JERZY GIEDROYC
У моїй приватній історії «Культури» трьома найтрагічнішими подіями були хвороба і смерть Юліуша Мєрошевського, хвороба і смерть Зиґмунта Герца та смерть Юзя Чапського.
Хвороба Мєрошевського була абсолютно жахливою. Це був рак горла, і Мєрошевський страшенно страждав: опромінювання випалило щоки, у гортань йому вставили трубку. Тривало це кілька місяців. Ми намагалися зробити для нього щось приємне. Він завжди мріяв про кожух. За кілька місяців до його смерті нам вдалося отримати з Польщі чудовий закопанський кожушок, який його дуже порадував.
Мєрошевський був для мене головним партнером у діалозі. Єдиним, із ким я був настільки відвертим. Не тільки тому, що я знав, що він мене зрозуміє, але й тому, що я був упевнений у його безумовній лояльності. Ніхто не зміг мені його замінити. Після його смерті в певному сенсі я залишився сам.
Потім несподівано почалася хвороба Зиґмунта, яку ми дуже важко пережили. Спершу він ще сподівався, що якось вибереться, однак під кінець він уже усвідомлював своє становище. Проте весь час зберігав абсолютно надзвичайну бадьорість; його лиш турбувало, що буде із Зосею. Це було справді виняткове подружжя.
Юзьо почав менше долучатися до справ “Культури” за кілька років до смерті, щоб присвятити себе виключно живопису. Тоді — з великим запізненням — він досягнув першого успіху. Він занурився в організацію виставок. Зрештою він не лише зменшив участь у справах «Культури», а й коло своїх інтересів і співрозмовників, яке останнім часом — не враховуючи родини — складалося здебільшого з Адама Загаєвського й Войцеха Карпінського. Я також в останні роки бачився з ним рідше. Його поглинув живопис, а в мене було дедалі більше роботи. Колись ми розмовляли щодня. В останні роки — щокілька днів, до того ж ці розмови були доволі випадковими. Але вони були. Його смерть завершила важливий розділ мого життя.
В історії «Літературного інституту» та «Культури» Зося та Зиґмунт Герци відіграли вирішальну роль. Вони брали участь у всіх справах, включно з тими, які вимагали дотримуватися максимального збереження таємниці. Особливо це стосується Зосі, яка стала головною героїнею цієї історії не лише завдяки своїй енергії, а й завдяки цілковитій відданості нашій справі та готовності взяти на себе пов’язані з цим ризики. Вклад Зиґмунта був величезним, але те, що він робив, він робив для неї. До війни він обіймав високу посаду в «Solvay». Після завершення служби він міг без зусиль знайти добре оплачувану та престижну роботу на Заході. Адже в нього було чимало пропозицій від своєї фірми, до того ж він міг використати розгалужені зв’язки свого батька в міжнародних економічних колах. Він пожертвував усім цим заради Зосі.
В Італії Зиґмунт геніально себе проявив: без нього ми б не впоралися. Йому ми завдячуємо створенням матеріального фундаменту «Інституту». Пізніше він поставив на службу «Культурі» свою працьовитість і винахідливість, виконуючи щоденні обов’язки, часто втомливі та монотонні, але без яких ми не могли би функціонувати. Його цікавість до людей і вміння встановлювати з ними контакти були незамінними. Якщо Юзьо та Кот були нашими міністрами закордонних справ, то Зиґмунт був міністром у справах поляків. Він організовував запрошення та стипендії. Проводив зустрічі й підтримував товариські контакти. Дуже часто відігравав роль громовідводу у моїх взаєминах із Мілошем, які не завжди складалися найкращим чином. Піклувався про Гласко, Полянського й безліч інших людей, які пройшли через наш дім. Наша дружба з отцем Садзіком і паллотинами — це була його заслуга. Коли вони приїхали з Цюриха, щоб заснувати свій дім у Парижі, вони навідались до нас. Це був дуже милий візит, але на цьому, мабуть, усе би закінчилося, якби не стосунки Зиґмунта із Садзіком.
