Літературний Інститут – це видавництво, засновником і керівником якого у 1946–2000 роках був Єжи Ґедройць. Після його смерті Літературним Інститутом керувала Зофія Герц (2000–2003), а після її кончини – Генрик Ґедройць (аж до смерті у 2010 році).
Літературний Інститут видавав передовсім щомісячник „Культура” (637 чисел), квартальник „Історичні зошити” (171 число), а також книжки. У 1946–47 роках в Італії вийшло 26 книжок, у Парижі в 1947–1952 роках – дев’ять, а з січня 1953 в рамках серії Бібліотека „Культури” – 378 (не рахуючи „Історичних зошитів”).
Літературний Інститут був заснований у Римі при 2-му Польському корпусі на початку 1946 року. Завдяки позиці з фондів 2-го Польського корпусу Літературний Інститут купив друкарню, а видавництво було зареєстровано під назвою Casa Editrice Lettere.
Вільне слово, себто незалежність
Друга світова війна завершилась для Польщі втратою суверенітету. Тому Єжи Ґедройць вирішив розпочати в еміграції далекосяжну культурну й політичну діяльність, спрямовану не на поточні цілі, а на тривале формування поглядів поляків на батьківщині і в еміграції. Капітулянтство союзників перед Совєтським Союзом, а також безпорадність і хисткість громадської думки Заходу в ставленні до комунізму утвердили Ґедройця у переконанні, що всіляка незалежницька діяльність поляків повинна спиратися на власні сили і солідну організаційну основу. Тому найважливішим принципом Літературного Інституту була фінансова та політична незалежність (видавництво ніколи не було пов’язане з жодною із еміграційних партій). З самого початку Ґедройць трактував Інститут як еміграційну культурну інституцію. Він розумів, що вільне слово є необхідною умовою боротьби за незалежність. Окрім художньої літератури планував видавати твори суспільної та політичної думки. У начерку видавничої програми з 1946 року він писав, що „ознайомлення читачів з доробком і розвитком програми […] урухомить їхній мисленнєвий процес, і це як наслідок має призвести до впорядкування польського життя за принципами політичної рівності, соціальної справедливості, дотримання прав людини та її гідності. Настають часи, коли видані Літературним Інститутом книжки мусить знати не тільки кожен політичний чи громадський діяч, але й кожен сучасний культурний поляк”.
„Пілігримство до свободи”
Одним із перших видань Інституту була Книга польського народу і польського пілігримства Адама Міцкевича. Вона вийшла з програмною передмовою Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського, в якій він окреслив план дій для повоєнної еміграції і нагадав Міцкевичеву ідею „пілігримства до свободи”. Окрім творів найвищого мистецького рівня, таких як Щоденник подорожі до Австрії та Німеччини Єжи Стемповського або Портрет Канта і три есеї про війну Болеслава Міцінського та антології воєнних новел Очима письменників, Літературний Інститут видавав теж популярну літературу, зокрема трилогію Серґіюша П’ясецького Яблучко, Загляну у вікно..., Не ждіть рятунку ні від кого... Важливе місце у римський період займали перевидання творів Сєнкєвича, Реймонта, Сєрошевського, Струґа,
Кадена-Бандровського. Літературний Інститут видавав також переклади. Тут так само друкували книжки на замовлення армії. Книги римського періоду вже мають характерну обкладинку Літературного Інституту, автором графічного оформлення якої був Станіслав Ґліва. У червні 1947 року вийшло перше число „Культури”, яку планували видавати у формі квартальника. Редакторами цього номера були Ґедройць і Герлінґ-Ґрудзінський. Розформування 2-го Польського корпусу, зростання конкуренції зі сторони італійських друкарень, віддаленість Риму від головних центрів польської еміграції, а також обмежені можливості налагодити зв’язки з батьківщиною спричинились до того, що Ґедройць вирішив продати друкарню й у липні 1947 року переніс Літературний Інститут до Парижа. Таким чином вдалося цілком сплатити позики й фінансово унезалежнити Інститут від війська. А після демобілізації навесні 1948 року його працівників, видавництво й організаційно перестало залежати від польської армії.
