Вацлав А. Збишевський опублікував у другому числі „Культури” текст, який визначив головну лінію часопису Єжи Ґедройця у питанні ставлення до християнства і до Церкви на наступні піввіку. Стаття Збишевського Польща та католицький світ представляла позицію, згідно з якою життя народів формується перш за все релігією. „Я дотримуюся погляду – писав автор, – (…) що єдиними значущими і тривалими революціями є революції релігійні. Усі інші з часом виявляються поверховими, тимчасовими. Англію сформувало 1000 років католицизму, національна Церква – англіканська, пуританство, зрештою релігійна роздрібненість. Більшовицька революція, хоча й атеїстична, має усі риси релігійної революції. Натомість теперішня совєтизація Польщі, аж доки не сягне вірувань, буде лише епізодом у боротьбі за владу і незважаючи на ніщо, не змінить ані нашого національного характеру, ані темпераменту, ані уподобань.”

Згідно із цією тезою, Збишевський приписував західному християнству заслугу вкорінення у Польщі таких понять – незнаних на християнському Сході – як непатримоніальна держава, право, автономія Церкви, індивідуальне сумління, свобода особистості. Водночас – доводив він, – хід історії був таким, що Польщу оминули великі суперечки і великі єресі середньовіччя. Наш католицизм дозрівав майже виключно під впливом контрреформації, а згодом ототожнився з поняттям нації, звідси й концепція поляка-католика. До того ж у зіткненні з Росією та православ’ям, польський католицизм надмірно зосередився на формі (літургії), нехтуючи теологічними питаннями.

Отже цей католицизм є оплотом польськості і це радше завдяки йому Польща перетриває більшовицьку навалу, аніж завдяки якимось політичним задумам (як-от PSL – Польська селянська партія). Але „(…) якщо в кінцевому рахунку католицизм в нашій країні має відродитися, а не просто уникнути знищення, якщо ми прагнемо справжнього ренесансу католицизму – так як у XVII столітті, то повинні ясно розуміти, що нас чекає величезне зусилля і в менш віддаленій часовій перспективі, ніж нам це здається.”[1].

Ці дві думки – про важливість католицизму для польськості і про слабкості його польської версії – будуть супроводжувати публіцистику „Культури” постійно аж до кончини у 2000 році її засновника й закриття часопису.

У цій публіцистиці належить вирізнити шість великих питань. Перше – про стандарти польського громадського життя та дотримування їх (католицькою) Церквою. Друге – питання про польську ідентичність та ідентичність католицьку. Третє – питання про зв’язок (католицької) Церкви і європейської цивілізації. Четверте – питання про історичну й сучасну роль папства, а також – після 1979 року – про оцінку понтифікату Івана Павла ІІ. П’яте – питання про роль (католицької) церкви в захисті поляків від комунізму.

Церква та стандарти громадського життя
Єжи Ґедройць був державником, мав чудове відчуття форми (і розуміння її значення) у державному житті, при чому в будь-яких геополітичних умовах: у довоєнній державі, еміграційній, в недержавних інституціях еміграції, і врешті в ІІІ РП. Християнство цінував, але дивився на нього не як вірний (нотабене, ціле доросле життя він був релігійно індиферентним), а як той, хто піклується про Польщу і – в міру можливості – про стан польської держави. Отже Церкву він цінував передусім з перспективи польського блага. Найповніше ці погляди проявились вже у ІІІ РП, а їх ми знаємо з текстів самого Ґедройця, який від 1994 року щомісяця публікував Нотатки редактора. Багаторазово застерігав у них перед надмірним (несанкціонованим) впливом (католицької) церкви на громадське життя. Особливо його дратувала ситуація у війську і роль польового єпископа Лешека Славоя Ґлудзя. Підкреслював привілейоване становище Церкви у фінансових питаннях і був проти цього. Його непокоїла східна політика Ватикану (у тому числі ще за понтифікату Павла VI). Спочатку через те, що побоювався залежності локальних Церков від добрих відносин між Ватиканом і Москвою, а потім (після 1989 року) через те, що за його оцінкою, місіонерські плани Католицької церкви в колишніх совєтських республіках і в Росії рикошетом вдарять по інтересах Польщі. Врешті він таврував прагнення польської Католицької церкви здобути привілеї у багатьох сферах (тому неприхильно дивився на підписаний 1993 року конкордат), що називав прагненням встановити релігійну державу.

