Художник, критик, есеїст, мистецтвознавець та офіцер Війська Польського. Один з найближчих співробітників „Культури”. Під час хрещення йому дали імена Юзеф Марія Емерик Францішек Іґнацій; походив з графського роду Гуттен-Чапських. Був сином Єжи Чапського та Юзефи з дому Тун-Гогенштайн.
Молодість
Перші роки життя разом із своїми численними братами і сестрами провів у родинній садибі в Прилуках (на території сучасної Білорусі). Потім навчався у ХІІ гімназії у Петербурзі, а згодом на юридичному факультеті Петербурзького університету. Під час Першої світової війни Чапський вступив до 1-го Полку Крихівських Уланів, який все ж покинув з огляду на свої пацифістські переконання. Однак узяв на себе зобов’язання з’ясувати долю своїх полкових товаришів, яких востаннє бачили у Петрограді. Після прибуття на місце з’ясував, що їх розстріляли. Пізніше брав участь у польсько-більшовицькій війні, під час якої командував невеликим підрозділом.
„Капіст”
Після війни розпочав навчання в Академії образотворчих мистецтв у Кракові, де працював у майстерні Юзефа Панкевича. Разом із товаришами у 1923 році він заснував Паризький Комітет (його членів називали капістами – від назви польською мовою Комітет Парискі). Комітет займався пошуком коштів для митців, які бажали виїхати у Париж – тогочасну мистецьку столицю. Пізніше він любив казати, що поїхав туди з грошима на шість місяців, а залишився на шість років. Чудово прижився у Франції та познайомився з багатьма тамтешніми інтелектуалами; не в останню чергу через те, що найкраще з усіх капістів говорив французькою мовою.
Після повернення до Варшави, де занурився у культурне життя на батьківщині – малював, писав теоретичні праці, а також рецензії виставок і книжок.
На нелюдській землі
27 вересня 1939 року Юзеф Чапський потрапив до совєтської неволі. Його помістили у Старобільський табір. Через хворобу його перевели спочатку у Павлищев Бор, а звідти – у Грязовку. Завдяки цьому збігові обставин він був одним з 450 польських офіцерів, яким вдалося вижити після перебування в Старобільську.
Був звільнений у 1942 році в рамках амністії і зміг вступити до Армії Андерса, де перед ним постало таке ж завдання, яке він мав у 1918 році: треба було розшукати своїх товаришів з таборів військовополонених.
Про ці пошуки і про спробу довідатися про долю польських військових Чапський розповідає у книжці На нелюдській землі, яку Літературний Інститут видав 1949 року.
Коли стало зрозуміло, що Чапському не вдасться довідатись про те, що насправді сталося з польськими офіцерами, генерал Андерс призначив його керівником Відділу пропаганди та інформації.
Від першого числа
Завдяки цій роботі Юзеф Чапський познайомився з Єжи Ґедройцем, який після переведення з Карпатської Бригади став його підлеглим. Художник був одним із найближчих друзів Редактора. Водночас вагоме становище, яке займав Чапський в Армії Андерса дозволила йому підтримати Літературний Інститут на початковому етапі його діяльності. У Парижі Чапський очолював представництво 2-го Польського корпусу і Міністерства інформації. Налагодити випуск „Культури” у Франції вдалося зокрема й тому, що він передав у користування колективові часопису складське приміщення у Мезон-Ляфіті. Чапський співпрацював з „Культурою” від першого числа і протягом тривалого часу був однією з найцінніших опор редакції. Добре знався не лише на малярстві, але й на літературі, жваво цікавився культурним життям, присвячуючи цим темам свої тексти. Від другого числа „Культури” він почав друкувати фрагменти На нелюдській землі – свої спогади з совєтських таборів для військовополонених.
Волонтер-добродійник
Двічі: у 1949 й у 1955 роках Юзеф Чапський врятував Літературний Інститут з фінансової скрути. У першому випадку він вирушив у подорож по Канаді та Сполучених Штатах, де виступав з лекціями про Катинь і збирав кошти для „Культури”. Свої враження з мандрівки він описав у циклі Американські нотатки (“Notatki amerykańskie”). Друга подорож була до Південної Америки, де він агітував тамтешню польську діаспору збільшити кількість передплат видань Інституту. Завдяки його старанням Літературний Інститут одержав змогу переїхати у нове, власне приміщення.
Письменник і друг
У „Культурі” Юзеф Чапський друкував свої есеї, а в серії Бібліотека „Культури” вийшла підбірка його нарисів про малярство Око, перевидання На нелюдській землі, а також тритомне зібрання його найкращих творів „Tumult i widma” (Сум'яття та видіння).
На початку своєї діяльності він використовував псевдонім Марек Сєнний, пізніше часто підписувався як Ю. Чап. Не брав безпосередньої участі в редакційній роботі над часописом, але незважаючи на це був надзвичайно важливою для Інституту особою. Ґедройць називав Чапського своїм „Міністром закордонних справ”, адже він не тільки досконало розмовляв французькою, німецькою та російською мовами, але й мав величезний дар здобувати прихильність співрозмовників. Це завдяки йому фактично початкуючому ще видавництву вдалося налагодити співпрацю з тогочасним французьким міністром культури Андре Мальро та з Джеймсом Бернгемом і надрукувати їхні невидані до того польською мовою твори. Юзеф Чапський увесь час був присутнім у Літературному Інституті – разом із сестрою Марією він аж до смерті займав одну із житлових кімнат на другому поверсі Дому „Культури”, яка одночасно служила йому за спальню і робочу кімнату.
