенят, що об’єднує пов’язаних із правлячим табором молодих людей, переважно секретарів міністрів.
„Це було не „товариство любих друзів”, – згадував Ґедройць – а об’єднання людей з різних середовищ, мотивованих ідеєю, а не бажанням займати посади. Залагодженням особистих справ тут принципово не займалися”. Після закінчення 1929 року юридичного факультету, Єжи Ґедройць розпочинає навчання на історичному, одночасно змінивши роботу у Раді Міністрів на посаду пресового та парламентського референта у Міністерстві сільського господарства.

Секретар
1930 року він стає секретарем консервативного міністра Леона Янти-Полчинського. У цей період Ґедройць вже добре відомий у середовищі польських консерваторів: від 1928 року він належав до організації „Myśl Mocarstwowa” („Державницька Думка”), яка видавала однойменний часопис. У своїх мемуарах „Migawki wspomnień” („Кадри спогадів”) Мєчислав Прушинський згадує: „Державницька Думка виступала проти концепції національної держави у версії ендеків (націонал-демократів), пропонуючи будувати державу багатьох народів і релігій у традиціях Польщі доби Яґеллонів. Нам була близькою прометейська ідея Пілсудського (яку той не зміг реалізувати у 1920 році) щодо створення союзних для Польщі, незалежних республік: України, Литви, Білорусі, Грузії та Кавказу, що могло ослабити, або навіть ліквідувати російську імперію”.

Уперше редактор
У 1930 році Ґедройць підготував перше число часопису „Wschód” („Схід”), очолений пізніше Влодзімєжом Бончковським, а згодом став редактором видання „Dzień Akademicki” („Студентський День”) – тижневого додатку до газети „Dzień Polski” („Польський День”). Через рік він змінив назву видання на „Bunt Młodych” („Бунт Молодих”), а у 1933 році перетворив його на незалежний часопис. З лютого 1933 року „Bunt Młodych” почав виходити як двотижневик на восьми шпальтах, а у 1937 році став тижневиком „Polityka” („Політика”).

Державний службовець і політик
З роками ріс авторитет Єжи Ґедройця, зростало також значення часописів, редактором яких він був. На початку тридцятих років Ґедройць був тісно пов’язаний з консервативним рухом, не лише з середовища „Державницької Думки”, але й організацією Януша Радзивілла – Партією Національної Правиці. З роками зростала репутація Єжи Ґедройця як людини незалежної, хоча і відносили його до „внутрішньої опозиції” у правлячих колах. Поговорюють, що за публікацію критичної статті про владу „Кіров та Пєрацький” йому навіть загрожувало інтернування в концтаборі Береза Картузька. Через конфлікт з одним із наступників Янти-Полчинського – Юліушем Понятовським – Ґедройць перейшов працювати до Міністерства промисловості й торгівлі, де віце-міністром був один з його приятелів, Антоній Роман. Під його крилом Ґедройць продовжував свою кар’єру службовця, разом вони побували на відкритті Всесвітньої виставки у Нью-Йорку. Одночасно Єжи намагався реалізувати свої політичні проекти: у 1940 році група „Політика” планувала висунути список своїх кандидатів до Сейму, а однією з її цілей було проголошення автономії „Східної Малопольщі” (офіційна назва Східної Галичини у Польщі міжвоєнного періоду). За кілька днів до початку Другої світової війни, спостерігаючи за загостренням ситуації в Європі, Ґедройць добивався скерування до США спеціальної військової місії на чолі з генералом Соснковським.