Зося від самого початку взяла на себе всю адміністративну роботу в «Культурі». Проте її вплив на політику «Культури» та на мене завжди був дуже великим. Їй не бракувало здорового глузду, й неодноразово вона зуміла втримати мене перед розширенням фронту та новими й ризикованими починаннями; її втручання не завжди були ефективними, але кілька разів врятували «Культуру» від серйозних дурниць. Вона також уміла розв’язувати чимало питань завдяки здібності встановлювати з людьми дружні стосунки. Вона — наочна ілюстрація моєї теорії, відповідно до якої у Польщі найважливішими є жінки.
Роль Зосі й Зиґмунта неможливо переоцінити. Не думаю, що «Культура» мала шанси з’явитися й вистояти без них.
У період, коли ми разом працювали у відділі пропаганди, Юзьо був для мене одним із найближчих людей. Тоді між нами не було жодних конфліктів. Першим роздалом у наших стосунках стало питання перенесення «Інституту» в Париж, до чого Юзь ставився без ентузіазму. Та потім він служив «Культурі» як міністр закордонних справ, про що я вже неодноразово говорив. Однак його роль була значно більшою: він створював особливу атмосферу дружби та безкорисливості і завдяки цьому випромінював якусь ауру навколо всієї нашої роботи. Він був вельми доброзичливим до людей. У ньому відчувалося духовне життя й, мабуть, саме це так сильно інтригувало й приваблювало до нього настільки різних людей: від Кота Єлєнського до Жанни Герш.
Він був людиною дуже глибоких релігійних переживань. Його релігійність знайшла вираження у багаторічній співпраці з Антонієм Марильським і школою для незрячих у Лясках, а також у читанні таких авторів, як Бердяєв, Пеґі чи Жакоб, із чиєю творчістю я познайомився завдяки ньому. Пеґі справив на мене більше враження, ніж Бердяєв, можливо, тому, що зацікавлення Пеґі не обмежувалися релігійними чи філософськими питаннями. Так само завдяки Юзю я дуже поглибив свої знання російської літератури, хоча я завжди нею цікавився. Це стосувалося, наприклад, Достоєвського. Раніше мені особливо подобалися «Брати Карамазови», а до інших творів я ставився байдуже або їх не читав. Юзь, якого вельми цікавив Достоєвський, втягнув мене в читання цих творів, і я змінив своє до них ставлення.
Він дуже допомагав у редагуванні «Культури». Я завдячую йому багато чим. Розмови з ним, оскільки вони були безкорисливими, давали мені розрядку й водночас дуже наснажували, бо під час них часто зароджувалися якісь редакторські ідеї. Починалося з обговорення якоїсь книжки, а далі з цього поставало щось нове. Живописом я мало цікавлюся. Але я кілька разів бував із Юзем на виставках, що дуже багато мені дало. До живопису Пікассо я ставився дуже неприхильно. Юзьо допоміг мені зрозуміти Пікассо. Не скажу, що він зробив мене його шанувальником, але дав мені змогу його зрозуміти. Разом із ним я відвідав — і навіть не один раз — дуже цікаву виставку Валішевського та Піросманішвілі. Були ми разом і на виставці польського мистецтва в Малому палаці; мене приголомшила вторинність цього мистецтва, щодо чого ми цілковито сходились у поглядах.
У нас не було дискусій щодо лінії «Культури». Якщо й були дискусії — інколи навіть досить жваві — то радше на зовсім інші теми: про якісь книжки чи письменників. Пригадую, що ми багато дискутували про Абельйо, від якого ми обидва були у захваті. Суперечки на особисті теми виникали між нами здебільшого через почуття лояльності Юзя: якщо був якийсь гострий конфлікт із Андерсом, то він не суперечив моїй позиції, а намагався її пом’якшити.
