Jerzy Giedroyc przy pracy w gabinecie. Maisons-Laffitte, 1994 / Sygn. FIL00010
FOT. MONIKA JEZIOROWSKA

ПОЗА ПОЛЬСЬКИМ ГРОНОМ


JERZY GIEDROYC


Я не товариська людина й мовних здібностей не маю. Навіть французькою говорю поганенько, що мене дуже знічувало. Однак “Культура” мала двох послів чи - краще - міністрів закордонних справ: Юзя Чапського й Кота Єленського. Ми завдячували їм майже всіма нашими знайомствами поза польським гроном. Так, напр., із Джеймсом Бернгамом ми познайомилися, коли він зацікавився Юзем і, перебуваючи в Парижі, приїхав його відвідати. Тоді ми зустрілися вперше. Мене вабили до нього його книжки, про які ми вели з ним безкінечні дискусії, і які ми видали. Найбільше серед них я ціную “Революцію менеджерів”, вона стала для мене осяянням.

Я не мав жодних американських зв’язків. Єдиним моїм американським приятелем, навіть у чисто особистому сенсі, був Бернгам. Із ним і його дружиною ми часто бачилися, оскільки вони часто бували в Європі. Ми розмовляли французькою. А що він послуговувався цією мовою не краще за мене, то це не створювало труднощів. А коли Юзь поїхав у Сполучені Штати як великий ялмужник, у наші найважчі часи, то Бернгам дуже йому допоміг.

Будучи одним із головних організаторів Конгресу Свободи Культури Бернгам доклався до запрошення нас, тобто Юзя й мене, у Берлін. До цього я був там 1930 р., задовго до приходу Гітлера до влади, через суто особисті причини: батьки моєї майбутньої дружини, які вирішили переїхати у Францію, на якийсь час зупинилися в Берліні. Я поїхав попрощатися з нею, і саме тоді ми заручилися. Через 20 років Берлін неможливо було впізнати: самі руїни. На Конгресі панувала атмосфера страху; багато учасників боялося, що їх викраде НКВД. У мене не було таких побоювань, і я навіть пішов на прогулянку у Східний Берлін, побачити, як він виглядає. Різниця між Східним і Західним Берліном тоді ще не була такою разючою.

Зала засідань була переповнена. Подією на інавгураційній сесії став виступ Юзя. Він одразу перетворив його на зірку Конгресу, чого організатори не передбачали. Це була дуже емоційна промова, що типово для Юзя. Він у вступі сказав два речення німецькою. Решту - польською. Але Конгрес був дуже добре організований, і переклади були забезпечені. Те, що справило на німецьку аудиторію особливе враження, було те, що Чапський наголошував на необхідності примирення між Польщею і Німеччиною. Він був передвісником майбутніх ініціатив, спрямованих у цьому напрямку.

Решти виступів я не пам’ятаю. Важливішими за них для мене були кулуари, де я познайомився з українцями, Осадчуком і Левицьким, а також росіянами: Ніколаєвським із “Соціалістичного вісника” й Вандою Пампух-Бронською, з якою я познайомився завдяки Осадчуку. У Берліні я також познайомився із Ірвіном Брауном, з яким і надалі підтримував дуже добрі стосунки. Я говорив із ним про університет для біженців. Мені доводилося бачити його ще в період творення “Солідарності”. Для “Культури”, однак, це не мало жодного практичного значення. Ще я познайомився із Боруховичем, якщо я добре пам’ятаю його прізвище. Він був троцькістом, колишнім секретарем Леніна, і відігравав важливу роль у профспілках. Досконало володів польською, і скидалося на те, що ми розвинемо з ним дуже близьку співпрацю, трохи як із Бернгамом. На жаль, невдовзі після берлінської зустрічі Борухович несподівано помер.

Однією з моїх ініціатив у перші роки Конгресу був College d`Europe Libre у Стразбурзі. Ішлося про те, щоб створити університет для біженців, для студентів зі Східної Європи, який мав би права вищого навчального закладу та інтернат. Цим загорівся Бернгам, який дуже цьому сприяв і робив відповідні кроки. Вийшла з цього, на жаль, Я розраховував на те, що Бернгам очолить цей університет, але він розреготався і сказав, що пов’язаний із Вашинґтоном і не має наміру покидати Америку. Керівником став Потулицький. Колеж функціонував пару років і відіграв певну роль, оскільки кілька сотень людей завдяки цьому здобуло освіту і потім мали у своїх професіях якусь вагу. Та все ж нічого не вийшло з моєї ідеї створити осередок, що мав би не тільки науковий характер, але й водночас служив би об’єднанню Східної Європи.