Війна, Бухарест
Усі ці плани були зруйновані через вибух війни. Єжи Ґедройць як державний службовець підлягав евакуації до Румунії. Він узяв із собою молодшого брата Генрика (1922 р. н., близькі звали його Дудек), а також колишню дружину Татьяну, з якою розійшовся бл. 1937 року, після шести років подружнього життя. У Бухаресті Ґедройць став секретарем у свого приятеля Роджера Рачинського, амбасадора РП при тамтешньому королівському дворі. Єжи допоміг йому пристосувати роботу посольства до реалій війни та ситуації поляків у Румунії, куди масово прибували не лише звичайні біженці з Польщі, але й майже уся польська еліта, представників якої інтернувала румунська влада. Працюючи разом з Рачинським, Ґедройць набув репутації прихильника „Санації”, через що мав конфлікт з середовищем генерала Владислава Сікорського, який очолив уряд Польщі у вигнанні. Унаслідок провокації Ґедройця звинуватили у хабарництві й торгівлі документами, що полегшували одержання віз. Звинувачення зняли лише після багатомісячного слідства і численних допитів. Амбасадор, виїжджаючи в листопаді 1940 року з Румунії після ліквідації польського посольства, доручив Ґедройцеві залишитись у Бухаресті і працювати у польському відділі при чилійському представництві, що тепер офіційно представляло польські інтереси. Невдовзі виник конфлікт між Єжи Ґедройцем та Самсоном Мікіцінським, котрий мав наглядати за роботою Польського Бюро у чилійському представництві, а насправді займався в основному бізнесовими справами, співпрацюючи при цьому з німецькими службами. Групу Ґедройця звільнили з Бюро, та її надалі визнавали за єдиного представника польських інтересів – зокрема серед британських дипломатів, тож вона продовжувала свою роботу неофіційно: помагала біженцям та інтернованим, збирала інформацію про німецьку та совєтську окупації тощо. З Бухареста Ґедройць виїхав у лютому 1941 року. Йому допомогли англійці, які евакуювали своє представництво після приєднання Румунії до країн Осі.

Тобрук, Ірак, Монте-Кассіно, Ґалліполі
Навесні 1941 року Єжи Ґедройць разом зі своїм братом Генриком вступили до війська. Незабаром, як солдата Окремої бригади карпатських стрільців, його відправили обороняти обложений Тобрук. У серпні 1942 року Ґедройця відрядили до Іраку, у Командування Дивізії, де він займався освітньою роботою. Там він зустрівся з Юзефом Чапським, який очолював Відділ пропаганди Війська Польського на Сході. Чапський призначив Ґедройця керівником Секції часописів і військових видань. Єжи здійснив їх ґрунтовну реформу, та передусім підняв рівень тижневика „Orzeł Biały” („Білий Орел”).
З Армією Андерса Ґедройць пройшов бойовий шлях аж до Монте-Кассіно. Керівництво вважало, що часопис „Orzeł Biały” веде занадто ліберальну редакційну політику, тому Ґедройця звільнили та відрядили до Центру бронетанкового вишколу в Ґалліполі, де він став офіцером з освітніх питань. Навесні 1945 року Ґедройця разом з Чапським викликали до Лондона, де у травні він отримав посаду керівника Європейського відділу Міністерства інформації і документації Уряду РП у вигнанні, на якій він зокрема займався пропагандою на території Італії та Франції, а також офіційно представляв там 2-ий Польський корпус генерала Андерса.

Рим – Літературний Інститут
Одночасно Єжи Ґедройць намагався організувати видавництво, у необхідності заснування якого йому вдалося переконати командування 2-го Польського корпусу – 11 лютого 1946 року генерал Андерс створив робочу групу, завданням якої була організація Літературного Інституту в Римі. До складу першого колективу Інституту разом з Ґедройцем зокрема входили: Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський, Зофія та Зиґмунт Герци. Інститут працював для потреб польських цивільних і військових інституцій, а також провадив власну видавничу діяльність, яку розпочав з видання „Леґіонів” Генрика Сенкевича. У червні 1947 року Літературний Інститут видав перше число часопису „Культура”, який спочатку мав бути „візитною карткою” Ґедройцевого видавництва.

Франція

У зв’язку з розформуванням дислокованих в Італії польських військових підрозділів постало питання про подальше існування Інституту. Тому у середині 1947 року було прийнято рішення про перенесення його у Францію, де вже перебував Юзеф Чапський, який очолював там представництво 2-го Польського корпусу. 27 серпня 1947 року генерал Андерс затвердив особовий склад Літературного Інституту, а Єжи Ґедройця призначив керівником. У жовтні того ж року, після продажу друкарні та іншого майна, колектив Інституту, – за винятком Герлінґа-Ґрудзінського, який виїхав до Лондона, – перебрався у Париж. Спочатку вони зупинились в готелі Лямбер, а згодом у віллі на авеню де Корней, 1, у Мезон-Ляфіті під Парижем, де містилося представництво Чапського. Друге, подвійне число „Культури” вийшло вже в Парижі.
Менш як за рік, до Ґедройця та Герців приєднався і сам Юзеф Чапський, теж ставши членом колективу Інституту.