Найгостріша незгода між нами стосувалася Конгресу та Кота Єлєнського. Колись Мєрошевський, не пригадую, з якого приводу, написав про Конгрес, що це просто цирк. Кот страшенно на це образився. Уже й не знаю, про що була мова. Знаю тільки, що, з нашого боку були вельми серйозні застереження щодо Конгресу. Я, звісно, став на бік Мєрошевського. А Юзьо підтримав позицію Кота настільки рішуче, що був готовий виїхати від нас. Це мене неабияк зачепило. Я вважав, що в наших стосунках Конгрес був чимось друго- чи третьорядним. А тут виявляється, що Конгрес і Кот набагато важливіші для нього, ніж наша співпраця і дружба. Однак потім все владналося.
Юзь повернувся до живопису багато років тому, але дуже довго це ніяк не впливало на широту його зацікавлень. Згодом перемикатися з «Культури» на живопис ставало дедалі важче, неначе йому доводилося щоразу починати спочатку. Таке малювання картин після перерви він називав «пилянням». Так писалися дуже ретельно пропрацьовані натюрморти, завдяки яким він мав «набити» руку.
Після смерті Юзя я доручив зняти його посмертну маску і зробити виливок руки. Мені було важливо зберегти його образ. Не лише для нас. Маску ми передали Польській бібліотеці в Парижі, її купив і родич Юзя Януш Пшевлох. Для «Культури» і для мене особисто Юзьо був надзвичайно важливим. Та я вважаю, що він зробив великий внесок у польську культуру загалом. Він не був провінційним. Мав вельми широкі загальноєвропейські інтереси, що для польської культури є доволі рідкісним явищем. Він був усебічним. Його приваблювали живопис, література, контакти з людьми, релігійне життя. У цьому аспекті він також був винятковою постаттю.
В армії я був ледве знайомий з Мєрошевським. Наше знайомство поглибилося, коли він був уже в Лондоні. Доки він не став диваком, який обірвав контакти з людьми, ми зустрічалися в Оберона Герберта або в Юзя Зєліцького. Наша перша лондонська зустріч відбулася, здається, в Оберона. У Лондоні я зазвичай бував двічі на рік і щоразу зустрічався з Мєрошевським. Згодом я вже приїжджав лише до нього.
На початках було мило, але ніщо не віщувало якогось розвитку знайомства. Не пригадую, коли воно переросло у тіснішу співпрацю. Усе почалося, без сумніву, з лондонських новин, що розвинулися в публіцистику. Переломним моментом у наших стосунках була справа Мілоша, коли Мєрошевський зайняв ту ж позицію, що й ми, мешканці дому «Культури», та наші найближчі друзі, наприклад, Єлєнський. Значення справи Мілоша полягало й у тому, що необхідність зайняти певну позицію, з одного боку, зробила тіснішими зв’язки всередині нашого грона, а з другого боку — обірвала інші, скажімо, мою дружбу з Нєзбжицьким, а він же був моїм близьким другом протягом довгих років.
До війни Мєрошевський був, гадаю, товариською людиною. Таким же він був і в Каїрі, хоча тоді він багато пив; я й сам не абстинент, але тоді він переходив усі межі. Злам, що відбувся в ньому, ми із Зосею помітили ще в Італії, коли припинив існування часопис «Parada» і все повисло в повітрі. Він замикався в кімнаті і пив. Приводом було розлучення з дружиною. На щастя, тоді почалося кохання з Інкою, з якою він був знайомий ще раніше і яка його витягла з цього стану. В Лондоні він спершу ще підтримував якісь товариські стосунки: з Вєжинським чи з Обероном, до якого він часто навідувався.
Потім він дедалі більше замикався в собі. Він жив у маленькому будиночку на дві родини. Перший поверх займала сестра Інки з чоловіком, Мєрошевські поселилися на другому поверсі. Там була маленька кухня, дві кімнати і ванна. Вони обоє були великими педантами, але скрізь лежали книжки та газети, хоча Мєрошевський не був запеклим колекціонером: він не зберігав свого архіву, а книжки, здається, роздавав після прочитання. У квартирі верховодила такса Пузьо, надзвичайно прив’язана до свого господаря: навіть розуміла його думки. У Мєрошевського були різні дивацтва. Наприклад, він дуже любив нюхати тютюн. Був запеклим любителем гасової лампи, стверджував, що вона дає найкраще світло, і дуже зрадів, коли ми якось привезли йому таку лампу.