Ще я брав участь у зібранні Конгресу в Брюсселі, внаслідок якого ми познайомились із Жанною Герш і Манесом Шпербером, про що піде мова далі. І часто ходив на події, організовані Конгресом у Парижі в рамках фестивалю “Витвори мистецтва XX ст.”. Із них я запам’ятав сучасну оперу “Консул”, якщо я не перекручую назву, що дуже дивно, бо загалом опер я дуже не люблю. Це була перша опера, яка мене вразила.

Початково наші взаємини з Конгресом складалися правильно. Юзь відігравав там досить важливу роль, особливо в Берліні. Завдяки його давньому знайомству з Ніколя Набоковим, композитором і родичем відомого письменника, який тоді був головою Конгресу, і якого Юзь зустрічав іще в Санкт-Петербурзі, ми змогли організувати прийняття Кота Єленського до Конгресу. Набоков пішов на це з певним спротивом. Ми підтримували непогані, але дуже неміцні зв’язки з Джоссельсоном, який був мозком Конгресу, а потім виявився представником ЦРУ в цій інституції; це була дуже цікава людина, неймовірно розумна й дуже стійка.

Мені донині невідомо, чи знав він польську. Він стверджував, що ні. Але я пам’ятаю, як він був колись із Єленським у нас, приїхав на чай. В якийсь момент вийшов у сад, а за ним вибіг тогочасний Блек. Джоссельсон нахилився до нього і сказав польською: “Іди сюди, песику, йди сюди”. Іншим разом я був у офісі Конгресу з якоюсь статтею, якою був дуже збуджений і яку показував Єленському. Джоссельсон заглядав йому через плече. Я сказав: “Ви ж не знаєте польської”. Джоссельсон криво усміхнувся й пішов. У будь-якому разі це була найцікавіша людина в Конгресі. Єленський дуже його цінував і відвідував навіть після викриття фінансування Конгресу ЦРУ за його посередництвом.

Діячам Конгресу ми особливо завдячуємо допомогу в просуванні Мілоша, про якого вони дуже дбали. Друкували його есеї, а оскільки в них було багато грошей, то їхні гонорари були в порівнянні з нашими значно привабливішими. Нам у цьому зокрема допомагав Франсуа Банді, з яким мої стосунки були правильними й поширювалися також на товариський ґрунт. Він бував у нас і ми його відвідували. Однак із ним ми вирішували виключно культурні чи літературні справи. Завдяки Єленському Конгрес, а точніше Банлі й “Preuves” допомогли нам також у випадку Ґомбровича, якого вони багато друкували. Це їхня велика заслуга. Суттєву роль у цій справі відіграв Банді. Перед його подорожжю до Аргентини, ми сказали йому, що він має обов’язково поговорити з Ґомбровичем. Він повернувся зачарований ним, а потім Кот дуже стежив за багатьма справами Ґомбровича.

Натомість від Конгресу ми жодної фінансової допомоги не отримували. Якийсь час я дуже на це розраховував, оскільки це був винятково важкий фінансово для нас період, але цього так ніколи й не сталося. Конгрес профінансував лише переклад і видання двох книжок: Сімони Вейль і Реймона Арона, обидві перекладав Мілош. Тож про співпрацю “Культури” з Конгресом, власне кажучи, говорити не доводиться. Щоправда, в якийсь момент була думка зробити з “Культури” часопис Конгресу, але це ніколи не пішло далі невимушених розмов і, як я гадаю, не мало жодних шансів, хоча би через наше бажання зберегти цілковиту незалежність.