Польська ідентичність й ідентичність католицька
Це питання веде простим шляхом до концепції поляка-католика. І якщо присутність цієї ідеї в польській традиції була для людей „Культури” просто безперечним фактом, то її постійне утримування у другій половині ХХ століття було для них певним інтелектуальним викликом та морально непокоїло. Адже поляк-католик – то хтось інший ніж поляк, який є одночасно католиком, – це ідея яка виключає з польськості некатоликів. Репрезентативним у цьому сенсі є лист Чеслава Мілоша до Ґедройця, невдовзі після того, як поет одержав Нобелівську премію з літератури, а в ньому такі слова: „Я справді непридатний до ролі промоутера польського націоналізму, а це заповідається; тим, що пишуть до мене листи і збирають мої автографи, не спаде навіть на думку, що хтось може бути чимсь іншим ніж поляк-католик. (…) Безсумнівно, ми повинні залишатись у постійному контакті й обмінюватися думками на цю тему, аби не занапастити те, що представляєш Ти і що багато років представляла «Культура», – цю іншу Польщу”[2].
Незгода „Культури” на розуміння польськості у рамках поляка-католика визначала певну позицію у питанні ставлення до національних меншин у Польщі та до сусідських народів за нашим східним кордоном (це була улюблена тема Ґедройця) , а також до екуменізму.
Польський державний інтерес – як незмінно вважав головред „Культури”, – вимагає налагодження якомога дружніх відносин з литовцями, українцями та білорусами для того, щоб після виникнення сприятливої геополітичної кон’юнктури вести закордонну політику у співпраці з державами-сусідами на Сході, що найкраще гарантуватиме нашу безпеку. Зайво додавати, що реалізація цих цілей не була можливою без підтримки ієрархів Католицької церкви. У цих справах на шпальтах „Культури” вирізнялося зокрема перо Домініка Моравського [3].
Відлунням цих політичних виборів була визначена позиція в питанні екуменізму: „Культура” послідовно виступала за співпрацю католиків з православними та греко-католиками й у цьому дусі намагалася впливати на політику Ватикану. Особливу активність у цьому проявив Антоній Поспєшальський [4].

Християнська цивілізація та секуляризація Заходy
Згадана вище стаття Збишевського з 1947 року стала підвалиною ставлення „Культури” до християнства як до будівельного матеріалу європейської цивілізації. Підсиленням цієї позиції була стаття з 1951 року Нарис демократичного маніфесту, написана отцем-домініканцем Юзефом Марією Бохенським, але – що неодноразово підкреслював Ґедройць, – сприймалася всією редакцією „Культури” як її власний маніфест. Це програмний текст, в основному присвячений мотивам демократичних і антитоталітарних переконань цього середовища. Переконання ці Бохенський виводив – інакше ніж модний у ті часи на Заході марксизм – з християнства [5].
Однак немає суперечності між визнанням фундаментальної ролі християнства в європейській цивілізації та сприйняттям процесів секуляризації Європи, що тривають вже кілька віків. Більше того, на погляд публіцистів „Культури”, світська держава може бути відповідною основою для гармонійного співіснування людей з різними релігійними і світоглядними переконаннями. З цієї позиції „Культура” аналізувала доктринальну й пастирську лінію Католицької церкви і тут знову-таки особливо вирізнялося перо Антонія Поспєшальського.