Він був дуже прив’язаний до своєї дружини; дружина, книжки, пес і будиночок — це був простір, який він не бажав покидати. Хоча спокусливих пропозицій не бракувало, наприклад, запрошення на роботу на німецькому телебаченні, яке чудово платило; Мєрошевський уже прийняв цю пропозицію, та в останню хвилину відмовився. Його так і не вдалося вмовити поїхати з Англії. А його соціальне життя звелося до мінімуму: Вєжинські, з якими він дружив, Павел Заремба, Здзіслав Бронцель.
Цей останній був дивною людиною. Він побудував чудову кар’єру: почав дрібним продавцем газет у Варшаві й дійшов до посади редактора літературного додатку до «АВС», яким дуже добре керував. Потім у Палестині він керував часописом «W drodze», яке було дуже добрим виданням. У Лондоні його ресурси почали вичерпуватися. Спершу він гадав, що має забезпечити собі матеріальні умови, тому купив якийсь будиночок, щоб здавати квартири. Будинок був розкішно обладнаний, і орендарі платили високу ціну. Потім він вирішив, що слід купити другий будинок. Потім вирішив, що повинен писати англійською. І так марнував себе. Він мешкав недалеко від Мєрошевського. Проте зустрічалися вони лише тоді, коли я приїжджав.
Мені важко виокремити якісь мотиви творчості Мєрошевського, оскільки я відчував себе з нею настільки спорідненим, що не маю стосовно неї необхідної дистанції. Мені легше сказати, в чому я з ним не погоджувався. Отож, мене трохи смішило, а трохи дратувало наголошування, що він є соціалістом. Я цього аж ніяк не бачив. Для мене це була показуха, зумовлена читанням англійських книжок. Якби мені треба було окреслити його погляди, то я б радше назвав його лібералом, аніж соціалістом. Звісно, не в економічній царині. Та економіка його відносно мало цікавила. За типом він був найближчим до Реймона Арона: холодний аналіз і мінімальне зацікавлення ідеологічними питаннями.
Мєрошевський, безсумнівно, мав на мене вплив. Він відкривав переді мною західний світ, оскільки я завжди знав про нього менше, ніж про світ східний, якого не знав він і який був йому чужий. Англійська політична література була мені недоступна, якщо не було французьких чи польських перекладів. А Мєрошевський вельми ґрунтовно її вивчав. Однак, попри загальне переконання, він не був моїм інформатором у справах, що стосувалися польського Лондона, і не впливав на мої погляди щодо цього. Хоча він у перші роки перебування в Лондоні зустрічався з багатьма людьми і брав доволі активну участь у житті емігрантів, згодом він віддалився від них. Знання про еміграційні справи він черпав із газети «Dziennik Polski» та інших видань. А до реальності польського Лондона ми обидва від початку ставилися дуже критично.
Я не пригадую конфлікту між нами. Іноді траплявся доволі гострий обмін думками, але це важко порівнювати з конфліктами, які були в мене з Єлєнським чи навіть із Юзєм Чапським. Можливо, ми більшою мірою були однодумцями в політиці. Щоправда, я не назвав би своїх поглядів соціалістичними, але вони, безсумнівно, є лівими.
Головний вклад Мєрошевського в «Культуру» — це його публіцистика. «Культура» як політичний часопис існувала великою мірою завдяки йому. Зрештою, оригінальними були не лише його погляди, а й спосіб висловлювання, який я високо ціную: стислість і лаконізм у формулюванні думки, без усіх отих оздоб, які настільки притаманні письму поляків — і не лише їм. Це дуже рідкісна риса. Найважливішою складовою його доробку я вважаю ідею УЛБ. Інші тексти, які він писав, були присвячені мінливій політичній сцені, і часто втрачали актуальність. Але ця ідея — залишилася. Я переконаний, що принаймні як її творець Мєрошевський посяде важливе місце в історії польської політичної думки після Другої світової війни.
