BASIL KERSKI
Більшість польської політичної й культурної еліти Єжи Ґежройць нині сприймається як великий садівник польської літератури й передвісник примирення поляків зі східними сусідами. А «експериментальній майстерні» «Культури» зродилася концепція УЛБ. Сам Редактор у листі до Мельхіора Ваньковича 9 листопада 1951 року порівнював роботу «Літературного інституту» із кузнею політичної думки: «Я не відчуваю в собі сил генерувати історичний струм, — писав він. — Мої амбіції сягають лише творення експирементальної майстерні, в якій навчаються, аналізують, роблять висновки й ці висновки намагаються реалізувати. (...) Я не хочу перетворювати “Культуру” на каплицю чи формулювати догматичні тези»[1].
Часто забувають, яку важливу роль відігравала також проблема нормалізації польсько-німецьких відносин у діяльності Єжи Ґедройця, наскільки Редактор був зацікавлений розвитком німецьких держав, німецької культури, ставлення ПНР до двох німецьких держав, а також розвитком відносин обох народів після об’єднання Німеччини[2]. Наскільки великим був цей інтерес, які оригінальні питання щодо польсько-німецьких відносин турбували Редактора, показує хоча би останній номер «Культури» (вересень, 2000), де був опублікований цікавий репортаж Анджея Стаха, польського журналіста в Берліні, про Європейський університет Віадріна у Франкфурті-на-Одрі — текст про польсько-німецький освітній проєкт на пограниччі[3]. Анджей Стах шукає відповіді на запитання, якою мірою цей експеримент удався, як живеться студентам на посткомуністичних периферійних теренах Німеччини й Польщі, чи цей університет — живий організм чи штучний політичний проєкт, що ніяк не вкорінився у Франкфурті.
Єжи Ґедройць не знав німецької, однак у гроні його найближчих співробітників німецьку знали, ба більше, частина з них — Юзеф Чапський, Константій Єленський чи Юліуш Мєрошевський — була закорінена в німецькомовній культурі. Важливо, що частина найближчих співробітників і авторів «Культури» жива в Німеччині. У цьому контексті нагадаю принаймні двох українських авторів: Богдана Осадчука й Бориса Левицького, двох архітекторів польсько-українського примирення і знавців комунізму та Радянського Союзу, яких високо цінували в Німеччині. Нагадаю також прізвище — як мені здається, нині, на жаль, забуте — Тадеуша Новаковського, який був видатною постаттю, польським еміграційним письменником, чиї німецькомовні статті виходили в найпрестижніших німецьких газетах і періодичних виданнях, учасником зустрічей легендарної літературної групи Ганса Вернера Ріхтера «Gruppe 47». В еміграції в Німеччині перебували також Юзеф Мацкевич і Вітольд Вірпша з дружиною, Марією Курецькою, видатною перекладачкою німецької літератури, а також їхній син, Лешек Шаґура, поет і есеїст.
Я хотів би представити позицію «Культури» щодо Німеччини й німецької культури за допомогою цитат із текстів Юліуша Мєрошевського та Юзефа Мацкевича. У 1961 році, незадовго до побудови стіни, Юліуш Мєрошевський опублікував німецькомовну книжку «Kehrt Deutschland in den Osten zurück?» (Чи Німеччина повернеться на схід?). Це розширена авторська версія його давніших есеїв про польсько-німецькі відносини. До книжки потрапили й автобіографічні фрагменти, в яких Мєрошевський згадує своє галицьке коріння, нагадує, що виріс в німецькомовній родині. Характерним здається фрагмент, коли Мєрошевський зізнається, що його найкращі роки — це період, коли будучи солдатом і журналістом він боровся проти німців. Боровся не з метою знищення німецького народу, а з думкою про сентенцію фон Клаузевіца, що «війна — це лише інструмент реалізації певних цілей», він вважав, що «такою ціллю може бути тільки польсько-німецьке примирення[4]».
Також я б хотів звернути увагу на інший цікавий нарис з паризької «Культури», в якому автор намагався переламати домінуюче ставлення поляків до німців, розкритикував існуючі схеми сприйняття. Я маю на увазі нарис Юзефа Мацкевича 1956 року «Німецький комплекс»: «Я ніколи не був тим, кого називають “німцефілом”. (...) Я сам себе відгороджую від нав’язаних мені поглядів»[5]. Мацкевич пише, що німців такою ж мірою можна звинувачувати за толерування нацистського режиму, як і поляків за підлягання комуністичному. Поляки не помічають бажання розрахуватися з минулим у Західній Німеччині, вони застрягли в стереотипі народу, довіку позначеного нацистськими злочинами. Така позиція призводить до ізоляції Польщі. Не надто гнучкі уявлення про Німеччину — це камінь спотикання на шляху до незалежного мислення. Ці Мацкевичеві слова були націлені не тільки в бік ПНР, це була критика й еміграційних кіл.