Папство загалом і понтифікат Івана Павла ІІ зокрема
„Культура” пильно слідкувала за тим, що діється у Католицькій церкві: за долями церковних реформаторів (такими, як о. Кунґа та о. Древерманн), пастирськими стратегіями (наприклад, за новою євангелізацією), доктринальною позицією (наприклад, енцикліками). Упродовж кількох десятиліть більшість публіцистичних текстів на релігійно-церковну тематику друкувались у рубриці з промовистою назвою Про релігію без помазання. Насправді на цих шпальтах про релігію й Церкву писали інакше ніж в католицькій пресі у Польщі: відкрито виражали критичні думки, але інакше ніж у польській світській пресі, бо не вважали релігії за пережиток феодальної епохи, а Церкву – перешкодою на шляху поступу. Писали компетентно, допитливо і без про- чи антицерковної маски.
„Культура” засадничо розуміла спроби християнства відкритись на цінності секуляризованого західного світу. Антоній Поспєшальський якраз писав, що секуляризація є частково підтвердженням закоріненості християнської етики в світських суспільствах [6]. Тому часопис із розумінням ставився як до реформаторів Церкви, так і до бунтівних рухів на кшталт „Wir sind die Kirche” (Церква – це ми) [7]. Менш прихильним було ставлення до католицької доктрини, якій закидалось недооцінка добра, присутнього в секуляризованому світі [8].
Особливо критично оцінювався понтифікат Івана Павла ІІ. Незалежно від заслуг Папи у боротьбі з комунізмом (про що буде мова нижче), „Культура” вважала Кароля Войтилу надмірно просякнутим звичаями польського єпископа з-за залізної завіси консерватором, що не розуміє Заходу [9].

Церква як тама від комунізму.
„Культура” цінувала внесок Церкви у боротьбу з комунізмом [10]. Але цінуючи його, одночасно зауважувала, що ієрархія Католицької церкви у Польщі часом веде угодовську політику й критикували це: у період „Солідарності” [11], чи після введення воєнного стану [12]. Відносно рідше на шпальтах з’являлися прихильні коментарі про політику Церкви щодо комунізму [13].
Звичайно ж, Єжи Ґедройць трактував Католицьку церкву як союзника у знешкодженні комуністичної ідеології, а потім – у руйнуванні комуністичної системи. Однак при цьому він бачив певні зв’язки між польськими церковними ієрархами і можновладцями ПНР, а часом надмірну приязнь до них. Звідси згаданий критичний тон.
***

Позиція часопису з Мезон-Ляфіту в справах релігії та церкви була без сумніву оригінальною. Вона відрізнялась від позиції режимної преси, що очевидно. Була також іншою ніж позиція польських католицьких часописів, тому що дозволяла чесну критику. Відрізнялась і від позиції світської преси у Польщі після 1989 року (вже вільної від цензури), бо критикуючи Церкву, не використовувала цього для якихось власних прихованих цілей.

[1] Wacław A. Zbyszewski, Polska a świat katolicki, “Kultura” 2-3/1947.
[2] Jerzy Giedroyc, Czesław Miłosz. Listy 1973-2000, Czytelnik, Archiwum “Kultury” 12, лист з 15 січня 1981, с. 305-308.
[3] Див.: Dominik Morawski, Lux ex Oriente, Notatki z podróży na Ukrainę, “Kultura” 9/1992; Wojna w rodzinie katolickiej, zgrzyty polsko-ukraińskie “Kultura”, 3/1994.
[4] Antoni Pospieszalski, Katolicy, prawosławni, unici i inni, “Kultura” 10/1990; Religijna zimna wojna, “Kultura” 11/1991.
[5] J.M. Bocheński OP, Zarys manifestu demokratycznego, “Kultura” 9/1951.
[6] Див. Antoni Pospieszalski, Refleksje na czasie, “Kultura” 1-2/1990; Kilka myśli o przyszłości chrześcijaństwa, “Kultura” 4/1996.
[7] наприклад Antoni Pospieszalski, Kościół żywy, “Kultura” 3/1996.
[8] наприклад Bernhard Haering, Brak zaufania, który rani, “Kultura” 12/1993.
[9] наприклад Antoni Pospieszalski, Bunt teologów, “Kultura” 5/1989.
[10] Див. Redakcja, Zakończona próba, “Kultura” 5/1954.
[11] Див. Redakcja, Polski sierpień, “Kultura”, 10/1980.
[12] Redakcja, Trudny i drażliwy problem, “Kultura” 3/1982; Redakcja, Obserwatorium, “Kultura” 3/1984; Redakcja, Dialog, “Kultura”, 5/1984.
[13] Див. Jan Józef Lipski, O wizycie papieża, “Kultura” 9/1987.