Із часописами Конгресу ми не мали систематичних контактів. Коли-не-коли ми підкидали їм якісь матеріали, особливо “Preuves”. Від нашої першої зустрічі в Берліні, між мною і Мелвіном Ласкі були радше прохолода й неприязнь, як гадаю, взаємні. Це не заважало мені надсилати матеріали в “Der Monat”, із перемінним успіхом. Із часописом Конгресу “Encounter” у нас був конфлікт через Лабендзя, який повівся щодо нас дуже не лояльно. Я познайомився з ним через Кота. Спочатку це була велика дружба і Лабендзь був зацікавлений Терцем і Арджаком, тобто Сінявським і Даніелем. Потім виникла справа актів їхнього процесу. Коли я їх отримав, він дуже хотів із ними ознайомитися і їх видати. Я їх йому надав за умови, що він швидко їх надішле і що вони вийдуть англійською лише після польськомовного видання. Лабендзь не дотримав слова і ніколи навіть не намагався пояснити свої дії, тож я не знаю, чому він так вчинив.

У наших взаєминах із особами, яких ми зустрічали на терені Конгресу, ми спершу мусили долати багато упереджень, особливо євреїв. У Брюсселі відбулася гостра суперечка з нашою майбутньою великою приятелькою Жанною Герш на тлі її дуже негативного ставлення до емігрантів і до поляків, яких вона вважала антисемітами. Розігралася драматична сцена. Загалом я — людина дуже спокійна, але там ми кричали один на одного через усю залу, я навіть бив кулаком по столу. Але як це часто траплялося, упереджені до нас особи після встановлення особистих зв’язків ставали нашими друзями.

Саме так було і з Жанною Герш, з якою у нас склалися дуже милі взаємини великою мірою завдяки Юзеві, оскільки вона в нього просто закохалася. Вона відвідувала нас, а Зося відвідувала її в Женеві, коли бувала в Швейцарії. Жанна Герш писала нам, звертала нашу увагу на нові книжки, опікувалася старим Вінцензом, який був тоді в дуже складній ситуації; коли вона купила собі квартиру в Парижі, то Вінценз жив у неї кілька добрих місяців. Також вона перекладала Мілоша.

Так само було і з Манесом Шпербером, чиї перші реакції на “Культуру” були дуже негативними, не через позицію “Культури”, а тільки тому, що він був упереджений до поляків. А потім ми підтримували з ним дуже близькі стосунки, зокрема й приятельські. Він був дуже доброзичливий до нас. Це він здобув для нас авторські права від Кестлера; першу книжку Кестлера, щоправда, ми видали ще в Римі, у перекладі Ґустава, але права на “Ніч ополудні” й інші його книжки організував Шпербер. Кестлер також заснував фонд, який часом давав нас якісь непогані суми.

Шпербер полегшував нам доступ до французьких видавничих і культурних середовищ. Це він допоміг нам у просуванні, і то потужному, Павела Здзєховського. Павела я знав ще до війни, він час від часу співпрацював із “Бунтом Молодих”. Тоді він був трохи, як би сказали сьогодні, плейбоєм. Родина його була поміщицькою, він мав хорошу позицію й великий талант встановлювати зв’язки. Завдяки ньому я познайомився з багатьма людьми, зокрема — із майбутніми співробітниками; це він звів нас зі Страшевичем. Він поєднував великий розум із різноманітними талантами, але в еміграції не спромігся облаштувати свого життя. Кальман-Леві видав його книжку “Torricola”, що мала великий успіх, і підписав із ним одразу угоду на три наступні, але Павел був лінивий і не написав їх. Коли через кілька років мусив починати з нуля, він уже зовсім не мав того щастя.

Усі ці контакти уможливлювали наш вплив у культурному й видавничому світі поза польським гетто . У відносинах із французькою владою і політичними колами нам у свою чергу страшенно допоміг один із добрих знайомих Юзя, Мальро; допомога надходила і від Анатоля Мюльштайна. Мальро допоміг нам, коли ми зіткнулися з адміністративними перешкодами при купівлі будинку. Він також допомагав нам у період, коли польська влада протестувала проти існування “Культури”. Завдяки йому де Ґолль ігнорував спроби втручання Циранкевича та Гомулки, як і втручання совітів; до того ж нас завжди про ці закиди неофіційно інформували. Це Мальро ми великою мірою завдячуємо тим, що французи завжди були з нами дуже порядними і що ми ніколи не мали через них жодних проблем. Але я зустрічався з ним дуже рідко; з ним переважно бачився Юзьо.