Східна програма паризької «Культури» не відмежовувалась від німецької проблематики. Міркування Ґедройця й Мєрошевського щодо нормалізації відносин із сусідами були частиною глибших роздумів про європейський лад. Я знову повернуся до Юліуша Мєрошевського, який стверджував, що нову європейську формацію можна збудувати тільки разом із Німеччиною. Тут може спрацювати федеративний устрій, який буде шансом також для німців. Якщо вони ним не скористаються, залишаться тим, чим насправді є — великою, але маленькою державою, яка може, щоправда, мати політичні успіхи, але програватиме всі війни: «Тільки повне польсько-німецьке примирення поверне політичну й економічну рівновагу в цю частину континенту й не дасть Росії стравлювати два найбільші центрально-східно-європейські народи один проти одного»[6].
Мєрошевський намагався також пояснити німцям, чому вони мають бути зацікавлені в новій східній політиці, новій якості відносин із поляками: «Порозуміння з поляками вони повинні шукати з двох причин: по-перше, тому, що польсько-німецьке порозуміння — це базовий рівень будь-якої не-радянської східно-європейської формації; по-друге — бо польська ціна за порозуміння [для німців] буде нижчою за російську»[7].
Зацікавлення німецькою проблематикою, а також прив’язку східних тем до німецьких можна помітити в діяльності «Літературного інституту» ще раніше, до видання першого номера паризької «Культури». Першим таким документом був «Щоденник подорожі до Австрії й Німеччини» Єжи Стемповського[8]. Книжка, видана «Літературним інститутом» у Римі, — це текст, видатний не тільки своїми художніми якостями, це також амбітний політичний та видавничий проєкт. Тільки уявіть, наскільки незвичною для тих часів була ідея Єжи Ґедройця восени 1945 року в ролі незалежного кореспондента відправити 52-річного Стемповського, який мешкав у Швейцарії, в обтяжливу й небезпечну подорож через Альпи до окупованої Австрії і південної Німеччини. Метою подорожі Стемповського було встановлення зв’язків із середовищем українських емігрантів, які боячись депортації в Радянський Союз, переховувалися від союзників. Другою метою подорожі було вивчення гуманітарної і політичної ситуації в німецькомовному ареалі. «Щоденник» Стемповського — це захопливий репортаж і багаторівневий документ, що описує долі Ді-Пі, особливо українців, це глибокий аналіз воєнної й повоєнної політики антигітлерівської коаліції щодо Німеччини. Там ми побачимо першу критичну оцінку союзницьких нальотів на німецькі міста. Стратегію бомбардування цивільних цілей, яку німці практикували першими, Стемповський — абсолютно свідомий людожерської політики Німеччини — називає необґрунтованим нищенням європейського культурного спадку.
«Щоденник» від 1945 року був не єдиним написаним на замовлення Редактора репортажем Стемповського про повоєнну Німеччину. Як посланець «Літературного інституту» Стемповський ще під кінець 40-их років, а також у 50-60-ті роки відбув подорожі в Німеччину, публікуючи потім на шпальтах «Культури» свої німецькі нотатки[9]. Ці щоденники — вельми цікавий образ німецького інтелектуального життя, що відроджувалося серед повоєнних руїн. За підтримки Ґедройця Стемповський шукає в Німеччині союзників для середовища «Кульутри», мандрує слідами німців, які до 1945 року були критично налаштовані до Третього Райху, таких, як славетний видавець Петер Зугркамп, із яким Стемповський познайомився у Франкфурті-на-Майні.
Важливою подією в історії «Культури» була участь Єжи Ґедройця і Юзефа Чапського в Конгресі свободи культури, який відбувся в червні 1950 р. в Західному Берліні. Під час цього всесвітнього з’їзду інтелектуалів-антикомуністів і лібералів Ґедройць і Чапський познайомилися не тільки з Богданом Осадчуком, але й із такими важливими як Франсуа Бонді і Ойґен Коґон. Німецький соціал-демократ Ойґен Коґон, головний редактор щомісячника «Frankfurter Hefte», після війни належав до найвпливовіших політичних публіцистів. Колишній в’язень Заксенгаузена опублікував першу після війни монографію про гітлерівські концентраційні табори, назвавши її «Der SS-Staat» («Держава СС»). Цей аналіз німецького тоталітаризму перевидається донині.