Упродовж близько десяти років ми з Ґуставом зовсім не контактували. Він не запропонував мені видати «Інший світ». Свій перший після тривалої перерви призначений для «Культури» текст він надіслав мені листом. Розмова між нами відбулася лише з приводу моєї поїздки в Рим. Я зупинився в нього; Ґустав тоді мав квартиру в Римі, яку потім продав. Це не була ґрунтовна розмова. Почалася вона так, ніби між нами нічого не сталося. Ми говорили про Сілоне, про різні щоденники, особливо про свідчення Реале, італійського посла у Варшаві у перші післявоєнні роки, з яким Ґустав був знайомий і сконтактував мене з ним. Не про особисті справи. Проте ця розмова стала початком якогось зближення. Однак наші суто особисті стосунки були найтіснішими у період, коли Ґустав був у військовій школі. Нині, що мене трохи дратує, Ґустав грається в порадника чи співробітника, який, проте, не бере відповідальності за лінію «Культури».
За нашим розподілом роботи Ґустав відповідає за літературу — і поезію, і прозу. Це він значною мірою формує нашу політику у цій царині, бо я майже цілковито покладаюся на його оцінку та думку. Це насамперед стосується текстів, які друкуються в «Культурі», і меншою мірою книжок. Між нами часом траплялися розбіжності щодо деяких прозових творів, бо для Ґустава велику роль відіграє особистий антагонізм. Наприклад, він дуже не любить Мілоша і ледве це приховує. Більш ніж негативно він ставиться до Брандиса. Відкидає Жукровського не лише як людину, а і як письменника, хоча він написав дві чи три добрі книжки. Ґустав застосовує у таких випадках крайні критерії, які я не завжди сприймаю.
Я завжди казав, що якби письменників міряти суворими політичними та моральними мірками, то польська література припинила б своє існування. Тому я вважаю, що слід відділяти автора від його твору. Інакше в нас буде безперервна справа Бжозовського. Щодо мене, то я оцінюю те, що хтось написав, не заглиблюючись у те, ким він був чи є. Підхід Ґустава занадто пуританський. І тут не йдеться лише про природну різницю між письменником, який має право бути однобічним, та видавцем, який змушений бути еклектичним. Це моя загальна настанова. Я визнаю першість за твором.
Ґустав був моїм партнером і в політичних дискусіях, хоча наш обмін думками щодо цих питань не був таким, як із Мєрошевським. Мєрошевський презентував мою позицію. У Ґустава був інший погляд. Він — не холодний аналітик, він сповнений пристрасті. І він не стільки політик, скільки мораліст. Може, саме тому наші регулярні дискусії на політичні теми були для мене вельми важливими. Важливими вони були й для «Культури».
Визнання, не лише на Батьківщині, а й серед еміграційних кіл, прийшло до Ґустава запізно. Я ж, попри всі розбіжності чи непорозуміння між нами, вважав його видатним письменником. Я був під великим враженням від книжки «Інший світ». Я досить прохолодно ставлюся до таких творів, як, наприклад, «Вежа»: визнаю всю віртуозність цієї прози, але для мене вона занадто штучна. Проте це стосується тільки ранніх оповідань. Пізніші — за нечисленними винятками — я оцінюю дуже високо. Однак найвищим досягненням Густава я вважаю щоденник. Це була його ініціатива, але, можливо, його якоюсь мірою спонукали наші розмови про щоденники як літературну форму, про значення щоденника для «Культури» та про те, як важко замінити Ґомбровича. Я знаю, що моя небайдужість до щоденника як літературного жанру зумовлена тим, що він відкритий до публіцистичних коментарів. Але і з того, що щоденник ними не обмежується, а включає їх у ширше ціле, що дає змогу уникнути нудьги й приваблює більшу кількість читачів. Контрастом між публіцистикою та критикою, есеєм чи фікцією щоденник Ґустава оперує просто майстерно.
