Журналіст, публіцист, політичний оглядач. Походив із поміщицької родини гербу Сліповрон. На його виховання справив великий вплив батько Юліуш-Казімєж – лікар за фахом. Його мати Марія з родини Дуніковських була донькою Марії Зелінської та Станіслава Дуніковського з Вітовіце. Після смерті матері Мєрошевський жив з батьком та братом Собєславом у Лімановій, де провів свої дитячі й юнацькі роки. Учився спочатку в Єзуїтському колегіумі в Хирові, а згодом – у І Державній класичній гімназії ім. Яна Длуґоша у Новому Сончі. У дитинстві мав живий контакт з німецькою культурою: його гувернанткою була німкеня Еуґенія Вольф, тому він ріс двомовною дитиною.
Молодість
Після здачі екзамену на атестат зрілості у 1924 році вступає на філософський факультет Яґеллонського університету. Після року навчання перевівся на юридичний факультет, якого теж не закінчив. У 1926–1931 роках вивчав економіку у Вищій Комерційній Школі у Кракові. Після короткого періоду роботи в Іпотечному Банку розпочав журналістську кар’єру у краківських часописах, що належали до видавничого концерну Мар'яна Домбровського – передусім у газеті „Ilustrowany Kurier Codzienny” (Ілюстрований Щоденний Кур'єр). У кінці 1935 року або на початку 1936 працював у міжнародному відділі редакції ІЩК, де займався німецькою проблематикою. Період від завершення навчання до початку Другої світової війни провів у Кракові. Через непридатність до військової служби, не був мобілізований і не брав участі у вересневій кампанії 1939 року.
Війна
17 вересня разом з дружиною Марією (з родини Моравських) та донькою Монікою виїхав з Польщі, перетнувши румунський кордон у Кутах. Від грудня 1939 року працював у Культурно-освітньому секторі Військового аташе при Посольстві РП у Бухаресті. Після ліквідації амбасади й евакуації з Румунії, через Стамбул і Кіпр пробрався на Близький Схід. Був призваний до війська і 18 квітня потрапив до Окремої бригади карпатських стрільців у Гайфі. Від лютого 1942 року служив у Секції освіти та культури Війська Польського на Сході. Там редагував тижневик „Ku wolnej Polsce” (До вільної Польщі). У цей період він познайомився з Єжи Ґедройцем. У жовтні цього ж року був скерований до редакції тижневика „Orzeł Biały” (Білий Орел). Від лютого 1943 року служив у Відділі інформації та освіти Війська Польського на Сході, а після його реорганізації – у Відділі культури і преси 2-го Польського корпусу. У 1943–1946 роках був редактором двотижневика „Parada” (Парад), від його першого до останнього числа.
Лондон
Після завершення війни і демобілізації у грудні 1946 року Мєрошевський виїхав до Великобританії і вступив до Польского корпусу переселення. Від 1947 року до смерті жив у Лондоні, не покидаючи цього місця. Спочатку співпрацював з такими виданнями як „Wiadomości” (Новини) та „Orzeł Biały”, пізніше писав для газети „Dziennik Polski” (Щоденна Польська Газета), що виходила у Детройті. Співпрацював з Бі-Бі-Сі, а у 1960–1966 роках досить регулярно – із Радіо Вільна Європа.
Найближчий співробітник
З Літературним Інститутом був пов'язаний від жовтневого числа „Культури” за 1949 рік, де опублікував свій перший текст „Pochlebcy znużenia” (Підлабузники втоми).
Наступного року став лондонським кореспондентом „Культури”, про що було проінформовано у квітневому числі часопису. Належав до найближчого грона співробітників Єжи Ґедроця й був одним із найвидатніших публіцистів „Культури”, його porte-parole. Статті Мєрошевського виходили виключно у щомісячнику, до „Історичних зошитів” він не писав. Спочатку вів свої постійні рубрики „Лист з Островів” та „Політичний архів”, а пізніше – під псевдонімом Лондонець, – провадив „Англійську, еміграційну та лондонську хроніку”. З часом статті Мєрошевського дедалі частіше відкривали номери „Культури”, виражаючи погляди Ґедройця й часопису, що підтверджує велике значення його публіцистики. Фактично „Культура” була для нього найважливіша, їй він присвячував своє емігрантське професійне життя. Найяскравішим підтвердженням його зв'язку й лояльності до часопису є доробок Мєрошевського, а передусім листування, що налічує тисячі листів.
З Його смертю, померла теж частка „Культури”
У своїй автобіографії Ґедройць писав: „Найважливішим внеском Мєрошевського для «Культури» була його публіцистика. Великою мірою саме завдяки йому «Культура» могла функціонувати як політичний часопис.
Оригінальними були зрештою не лише його погляди, але й спосіб їх вираження, який я дуже високо ціную: стислість і ощадність у формулюванні думок, без зайвих прикрас, що характерно для польського письменства, та й не тільки для нього. Це дуже рідкісна риса. Найважливішим елементом його доробку я вважаю ідею УЛБ. Інші речі, які він писав, стосувались мінливої політичної ситуації і тому часто втрачали актуальність. Але ця ідея є чимось тривалим. Я переконаний, що Мєрошевський займе важливе місце в історії польської політичної думки після Другої світової війни уже за те, що був її автором.”
(J. Giedroyc, „Autobiografia na cztery ręce”, wyd. 1, Warszawa 1994, s. 207 – Є. Ґедройць, Автобіографія у чотири руки, перше видання, Варшава 1994, с. 207).
Некролог, який надрукувала редакція „Культури” після смерті Мєрошевського, завершувався словами: „Мабуть «Культура» буде собі давати раду без Нього, але не досконало – як Він у притаманній йому надмірній скромності вважав. Смерть Мєрошевського породжує в нашому часописі порожнечу, яку ніхто не заповнить. Разом з ним померла теж частка «Культури» ”.([Від редакції], „Kultura” 1976, nr 7/346–8/347, с. 2.)