Особливої уваги заслуговує Франсуа Бонді, швейцарський есеїст і поліглот із празьких євреїв, який багато десятиліть був надзвичайно заангажованим популяризатором справи авторів «Культури» у Франції і в німецькомовному середовищі. Варто також додати, що восени 1950 року Брюсселі відбувся другий з’їзд Конгресу свободи культури, на якому Чапський і Ґедройць познайомилися з двома іншими важливими для «Літературного інституту» постатями інтелектуального життя Європи: філософинею Жанною Герш і французько-німецьким письменником Манесом Шпербером.
На жаль, мушу зізнатися, що згадані мною прізвища європейських інтелектуалів і друзів «Культури» нині моєму поколінню мало відомі. Та все ж, неможливо сьогодні писати інтелектуальну історію повоєнної Німеччини, повоєнної Західної Європи, не знаючи текстів Шпербера, Бонді чи Жанни Герш. Ще додам прізвище ініціатора Конгресу свободи культури Мелвіна Ласкі, головного редактора часописів «Encounter» та «Der Monat». Це були особистості, які допомогли просувати тексти таких важливих польських письменників як Бруно Шульц, Станіслав Іґнацій Віткевич і Вітольд Ґомбрович. Це завдяки ініціативі Єленського й Бонді Вітольд Ґомбрович 1963 року повернувся в Європу. Бонді також надихнув берлінську теле-журналістку Лору Дітцен, доньку романіста Ганса Фаллади, 1981 року зняти перший документальний фільм про Чапського й «Культуру»[10]. Шістдесятихвилинний документальний фільм був створений на замовлення західнонімецького державного телебачення Sender Freies Berlin. Разом із Чапським і Бонді для нього дали інтерв’ю Єжи Ґедройць і Константій Єленський.
Центральним мотивом попередніх досліджень історії «Культури» Єжи Ґежройця були перші десятиліття, особливо період інтенсивної співпраці Редактора з Юліушем Мєрошевським. Мені здається, що дослідники недооцінюють зміст щорічного випуску щомісячника з кінця 80-их років, а також періоду після здобуття незалежності, після 1989 року. «Культура» цього періоду викликає менше зацікавлення, я часто чую думку, що в цей час «Культура» і діяльність Редактора не характеризувалися нічим надзвичайно особливим, і що вплив «Культури» на польську політичну думку тоді не був великим.
Я не згоден із цими думками. Якщо читати «Культуру» останнього десятиліття її існування, видно, яким видатним культурним часописом вона залишалася, часописом найвищого рівня, а також — якою надихаючою «кузнею політичних ідей» весь час була, особливо щодо відносин Польщі з її сусідами. Я наведу кілька прикладів: у вересні 1994 року вийшов друком один із найцікавіших номерів десятиліття, підготовлений Лешеком Шаруґою блок текстів із назвою «Втрачені пейзажі в німецькій літературі». На замовлення Редактора Шаруґа зібрав не тільки німецькі есеї, прозові тексти й поезію на тему втраченого німецького дитинства на Сході, але й намагався представити німців із подібним до грона «Культури» мисленням. Представлених у цьому номері німецьких авторів можна назвати німецькими Ґедройцями. Це люди, які не заперечуючи свого зв’язку зі сходом, прийняли повоєнні кордони Європи, змирились із втратою своєї батьківщини: Йоганнес Бобровські, Горст Бєнек, Маріон Графиня фон Денгофф, Крістіан Граф фон Кроков, Леоні Оссовські.