Знайомство з Котом Єлєнським зав'язалося завдяки Юзю Чапському в Парижі, ще до нашого переїзду в Лафіт, і стало тіснішим під час нашого і його перебування в Римі, коли в нас була нагода познайомитися ближче. Пізніше Юзьо просто примусив Набокова прийняти Кота до Конгресу, де Кот усіх зачарував і став незамінною особою. Відтоді почалася його систематична співпраця з «Культурою». Безсумнівно, він був найвидатнішим критиком серед еміграційних кіл. У питаннях культури ми мали спільні погляди. Тільки один раз у цій царині між нами проявилися розбіжності, зрештою, не найсерйозніші; йшлося про Бобковського, який і як людина, і як письменник був Котові доволі чужим. Котові я завдячую й орієнтуванням у світовій літературі, яку я відносно мало знаю, і навіть ширше — у культурі Заходу: від поезії до живопису. Він був надзвичайно всебічним.
Моєю вічною претензією до Кота було те, що він брав на себе забагато обов’язків і тому ніколи не мав часу. Протягом певного періоду він робив огляд французьких та італійських культурних видавництв, але потім перестав, бо не впорався. Я багато разів прохав його написати огляд творчості Юрґіса Балтрушайтіса, яку він знав і цінував, але мені так і не довелося побачити цього огляду.
Кот був дуже лояльною людиною, але найбільше він був лояльним до Конгресу свободи культури. Щодо цього, власне, і стався наш найгостріший конфлікт, про що я вже згадував. Ми також по-різному ставилися до людей з Батьківщини. Кот керувався особистими симпатіями, а також чиєюсь оцінкою як актора чи письменника, його мало цікавила їхня політична чи моральна позиція. Візьмімо хоча б його обожнювання Івашкевича. Тут був не лише захват письменником чи поетом. Була в цьому й слабкість до людини. Кот, і це очевидно, ставився до Івашкевича дуже поблажливо. Він навіть захищав якесь його обурливе соцреалістичне оповідання. Я бачив Івашкевича у двох іпостасях: як людину та діяча, якого я засуджував, і як письменника, автора багатьох вартісних творів, які витримають випробування часом. Кот не робив такого розрізнення.
Він був, як на мій смак, занадто відірваним від польської дійсності. Мені, як і Юзю, бо я пам’ятаю розмови з ним на цю тему, здавалося, що польські корені Кота дещо ослабли. Він був занадто космополітичним. Я не вважаю, що в розмовах про слона, треба завжди покликатися на польські справи. Проте польські справи стоять для мене на першому місці. А вони не стояли на першому місці в Єлєнського. Можливо, тому, що він однаково добре почувався в Італії або Франції. Він не був емігрантом, а ми були. Польща не боліла йому так, як нам. Я зовсім не ставлю під сумнів його патріотизм під час війни й пізніше, коли він перекладав польську поезію і пропагував польську літературу. Тут його заслуги беззаперечні. Проте, хоча він був у дружбі з Юзем і був дуже до нього прив’язаний, він краще почувався серед письменників і художників, які гуртувалися навколо Леонор Фіні, ніж у польському середовищі. Вони були йому ближчими. Зрештою, він говорив, і не лише мені, що якби перестав писати для «Культури», то перестав би писати польською.
Він завжди був готовий допомогти, полегшував спілкування і розв’язував різні питання, навіть якщо вони були для нього нудними; тут він мені дуже допомагав. Та водночас у нього були великі сумніви щодо моєї політики стосовно Батьківщини. Він закидав мені, що я наражаю людей на небезпеку, а відправлення до Польщі книжок чи мініатюрних видань вважав шкідливою діяльністю. Однак він уникав відвертої дискусії зі мною на цю тему. Він висловлював свої критичні зауваження Зиґмунтові Герцу й намагався впливати на мене через Юзя, який у цих питаннях був значно ближчим до нього, ніж до мене. Також ми по-різному ставилися до лондонської еміграції, до якої Кот був поблажливим чи й симпатизував їй. Ґридзевський і гроно «Wiadomości» були йому вельми близькими.
