JULIUSZ MIEROSZEWSKI
„Що слід розуміти під правильною польською політикою?” – запитує мене один з наших читачів зі Сполучених Штатів. І додає: „Чи можна сформулювати однозначну відповідь на це питання?”
Теоретично відповідь не викликає жодних труднощів. Під правильною польською політикою слід розуміти політику, яка у даній ситуації найкраще (найдоцільніше) служить польським інтересам.
Під „польськими інтересами” мається на увазі позиція польської держави в Європі та світі. Особисто я вважаю, що польські інтереси – на відміну від питань державного устрою – слід розглядати з надпартійної перспективи й оцінювати за суто прагматичними критеріями. Поляки, на відміну від англосаксів, не мають традиції надпартійної закордонної політики. У Польщі кожна партія чи угруповання має власну концепцію зовнішньої політики.
Всупереч традиції, ми повинні навчитися підходити до політичних питань без церемонності та з надпартійної позиції. Польща – це щось незрівнянно більше й важливіше, ніж усі наші історичні та неісторичні партії. Я не проти демократичних політичних партій – однак думаю, що дуже небагато серед тих, які діють в еміграції, мають шанс на відродження у майбутній Польщі. Партії в еміграції у кращому випадку є лише депозитаріями традицій і тому не приваблюють молодь. Складно очікувати, що двадцятирічний юнак, вихований і освічений у Лондоні, який ніколи не бачив польського селянина й не може відрізнити жито від пшениці, приєднається до однієї з фракцій народної партії. Те саме стосується й інших фракцій. Репрезентація поляків за кордоном неодмінно зміниться, оскільки політичні фракції, що входять до складу Ради національної єдності, зникнуть зі сцени. Вже сьогодні поляків на еміграції можна поділити лише на дві групи: прорежимні та антирежимні. Всі інші поділи не мають значення.
Хоча ми на кожному кроці підкреслюємо свою західність, прагматизм ніколи не був нашою сильною стороною. Попри всю нашу ненависть до Сходу – ми демонструємо непереборну схильність оперувати ідеологічними критеріями, що є типово східною рисою.
Для прагматично налаштованого політика лише інтереси держави й нації є сталим і незмінним елементом. Усе інше залежить від ситуації та підлягає змінам. Проілюструємо цю тезу конкретними прикладами. У січневому номері „Еспріт” було процитовано мою статтю, опубліковану в березневому числі „Культури” за 1964 рік. У цій статті я висловив думку, що якби Росія пішла шляхом порозуміння з Німеччиною, то Польща тоді повинна була б шукати зближення з Пекіном.
Звісно, з причин, про які йтиметься пізніше, я є прихильником польсько-російського порозуміння, яке б замінило сателітний статус. Якщо ж росіяни коли-небудь взяли б курс на зближення з Німеччиною, то кожен непримиренний ворог Росії автоматично став би нашим союзником. Китайський комунізм ще більш тоталітарний і відразливий, ніж совєтський. Але в цьому випадку ні симпатії, ні антипатії не мають значення, позаяк до уваги братиметься лише один елемент – антиросійська позиція.
Як прагматики, ми в „Культурі” не є ані проросійськими, ані антиросійськими, ані пронімецькими, ані антинімецькими – ми просто намагаємося бути послідовно польськими.
Під час Корейської війни не наші патентовані „незламні”, а „Культура” висунула пропозицію створення символічного польського військового підрозділу. У той час політика відступу мала всі ознаки конкретної програми. Я не вірив у світову війну, але був переконаний, що рішуча демонстрація сили з боку Сполучених Штатів може суттєво змінити ситуацію у Східній Європі.
Сьогодні я нікого не закликаю їхати до В’єтнаму воювати з комуністами. Чи означає це, що ми змінили свої переконання? Ні, ми лише змінили нашу політику й тактику, тому що міжнародна ситуація радикально змінилася.
Я вибрав два яскраві приклади, щоб показати, в чому полягають „зиґзаґи” політики „Культури”. Якби ми були догматичними антикомуністами, як наші „незламні” – ми б двадцять років повторювали одне й те саме знову й знову. У нашій політиці не було б зиґзаґів, але не було б і сенсу.
Ми рішуче виступаємо проти оцінки національних інтересів за ідеологічними критеріями, незалежно від того, чи йдеться про комуністичну, чи антикомуністичну ідеологію. Оцінка за ідеологічними критеріями невідворотно веде до ідентифікації інтересів ідеології з державними інтересами, що на практиці означає підпорядкування національного інтересу – ідеологічному інтересові.