Франція – стабілізація
У Франції Літературний Інститут розмістився в Мезон-Ляфіті поблизу Парижа (спочатку на авеню де Корней).
Тоді редакція мала вже постійний склад, окрім Ґедройця до неї входили: Зофія Герц, Зиґмунт Герц і Юзеф Чапський. У 1952 році до команди приєднався Генрик Ґедройць. Оборотний капітал, отриманий Літературним Інститутом після продажу друкарні у Римі, був невеликим і його вистачало лише на друк „Культури”, яку перетворили у щомісячне видання. Її здвоєний номер вийшов восени 1947 року.
До 1953 року книжки видавались спорадично. Кількість передплатників зростала і через кілька років часопис став прибутковим, що дозволило у 1953 році відновити видання книжок. Першим томом Бібліотеки „Культури” стала книжка Вітольда Ґомбровича з двома його творами: Транс-Атлантик і Шлюб. У тому ж році вийшов Поневолений розум Чеслава Мілоша. Відтоді обидва письменники всі свої твори видавали в Літературному Інституті.
Окрім уже визнаних і знаних письменників, Ґедройць систематично, починаючи від 1954 року, видає дебютантів (Мар’ян Панковський, Лео Ліпський, Анджей Хцюк); перевидає роман Станіслава Рембека У полі (1958), а також розпочинає співпрацю з письменниками, що мешкають у Польщі. Крім художньої літератури виходять також твори з політології, соціології і філософії таких авторів як Джеймс Бернгем, Реймон Арон, Жанна Герш, Александр Герц, Деніел Белл, Мілован Джилас, Сімона Вейль, Альбер Камю чи Віктор Сукєнніцький.
З самого початку Ґедройць складає свій видавничий план так, аби розширити горизонти дискусії про Польщу, висвітлювати нові обставини й аргументи. В Польщі розповсюдження видань Літературного Інституту було заборонене, тому їх спеціально готували, щоб переправити через кордон нелегально. Наприклад, роман 1984 Джорджа Орвелла вийшов з репродукцією совєтського плакату на обкладинці, а Здобуття влади Чеслава Мілоша надрукували як Визволення Зиґмунта Корнаґи, видане Товариством Будівників Народної Польщі ім. Ванди Василевської. Найважливіші тексти друкували у вигляді брошур (бл. 100 назв). Їх разом із книжками (кількасот екземплярів щомісяця) висилали у Польщу, на випадково вибрані з телефонних довідників адреси.
У вісімдесятих роках 15 книжок Літературного Інституту, а також 30 номерів „Історичних зошитів” і 11 чисел „Культури”. перевидали у зменшеному форматі на цигарковому папері.
У новому домі
У 1954 році Інститут був змушений змінити свою стару французьку адресу. Завдяки допомозі друзів і зборові грошей серед читачів удалося купити власний будинок на авеню де Пуасі, 91 у Мезон-Ляфіті. Щедрі пожертви читачів дали змогу сплатити кредит на будинок протягом двох років. Гроші продовжували надходити і це дозволило створити Фонд „Культури”. Накопичені кошти витрачали виключно на різні потреби у Польщі та допомогу потребуючим на еміграції. „Будування мосту між поляками, які живуть, творять і працюють на батьківщині і між нами, тими хто свідомо вибрав політичну еміграцію, це лише питання такту, здорового глузду і чесного поділу ролей” – написала у своїй декларації команда „Культури” у 1947 році.
П’ять тематичних томів спеціального циклу було присвячено реаліям сталінізму в Польщі. Вони виходили у 1952–53 рр. як „польські зошити «Культури»”.
Після 1956 року з Літературним Інститутом налагодили контакт автори, що жили у Польщі, зокрема Стефан Кіселевський, Вітольд Єдліцький, Артур Марія Свінарський, Анджей Ставар. Письменники з Польщі (Чеслав Мілош, Марек Гласко, Анджей Ставар) також знаходили притулок і гостювали у резиденції Інституту. Тут вони видавали свої перші книжки в еміграції. Окрім уже згаданих авторів, свої твори у видавництві друкували: Генрик Ґринберґ, Пйотр Ґузи, Лешек Колаковський, Влодзімєж Одоєвський, Леопольд Тирманд та ін.