Важливою постаттю для мене був Єжи Стемповський, який приїжджав у «Культуру» приблизно раз на квартал, з яким я роками листувався і до якого був дуже прив’язаний. Я високо цінував його есеїстику. Натомість я не завжди враховував його думку з літературних питань, оскільки він не був об’єктивним. Наприклад, він вельми поблажливо ставився до жіночої творчості. Я надсилав йому деякі тексти на оцінку. Та згодом я перестав надсилати йому матеріали, написані жінками; коли йому було нічого сказати, то писав, що річ написана добре — як на швейній машинці. Були в нього і свої манії переслідування.
Спершу Стемповський був кореспондентом Польського телеграфного агентства в Парижі, мабуть, це була синекура. Потім він був секретарем Ради міністрів уряді Бартеля. Це також була синекура, але вельми корисна для Бартеля, бо Стемповський мав контакти з опозицією. Спроби домовитися з парламентом відбувалися, власне, через нього. Незадовго до війни Стемповський був бібліотекарем у Земельному банку. Прилаштував його туди Людкевич завдяки на масонським зв’язкам. Це вже була абсолютна синекура. Масонство в Польщі, напевно, слугувало здебільшого для отримання синекур, бо жодної серйозної політичної ролі воно не відігравало. Єдиним масоном, який діяв у царині політики, був Генрик Колодзєйський, директор бібліотеки Сейму. Та загалом ситуація в Польщі разюче відрізнялася від ситуації у Франції Третьої республіки, яку Жуль Рома так гарно описав у двох томах свого циклу «Люди доброї волі».
Я так ніколи й не дізнався, якою була позиція польського масонства стосовно Пілсудського і травневого перевороту. Стемповський приїхав до Варшави за кілька днів до травневого перевороту й одразу опинився у міській комендатурі. Звідки він там узявся і що робив? Він так і не відповів на мої запитання на цю тему. У будь-якому разі, тоді він був пілсудчиком, хоча й у бартелівському варіанті. Він був прихильником демократичного Пілсудського. Пізніше він ставився до Пілсудського вороже; через це між нами траплялися доволі серйозні сварки та дискусії.
У період, коли Стемповський був бібліотекарем Земельного банку, у Міністерстві землеробства відбувався з’їзд цукрових магнатів, і Людкевичу спала на думку диявольська думка довірити Стемповському доповідь на тему історії цукру. У залі сиділи жахливі капіталісти, про яких можна було подумати що завгодно, але не те, що вони мають якісь інтелектуальні запити, а Стемповський виступав дві години, і це ще був не кінець, він дійшов лише до вирощування цукрової тростини в античному Єгипті. Я дивився на цих людей із подивом. Я гадав, що зараз вчиниться скандал і посиплються протести. Тим часом вони його уважно слухали. Але Стемповському вже ніхто не пропонував виголошувати подібні доповіді.
Я нарадив йому формат нотаток неспішного перехожого, бо мене на цю думку наштовхнули його листи. Його різноманітні ідеї народжувалися й висловлювалися спершу в його листах. Не лише до мене. Листи, які я отримував, часто перегукуються з листами, написаними до Юзя або Ґустава. З них видно, що в Стемповському нутрує якась ідея, з якої в майбутньому виросте есей, і що листи для нього є чернетками цього есею: вони дають йому змогу шліфувати тему та впроваджувати до неї різні зміни. Загалом він писав зовсім не легко. Можливо, тому, що був неймовірно начитаною людиною й мав феноменальну пам’ять.
Стемповський був дуже цікавим співрозмовником, але мав схильність до монологу. Колись у нас була дискусія на тему плагіату. До війни трапився скандал, який зробив відомим часопис «Prosto z mostu» : Вінцентій Жимовський під своїм прізвищем опублікував статтю, що складалася переважно з цитат Бертрана Рассела. Згадка про цю справу неймовірно роздратувала Стемповського, який у запалі почав пояснювати, що плагіату не буває. Це було ще «на Корнеї», і пригадую, що я, не витримуючи більше цієї дискусії, пішов нагору, а Стемповський знизу тонким голосом доводив, що плагіату не буває.
