UВін помер у віці 94 років, до кінця був творчо активним і то не як приватна особа, а як інституція, яку він створив, уособлював і яка відіграла в історії Польщі, в історії Європи ХХ століття велику фундаментальну роль. Помер так, як собі й зичив, активно працюючи: він якраз працював над жовтневим числом часопису, а вересневе число „Kultury” (636) було розіслано за кілька годин до його кончини. Пішов на обстеження до клініки. Уночі з 14 на 15 вересня, уві сні серце зупинилось: une mort subite (раптова смерть) – ствердили лікарі.

До останньої хвилі зберігав дивовижну гостроту розуму, високу працездатність та цікавість до світу. У цьому я міг пересвідчитись на зборах Фонду допомоги незалежній польській літературі й науці. У цьому гроні він був найстаршим, і від наймолодшого учасника його відділяло більше ніж піввіку. Однак саме у його очах раптом спалахував блиск і він пам’ятав про стипендію, вже раз призначену комусь кілька років тому, або доречно розпитував про якусь суму; це саме він на останніх зборах запропонував звернутись до польських підприємців про допомогу для Фонду і за кілька днів до смерті надіслав перші листи у цій справі.

Тривалістю життя на три роки перевищив князя Адама Чарториського. Уже десятки років було зрозуміло, що їхні досягнення можна порівнювати. Понад сорок років тому в нарисі про „Культуру” „Загублені романтики: панегірик – памфлет – спроба некрологу?”, жартівливо елегійному й досі дивовижно влучному своєю характеристикою й виразністю опису, Вацлав Збишевський констатував, що до місць, тісно пов’язаних з польською історією в Парижі, слід дописати Мезон-Ляфіт. Але сьогодні порівняння цих двох великих постатей вимагає принципового доповнення. Про Ґедройця слід було б сказати, що він – це Чарториський із ширшим полем діяльності, бо фундаментальним чином трансформував польську політику й культуру і сплів їх у нероздільну цілісність, але передусім, що це Чарториський, плани й амбіції якого реалізувалися. Адже епілогом діяльності дому „Культури”, хай і не такого чудового як Готель Лямбер на Острові святого Людовика, була незалежна Польща, до того ж у геополітичній ситуації, якої у нас не було кількасот років – у Центрально-Східній Європі з демократичними і доволі стабільними структурами, врегульованими відносинами з незалежною Литвою, незалежною Україною, незалежною Чехією, незалежною Словаччиною, демократичною й об’єднаною Німеччиною, вільною від комунізму Росією.

Кілька поколінь здійснювало паломництво від залізничної станції під Парижем, по вигнутій дузі авеню Шарля де Ґолля, до схованого за зеленню будинку „Культури”. Така мандрівка супроводжувалася пришвидшеним серцебиттям: зворушення, бо це місце віддавна огортав міф; колись давніше –побоювання, бо ці візити були забороненими; а також почуття ніяковості під час зустрічі з особистістю, яку важко розгадати і яка викликає велику повагу; і врешті, годі це приховувати, страх перед вибухами поганого настрою деспотичного господаря цього будинку – Факса, останнього і найхимернішого з династії кокер-спанієлів „Культури”.

У ці дні я з особливим зворушенням думаю про Зофію Герц, яка майже шістдесят років була товаришкою у роботі Єжи Ґедройця; Редактор підкреслював, що без неї „Культура” не могла б існувати і для всіх це було очевидним. Думаю про його брата, Генрика Ґедройця, котрий також присвятив своє життя „Культурі”; його розуму, сумлінності й такту цей будинок завдячує чимало. А їм та авторам, що зібралися довкола часопису і знайшли у ньому духовний життєвий простір, ми всі безмежно вдячні. Єжи Ґедройць виданнями „Культури” створив те, що триваліше за його життя чи життя тих, хто з ним стикався. Адже це він видавав найважливіші твори польської літератури ХХ століття, ті, що визначають її міцний нурт і залишаться доти, доки буде зацікавлення польським словом.

Сьогодні, після його смерті, споглядаючи на справу Єжи Ґедройця, мене охоплює почуття вдячності. Відчуваю себе багатшим, а радість моя береться з усвідомлення того факту, що ми живемо в період польського суспільного і культурного відродження. Одним з найважливіших творців цього відродження був Єжи Ґедройць, можна сказати, що він був його великим редактором. Це відродження я бачив передусім в творах Ґомбровича і Мілоша, а також Чапського, Герлінґа-Ґрудзінського, Вата, Єленського, Стемповського, а останніми роками це відродження охоплювало щоразу ширші кола: променіло особистістю польського папи, вилилось у незалежний громадський рух увінчаний „Солідарністю” і врешті, чудових подіях 1989 року, які сприймаю як несподіваний дарунок долі й сподіваюсь, що ніколи не перестану бути за нього вдячним і тішитись ним: падіння берлінського муру, падіння комунізму, падіння Совєтського Союзу – все це змінило обличчя Польщі, обличчя Європи, наше мислення про людину і думки про світ.

Це радісне відчуття – жити в такі часи. І я зовсім не маю враження, що ці зміни належать до минувшини, зовсім навпаки, „Культура” була передвісником поглядів, які лише останнім часом здобули право на публічне існування. Тому я не сприймаю смерть Ґедройця як кінець епохи. Адже він є співтворцем нової доби. Велич усього, що він створив, проявляється у тому, що воно не зникне, не може зникнути. [Він] відкривав нові шляхи, нові перспективи. Польська література “письменників- розбишак” – це література завтрашнього дня. Політика суверенітету, свободи, сповідування цінностей – це політика сьогоднішнього і завтрашнього дня.

Войцех Карпінський
„Tygodnik Powszechny” (Загальний Тижневик), № 39, 24 вересня 2000.