Другою людиною, яка дуже нам допомогла в контактах із французами, був Анатоль Мюльштайн. Юзь був знайомий із ним іще до війни, а я познайомився з ним завдяки Юзю. Мюльштайн приїхав до Юзя на авеню Корней, де ми тоді жили. Так відбулася наша перша зустріч і дуже довга й цікава розмова про все на світі: про Бека, якого він терпіти не міг і якого я захищав, про Сікорського, якого вже він захищав від моєї критики, про ситуацію у Франції. Із цього зародилася дуже приємне знайомство. Він бував у нас, а ми з Юзем їздили до нього на якісь обіди. Як на паризькі взаємини, ми бачилися досить часто: раз на місяць, раз на шість тижнів. Завдяки Мюльштайнові до нас дуже прихильно ставилися на набережній д’Орсе[1] й інформували про різні атаки, спрямовані проти нас. Певну роль у цьому відігравав також інший приятель Юзя, Жан Лялюа, директор департаменту у французькому МЗС.

Мюльштайн був надламаною людиною. Через антагонізм із Беком він великою мірою спричинився до зміцнення позиції Сікорського, відіграючи значну закулісну роль. При цьому він сподівався стати послом у Франції. Мені здається, що Сікорський йому це навіть обіцяв. Однак нічого не вийшло. Йому запропонували бодай Брюссель чи якесь інше другорядне посольство. Тоді він розірвав стосунки з Сікорським (до просування якого сам великою мірою доклався), оскільки це його вельми зачепило. Гадаю, якусь роль тут відіграли суто персональні інтриги; може, Мюльштайн не подобався професорові Коту? Я навіть не виключаю якихось антисемітських нюансів.

Мюльштайна дуже цікавили польські справи. Він приятелював із творцем Спільноти вугілля і сталі Рене Маєром, тож 1956 року я підкинув йому ідею дати Польщі велику позику на модернізацію вугільних шахт; її мали б повертати вугіллям, якого французи тоді дуже потребували. Мюльштайн навіть збирався їхати в Польщу на перемовини з цього питання. Але Єндриховський, який був головою комітету планування, розвалив усю справу.

За посередництвом Юзя я познайомився із Даніелем Галеві. Він був дуже близькою для Юзя людиною, і ми дуже часто до нього ходили. У нього говорили на різні теми, переважно про французьку літературу; розмови з ним дали мені певну перспективу її історії та культурного життя Франції. Там бував Лялюа. Там я познайомився із Ґафенку, колишнім румунським міністром закордонних справ, який певний час жив у тому ж домі, що й Галеві. Також завдяки Юзю я познайомився, хоч і дуже побіжно, з Філіпом Ар’єсом, а завдяки Коту Єленському — з Реймоном Ароном. Відбулося кілька зустрічей із його участю en petit comite, у Бонді вдома. Ішлося про видану нами його книжку “Кінець сторіччя ідеології” про Східну Європу й Росію, чим він був дуже задоволений. Однак жодних особистих взаємин між нами не було. Та я дуже цінував його статті і моя аналітика міжнародної ситуації багато чим йому завдячує. Він, без сумніву, був одним із тих публіцистів, яких я дуже ретельно вивчав.

З Давідом Руссе я перетнувся під час його процесу проти “Lettres francaises”. На самому процесі я не був, але брав участь у розмовах із адвокатами, які звернулися до мене як до експерта. У центрі процесу була справа існування совєтських таборів. У ті роки я любив ходити книгарнями й порпатися в книжках. І якраз у російській книгарні на вулиці Еперон я знайшов книжку, офіційно видану в якомусь концентраційному таборі, яку я дав адвокатам Руссе; це стало для них великим відкриттям, і вони використали цю книжку на процесі. Ще одна особа, з якою в мене були приємні стосунки, хоча досить нетривалі, це Клод Моріак. Я зустрів його, коли поставав Конгрес. Ми були в схожій ситуації, оскільки він також видавав часопис, який мав матеріальні проблеми, і також сподівався на якісь великі кошти, яких зрештою не знайшов, тому часопис невдовзі закрився.