Ґедройць уже в 50-их роках був переконаний, що особливо серед так званих «визнанців» знайде багато союзників. Він шукав серед німецьких утікачів, колишніх громадян багатоетнічної Речі Посполитої, які знали польську мову. Як згадував у розмовах із Барбарою Торуньчик, під час своїх подорожей у Німеччину він помітив, що німці були дуже прив’язані до втрачених міст і регіонів, проте рідко говорили про повернення, особливо ж молоді утікачі[11]. Тоді він перестав боятися ревізіоністичних рефлексів серед німців зі сходу. Хоча Ґедройцю вдалося знайти багатьох союзників і прихильно налаштованих людей, я не впевнений, що вклад Редактора в фундамент польсько-німецького примирення із західного боку Одри був належним чином оцінений. На мою думку, навіть позитивно налаштовані до Польщі й польських емігрантів німці здебільшого не вірили, що діяльність польських антикомуністичних груп може суттєво причинитися до падіння совєтського блоку, до розширення сфери свободи в Європі та скасування поділу Німеччини. Ключовим процесом в очах німців було об’єднання з Францією, а доля розділеного народу вирішувалась у Москві. Політичний горизонт більшості політичної еліти Німеччини обмежувався цими двома пунктами. Так, жест польських єпископів 1965 року був оцінений, паризьку «Культуру» знали, перекладали документи ПНУ, публікували есеї Яна Юзефа Ліпського, захоплювалися відвагою Івана Павла II і симпатизували «Солідарності». Однак чи до падіння берлінської стіни у Федеральній республіці й інших західних демократичних країнах зрозуміли, якою важливою для долі Європи були ті ідеї, різноманітні ініціативи, публіцистика? Це радше під сумнівом.
Єжи Ґедройць чудово усвідомлював, як важко його незалежній ініціативі вплинути на політичний дискурс у сусідніх із Польщею країнах. Попри це, він до останнього намагався зацікавити німців ідеями своїх авторів. У 90-ті роки він шукав знайомств із німецькими видавцями, які могли б видати російські есеї Маріуша Вілька. Переконував своїх авторів, які жили в Німеччині, щоб вони спробували видати переклад німецьких щоденників Стемповського. Редактор був переконаний, що німці повинні знати «Війну і спокій» (Szkice piórkiem) Анджея Бобковського, паризький окупаційний щоденник польського емігранта, що так сильно відрізнявся від популярних у Німеччині паризьких щоденників Ернста Юнґера з періоду війни.
Уважно і з величезною прихильністю Редактор спостерігав, як поставали польські неурядові культурні ініціативи, які на колишніх німецьких землях намагалися забезпечити збереження слідів багатокультурного спадку. Одна з таких ініціатив — заснована ольштинськими істориками й художниками Культурна спільнота «Borussia». Щоквартальник «Borussia», який вона видає, 1996 року— разом із сейненським часописом «Krasnogrudа» за редакцією Кшиштофа Чижевського і польсько-чесько-німецьким часописом «Ziemia Kłodzka» — отримав спеціальну відзнаку «Культури».
З великою симпатією й надією Редактор спостерігав, як позитивно змінюється сприйняття сусідів у демократичній Польщі під впливом таких соціальних ініціатив, як «Borussia» чи сейненське «Пограниччя». Проте він був упевнений, що польське суспільство, а особливо політичні еліти, не до кінця звільнилися від ендецького мислення про зовнішню політику. Побоювання щодо потенційно саме такого напрямку польської зовнішньої політики він висловив у одному з останніх програмних текстів, опублікованому у вересні 1998 року як текст від редакції із заголовком «Польща, Німеччина: що далі?»[12]. Цікаво, що паралельно із ним Єжи Ґедройць опублікував промову президента Александра Квасневського про складні польсько-німецько-єврейські відносини, яку той виголосив у Берліні з нагоди вручення президентові Німеччині Романові Герцоґу престижної премії ім. Лео Бека[13]. Нагадаю, що Лео Бек був головою берлінської єврейської громади в часи Третього Райху.
У своєму аналізі польсько-німецьких відносин, Редактор висловив переконання, що нормальних взаємин між німцями й поляками не вдалося досягнути, бо не вдалося збудувати нормальних стосунків між польською і німецькою громадською думкою. Німці, на думку Ґедройця, залишаються заручниками Союзу вигнанців і його погляду на проблематику втрачених земель, натомість поляки — заручники досвіду війни і, що важливіше, ендецького мислення. Щоправда, наголосив він, з перспективи 1998 року, вплив ендецької традиції з польського боку, а також Союзу вигнанців з німецького видається ще меншим, ніж до 1989 року, однак у найближчому майбутньому вони знову можуть стати популярними й бути взірцем для політичних еліт в обох країнах.
Щоб зменшити вплив цього небезпечного спадку, Єжи Ґедройць висунув дві пропозиції. Перша полягала в посиленні діалогу істориків з метою об’єктивного вивчення умов вигнання й виселення німців із Польщі, а також у підготовці книжки на цю тему. Оскільки останніми роками не бракувало дослідницьких проєктів, що стосувалися вигнання, проблемою є не самі знання чи стан досліджень, а невикористання цього політичними елітами, тому друга пропозиція Редактора здається мені — з нинішньої перспективи — важливішою.