У політичних справах він чимало фантазував. Міг, наприклад, розповідати, що до війни в «Оазі» діячі санації труїли людей бутербродами з нікотином; коли я домагався, щоб він сказав, хто це робив і кого там отруїли, він дуже нервував, але не відповідав. Начебто в нього був знайомий, якийсь таємничий турок, що був знавцем залаштункових політичних і шпигунських справ тощо, на якого він посилався. Він не був занадто відважним. Він приїхав увечері того дня, коли щось почало коїтися у Франції перед алжирськими заворушеннями; наступного ранку він вирішив поїхати. А коли почалася війна в Алжирі, він надіслав мені листа, де доводив, що ситуація стане вельми важкою, що, напевно, буде запроваджено поштову цензуру і що нам слід розробити власний шифр, аби спілкуватися. І розробив щось настільки складне, що ним неможливо було користуватися.
Він міг бути незговірливим. Колись в одній літературній книгарні в Парижі була лекція Малапарте, який нас на неї запросив. Ми пішли втрьох: Юзьо, Стемповський і я. Товариство було вельми лівого спрямування, а йшлося про цензуру. Стемповський виступив із цілою доповіддю про те, наскільки ліберальною була царська цензура. По суті, він мав рацію, але всі на нього накинулися. Він знав, що так станеться. Однак наважився на це.
Це були його маленькі слабкості. Та він був винятковою людиною з огляду на широчінь його зацікавлень та ерудицію. Багато його проектів не було реалізовано, наприклад, ідея написати книжку про Овідія як першого емігранта, для якої він довго збирав матеріал. Колись, перебуваючи у Відні, він відкрив галицьких письменників, серед них — Захер-Мазоха, і прочитавши їхні твори, зробив цікаві висновки. Проте цього він також не закінчив.
Загальна думка про мене твердить, що я деспот і що колективу «Культури» ніколи не було, хіба що слід прийняти, що він завжди складався лише з однієї особи, тобто з мене. На противагу цій думці, я відкритий до пропозицій і критики й часто змінюю думку після дискусії. А колектив «Культури», безсумнівно, був і є. Він складається з людей, думку яких я ціную і звертаю на неї увагу. Редагувати «Культуру» для мене означало рухатися між цими людьми й обирати шлях між висловлюваними думками, часом вельми різними, а інколи й протилежними.
Однак, хоча колектив «Культури» був для мене цілком реальним, він не був таким для його членів. Не лише тому, що вони не зустрічалися на зборах. Насамперед через те, що він був сукупністю індивідуальностей, які могли співіснувати винятково на відстані. Стемповський не переносив Мєрошевського. Мені він цього ніколи не казав, але говорив іншим, від яких я про це дізнався. Між Юзем і Мєрошевським контактів майже не було. Так само і між Мєрошевським і Котом. У Ґустава були теплі стосунки з Юзєм і Котом, нормальні з Мєрошевським і не найкращі зі Стемповським. Зрештою, з Мєрошевським ніхто не був близьким, крім мене, бо він був відлюдником. А в гарних стосунках зі всіма — крім мене — були лише Зося та Зиґмунт.
Якщо в мене є якийсь талант, то це талант режисера: вміння обирати теми та людей. Завдяки цьому у мене є командний підхід, а якщо мене переконати, я змінюю думку. Не настільки, щоб, як закидав мені Кісєль, обертатися на 180 градусів. Я змінюю тактику, бо політика — це не таїнство; якщо ви хочете нею займатися, треба зважати на реальність, що змінюється. Треба вміти зберігати принципи і змінювати погляди.
Я завжди був вельми лояльним до всіх моїх співробітників, хоча наражався на конфлікти з деякими з них, коли вони сварилися між собою і мені треба було стати на чийсь бік. Так само я завжди був цілком лояльним до своїх керівників. Вважаю, що Андерс зробив велику помилку, не спробувавши співпрацювати зі мною. Бо я точно був би дуже лояльним співробітником. Лояльність — річ важлива для мене. Відсутність лояльності чи підозра про її відсутність — це для мене найтяжчий закид.