У французькій пресі у нас не було нікого. Коли я хотів опублікувати якусь статтю у “Le Monde”, я просто надсилав її поштою. Я знав двох кореспондентів цієї газети у Варшаві. Філіпа Бена я зустрів мабуть іще в Палестині. Він був публіцистом “Maariv”, і ми бачилися, коли він приїжджав з Ізраїля в Європу. Коли він став кореспондентом “Le Monde” у Варшаві, ми й надалі підтримували близькі й жваві стосунки щоразу, як він бував у Парижі. Багато років потому, коли “Le Monde” відправив у Варшаву Бернара Марґеріта, спочатку наші стосунки складалися добре: він приходив до нас, щось дізнавався сам, про щось інформував нас, ми ділилися з ним контактами; однак це розладналося, коли він через свою дружину зблизився з “PAX”.

Тут варто згадати ще одного приятеля Юзя, з яким він познайомився ще в Римі. Це був Малапарте. Якось він відвідав Юзя й розповів про свою останню книжку “Storia di domani”, яку не хотіли видавати в Італії. Зося запропонувала йому видати її в нас, а вона перекладе. Вона це зробила і ми надрукували цю “Історію завтрашнього дня” в “Культурі”. Відтоді щоразу, як Малапарте приїжджав, завжди дзвонив і відвідував нас, як коли читав якусь лекцію, завжди нас запрошував. Як письменником я цікавився ним ще до війни; після війни і Юзь, і я читали “La Peau” і “Kaputt”, це чудові книжки.

У тутешнє коло російської еміграції мене ввів також Юзьо. З цього зродилося знайомство з Романом Ґулом, який потім поїхав у Нью-Йорк видавати “Новий журнал”, а також із істориком та публіцистом Мєлґуновим, з яким ми частенько бачилися, бо він жив неподалік від нас. Професор Карпович із Гарварду був тут тільки раз, оскільки його постійним місцем проживання була Америка, але ми з ним мали тісні дружні стосунки, особливо Юзьо. Ближчі взаємини з Іріною Іловайською та її газетою “Русская мысль” сформувалися досить пізно, лише завдяки Наталії Ґорбанєвській; княжну Шаховську я знав погано й не надто її любив.

Із Радянським Союзом ми встановили зв’язки раніше завдяки секретар редакції “Нового мира” Баранову, який приїжджав у Краків і там роздобував “Культуру”; в редакції “Нового мира” на полицях нібито стояли щорічні видання “Культури”, сховані за шторкою. Справжньою подією стало наше видання Сінявського й Даніеля. Перший текст Сінявського вийшов у “Esprit” завдяки Гелені Замойській, яка мала там як католичка знайомих. Лише завдяки впливу Ауґуста Замойського, який приятелював із Чапським і якого я також знав, вона принесла тексти Сінявського й Даніеля до нас. Згодои ми видавали Солженіцина. Коли в мої руки потрапив “Архіпелаг ГУЛАГ”, я подумав про Єжи Помяновського, який чудово переклав Бабеля, тож міг би чудово впоратися і з цією книжкою, тому запропонував це йому. Він дуже загорівся цією роботою і зробив її досконало.

Невдовзі після того, як Солженіцина примусово вислали на Захід, він запросив Юзя й мене у Цюрих. Там відбувся вечір, під час якого він ділився своїми спогадами, а потім попросив нас залишитися, і ми троє провели вельми цікаву дискусію про польські справи. Солженіцин знав про “Культуру”, хоча сам не читав польською. Зустріч із ним стала для мене важливим досвідом, що залишився глибоко в пам’яті.

Коли в Париж приїхав Максімов, Солженіцин порадив йому сконтактуватися з нами щодо того, як організувати часопис, завдяки чому ми увійшли в “Континент”. Максімов не знав жодної мови, окрім російської, і був тут абсолютно розгубленим, але мав одразу багато грошей, бо його фінансував Шпрінґер. Між нами зав’язалася дуже щира співпраця. Юзьо, Ґустав і я увійшли до складу редакції “Континенту”. Ми ходили на зібрання й різні зустрічі, що відбувалися в помешканні Максімова. Юзьо брав у цьому меншу участь. Здебільшого бували там ми з Ґуставом. Через Максімова я познайомився з пані Боннер, яка сюди навідувалась, і через неї я познайомився з Сахаровим. Завдяки ньому стала можливою, що для мене було дуже важливо, декларація російських діячів у справі незалежності України. Це вперше гроно видатних російських особистостей схвалило незалежність України, із застереженням, що в певних регіонах треба буде провести референдум, з чим не хотіли миритися українці.