Вона стосувалася «виховання польської громадської думки». Цю думку, яка не втратила актуальності, а навіть навпаки, зросла у значенні, я представлю широко, цитуючи Редактора: «Розмови із вигнаними — це тільки частина роботи для нормалізації польсько-німецьких відносин. Доповненням до них має бути виховання польської громадської думки, навчання її розпізнавати в сусідах Польщі — не тільки в німцях, але і в росіянах та українцях — не колишніх і потенційних загарбників, а майбутніх союзників. Двадцять п’ять років тому єпископи мали відвагу сказати “вибачаємо і просимо вибачення”. Чому Католицька церква не проводить систематичної боротьби з ксенофобією, яка виразно суперечить заповіді любові до ближнього? Чому вона послідовно не відучує своїх вірян практикувати подвійні стандарти й не пояснює, що якщо вони вимагають прав для польської меншини в Росії, то вони не можуть відмовляти в таких самих правах меншинам у Польщі? Чому відбувається так, що політики, які вважають себе католиками і патріотами, не втрачають підтримки, коли висловлюють погляди, які всюди в Європі вважаються компрометуючими й підлягають остракізму?
Умовою нормальних відносин із Німеччиною і рештою сусідів є також відмова від хворобливого націоналізму. А це залежить тільки від нас самих»[14].
[1] Jerzy Giedroyc – Melchior Wańkowicz, Listy 1945-1963, Warszawa 2000, s. 226.
[2] Про проблематику польсько-німецьких відносин на шпальтах «Культури» більше писали Лешек Шаруґа й Маріан С. Волянський. Пор. Leszek Szaruga, Lekcja realizmu politycznego Kultury wobec „kwestii niemieckiej” // Leszek Szaruga, Węzły polsko-niemieckie, Częstochowa 2000; Leszek Szaruga, Kultura i „przyszłe stosunki polsko-niemieckie” // Leszek Szaruga, Węzły polsko-niemieckie (2), Częstochowa 2003; Marian S. Wolański, Środowiska emigracyjne w Londynie i Paryżu a kwestia stosunków polsko-niemieckich (1949-1972), Wrocław 1992.
[3] Andrzej Stach, Dalekie drogi zbliżenia – polscy i niemieccy studenci „Viadriny”, Kultura, nr 10, 2000.
[4] Juliusz Mieroszewski, Kehrt Deutschland in den Osten zurück ?, Berlin 1961, s. 8.
[5] Józef Mackiewicz, Niemiecki kompleks, Kultura, nr 1, 1956.
[6] Juliusz Mieroszewski, Metamorfozy polsko-niemieckie, Kultura, nr 10, 1955.
[7] Juliusz Mieroszewski, Metamorfozy polsko-niemieckie...
[8] Paweł Hostowiec [Jerzy Stempowski], Dziennik podróży do Austrii i Niemiec, Rzym, 1946
[9] Щоденник подорожей Єжи Стемповського, які виходили в «Культурі», Єжи Ґедройць після смерті автора зібрав у збірці есеїв Гостовця, який із назвою «Від Бердичева до Рима» вийшов друком як 210 книжка «Бібліотеки Культури» в 1971 році. «Щоденники» Стемповського перевидало Видавництво «Чарне» в 2001 році в збірці есеїв Гостовця «Від Бердичева до Лафіт», укладеній Анджеєм Станіславом Ковальчиком.
[10] Lore Ditzen, Das Zeugnis des Josef Czapski. Ein Pole im Pariser Exil, Berlin, SFB 1981.
[11] Barbara Toruńczyk, Rozmowy w Maisons-Laffitte, 1981, Warszawa 2006, s. 128.
[12] Redakcja [Jerzy Giedroyc], Polska, Niemcy, co dalej?, Kultura, nr 9, 1998.
[13] Berlińskie przemówienie Prezydenta RP, Kultura, nr 9, 1998.
[14] У своєму тексті Єжи Ґедройць навів неправильну дату звернення польських єпископів. Послання було складене ще 1965 року, а не, як пише Редактор, на початку 70-их років. Redakcja [Jerzy Giedroyc], Polska, Niemcy: co dalej?, Kultura, nr 9, 1998.