Живучи „Культурою”
Одночасно із завершенням війни закінчилась і ціла епоха в особистому житті Єжи Ґедройця. З Польщі до нього дійшла звістка про загибель батьків під час Варшавського повстання. Тоді також Єжи остаточно розстався з дружиною. Ще під Анконою загинув його близький приятель Адольф Бохенський, а у 1945 році в Афінах помер Роджер Рачинський. Єдиною людиною, що поділяла як новий світ Редактора „Культури”, так і колишнє життя Єжи Ґедройця, був брат Генрик. Він приєднався до команди Інституту 1952-го, після кількох років, проведених спершу в Італії, а згодом у Лондоні. З кінця сорокових років Ґедройця почали ототожнювати з „Культурою”, а слово Редактор стало синонімом до його прізвища. Біографія Ґедройця усе більше ставала історією часопису, який він видавав, а також згромадженого навколо нього середовища. Отож, якщо „Культура” протягом першого десятиріччя шукала шляхів виходу з політичної кризи, що охопила польську еміграцію, то це неможливо аналізувати не врахувавши ставлення, симпатію і лояльність Єжи Ґедройця до Владислава Андерса. І якщо в „Культурі” друкувались найвидатніші польські літератори ХХ століття, – то це було результатом особистої харизми, наполегливості, а часом і впертості Єжи Ґедройця, який щомісяця висилав у світ тисячі листів і намовляв писати чи то Вітольда Ґомбровича, чи Чеслава Страшевича. Якщо ж Дім „Культури” став своєрідною „меккою”, до якої тягнулись – часом боязко, затираючи за собою сліди, а часом цілком відкрито – громадяни ПНР, які думали інакше, ніж цього хотіла влада, то це було наслідком позиції Ґедройця, котрий від початку був відкритий до контактів з краянами і шукав серед них не лише інформацію, але й співробітників, а також підтримував розмаїті опозиційні ініціативи. І коли у Польщі почала з’являтися демократична опозиція, то завдяки рішучості, винахідливості, а частково і фантазії Гедройця, який протягом багатьох років „індіанськими стежками” контрабандно переправляв свої видання на береги Вісли, його часопис там уже знали, цінували, він користувався довірою та мав добре реноме.

Дім і люди
Якщо найбільшим досягненням „Культури” стало переконання поляків у тому, щоб вони змирилися із втратою Вільнюса і Львова на користь майбутньої Литви й України, а також, що існування незалежних України, Литви і Білорусі є ключовим для незалежності Польщі (так звана доктрина УЛБ), – то це була більшою мірою заслуга „східної” душі пілсудчика Ґедройця, а не лише інтелектуальне досягнення Юліуша Мєрошевського. Понад півстоліття керування Літературним Інститутом – це 637 чисел „Культури”, 137 „Історичних зошитів” і 512 книжок, виданих у Бібліотеці „Культури”. Це також сотні розкиданих по світу авторів, серед яких можливо найважливіший – Юліуш Мєрошевський – як лондонський porte-parole Ґедройця.
Ґедройць лише зрідка покидав Париж: спочатку – раз на кілька місяців їздив до Лондона, а в пізніший період, наприклад – на Франкфуртський книжковий ярмарок. Кілька найближчих співробітників, що становили команду Інституту, мешкали разом у Мезон-Ляфіті – спочатку на авеню де Корней, 1, а з 1954 року – на авеню де Пуасі, 91, в будинку, купленому завдяки підтримці читачів. Перший поверх займали службові приміщення редакції, а житлові кімнати містилися на другому. У павільйоні біля будинку облаштували кімнати для гостей, особисте ставлення до яких могло бути різним, але попри те резиденція „Культури” майже безперервно була заповнена.
Фактично Єжи Ґедройць не мав часу і місця для особистого життя. Він прокидався раніше за всіх домочадців, впродовж багатьох років сам готував сніданок, і спати також йшов останнім. Ґедройцева кімната на другому поверсі – невелика, всього лиш кільканадцять метрів – до кінця життя стала єдиним прихистком його приватності, де він усамітнювався, щоб подрімати після обіду і для кількагодинного сну вночі. Наскільки можна назвати це домом? І чи можна ці кілька годин назвати приватними? Адже навіть тоді Ґедройць брав зі собою машинописи, над якими іноді засинав, і тоді на постелі та підлозі залишались сліди, випалені цигарками, що випадали з рук...
„Ми продовжували й продовжуємо життя у наметах” – згадував він майже півстоліття потому. Життя Ґедройця обірвалось 14 вересня 2000 року у будинку на авеню де Пуасі, під час роботи над черговим числом „Культури”. Номер 637 часопису був останнім.

Автобіографію у чотири руки (PDF) можна прочитати клікнувши на обкладинку.
 

 

ПОВЕРНУТИСЬ НА ПОЧАТОК »