Німецькі питання завжди мали для мене велике значення. Таке ж велике, як і радянські. Звідси й моє бажання видати німецький номер “Культури”, який вийшов лише в 80-их роках, хоча задумувався задовго до цього. Якийсь час у нас навіть був кореспондент у Берліні в особі Єжи Прондзинського, який видавав там німецькомовний бюлетень. Це був довоєнний журналіст, якого я знав іще з часів “Збройної Польщі”, чудовий чолов’яга, проворний, заслужений в історії Другого корпусу. Він добре знав німецьку, тому коли залишився зовсім без роботи, погодився на наші вмовляння, хоча “Культура” платила йому вкрай мало, як і нам усім. Тоді я плекав щодо Німеччини різні надії, з яких на ділі небагато вийшло. Але Прондзинський попрацював добре.

У один період у мене були досить широкі зв’язки в Німеччині. Але я їздив туди переважно в українських справах. Був такий собі Стефан Козловський, “майор Александр”, дуже приємна людина. До війни він був спеціалістом із сільськогосподарського виробництва і працював адміністратором маєтків Радзівілла. Сповідував праві погляди й був пов’язаний із Бригадою Святого Хреста. Я дізнався про нього від українців. Козловський у Німеччині мав військові зв’язки. Під час війни він потрапив у німецький табір. Одного разу його раптом забрали з того табору й відвезли у Дрезден, де під час розмов, в яких брали участь дуже високі чини, йому запропонували організувати антирадянський спротив у Польщі. Козловський відмовився. Але його співрозмовники були настільки шляхетними, що уможливили для нього перехід через фронт на американський бік, де він зрештою знайшов Смаль-Стоцького, видатного українського вченого, який ледь не помирав від голоду, й попіклувався про нього. Так зав’язалась його дружба з українцями. Зі своїми німецькими співрозмовниками після війни він підтримував суто особисті контакти; може, надавав їм якісь оцінки чи інформацію — про це мені невідомо. Саме у нього я з ними і познайомився. Але далі зустрічей нічого не пішло.

У Берліні й Мюнхені була велика група українців: серед них Левицький і Осадчук. Пізніше, коли я шукав когось, хто уклав би антологію сучасної української літератури, я просив Шевельова, видатного українського літературознавця, порадити мені компетентну особу. Він відправив мене до Лавріненка, який дуже ретельно її опрацював. Після виходу “Розстріляного відродження” Українська академія наук видала книжку, що полемізувала з нашою антологією. За совєтським звичаєм, полеміці передував докладний переказ книжки, що чудово сприяло поширенню її ідей. У середині 80-их років “Сучасність” перевидала “Розстріляне відродження” на “біблійному” папері й велику кількість надіслала в Україну. Ця книжка відіграла значну роль. Зокрема зумовила зростання кількості підписників “Культури” серед українців, особливо в Канаді. Але передовсім в самій Україні вона вплинула на виникнення важливої поетичної групи, т.зв. шістдесятників.

У Франції я підтримував зв’язок із українцями за посередництвом Кубійовича, який до війни був доцентом Яґеллонського університету в Кракові. Я познайомився з ним за цікавих обставин. Ми зустрілися в поїзді, коли я повертався з відпустки в Румунії. Під час перетину кордону з’ясувалося, що в Болгарії при обміні валют мені дали фальшиві леї. І тоді на болгарсько-румунському кордоні він мене врятував, а потім і вдруге, на румунсько-польському кордоні. Так виникло наше знайомство. Під час окупації Кубійович був головою Українського комітету у Кракові, повівся гідно, а після війни відіграв значну роль серед українців у Франції як голова Товариства імені Шевченка у Сарселі. Він створив солідну українську енциклопедію, яка була видана водночас українською і англійською. Завдяки ньому Сарсель став важливим центром української науки. А моє із ним знайомство мало велике значення для взаємин “Культури” з українцями.

[1] Набережна, де знаходилася будівся французького МЗС.