Ми відстоюємо переконання, що польський національний інтерес є суверенним і стоїть вище за будь-яку ідеологію. Ті, хто проголошує першість ідеологічних постулатів, ті, для кого розпад Совєтів і ліквідація комунізму важливіші за польські інтереси – теперішні й майбутні – повинні шукати порозуміння з Німеччиною, бо це найпотужніша й найбільш антикомуністична країна Європи. Серед нас є люди, які думають у таких напрямах, і від загравання з німцями їх стримує лише страх публічної думки.
Оскільки щодо Одри й Ниси „Культура” займає таку ж позицію, як і польська комуністична преса – „Deutscher Ost-Dienst” з 20 січня цього року назвав мене ein nichtkommunistischer „Gomulkist” (некомуністичним „гомулкістом”). Для панів з „Deutscher Ost-Dienst” будь-який поляк, який захищає кордон на Одрі й Нисі, є колаборантом комуністичного режиму. В очах редакторів „Ost-Dienst” – я стану антикомуністом лише тоді, коли публічно визнаю, що землі вздовж Одри належать німцям.
Ми є противниками комунізму – як можна легко дізнатися зі сторінок „Культури” – але ми також є прагматиками в цьому питанні. Американці, по суті, такі ж прагматичні антикомуністи. Від roll-back policy через contaiment до різноманітного „співіснування” – складно знайти більш зиґзаґоподібну схему. Американці воюють і гинуть у В’єтнамі – хоча проведені там вільні вибори майже без сумнівів більшість голосів віддали б за комуністів. Натомість вони не надали допомоги Будапештові – хоча вільні вибори в Угорщині віддали б переважну більшість противникам комунізму. Президент Джонсон вважає, що захист Південного В’єтнаму був в інтересах Америки – тоді як президент Ейзенхауер вважав, що американське втручання під час угорського повстання загрожувало б інтересам США у Європі. З наведеними рішеннями можна погоджуватися або не погоджуватися, можна оцінювати їх позитивно або негативно, але в обох випадках президенти керувалися виключно прагматичними інтересами Сполучених Штатів.
Оцінюючи інтереси, можна помилитися. Однак прагматик – оскільки він не дивиться крізь ідеологічну призму – має більше шансів, ніж доктринер, вчасно помітити помилку й змінити політику. Необхідність зміни політики на конкретному етапі не лякає прагматика, бо він знає, що у цій грі єдиною сталою величиною є національно-державні інтереси. Все інше повинно бути мінливим і рухомим – залежно від розвитку подій, – бо тільки у такий спосіб національно-державні інтереси можуть бути належно забезпечені й захищені.
Щоб уникнути звинувачень у тому, що просуваю принципи right or wrong – my country, „мета виправдовує засоби” і т.д., дозволю собі зауважити, що етика й моралізм не належать до сфери політики. Моральні аргументи завжди мобілізують ті, хто зазнав поразки. Переможці говорять про мораль та етику вкрай рідко. Слід також наголосити, що етичні критерії навіть старих, усталених релігій зазнають великих змін. Харлампій вважав, що пан Володийовський, знищивши стількох єретиків, більше цим возвеличив Господа Ісуса, ніж священик своїми проповідями. Така думка була поширеною у той час. Якби пан Володийовський встав з могили, він би вважав за необхідне організувати хрестовий похід проти безбожної комуністичної влади. На нього чекало б велике розчарування, бо першим, хто чинив би опір цьому проєктові, був би Папа Римський.
Метою політики є визначення державно-національних інтересів і пошук шляхів їх максимального задоволення та забезпечення. Змішування політичних та етичних норм не на користь ні політиці, ні етиці. Натомість громадяни мають право вимагати відповідного морально-етичного рівня від своїх політичних представників. У демократично керованих країнах етичний рівень політиків, як правило, відповідає середньому рівневі даного суспільства. Чим вищий середній рівень, тим вищий рівень політичних представників. Країна, в якій процвітають хабарництво, підкуп і зневага до верховенства права, не може очікувати, що вільні й демократичні вибори раптом наділять її урядом справедливих і чесних політиків.
Роки тому Павел Гостовець в одному з перших епізодів „Нотатника неквапливого перехожого” – описуючи свою подорож Німеччиною одразу після капітуляції – відзначив ренесанс „Іліади” серед вцілілої антигітлерівської німецької інтелігенції. Серед руїн старої Європи німецька інтелігенція прагнула повернутися до джерел і відновитися завдяки усвідомленню тяглості західноєвропейської культури.
Здатність людини пристосовуватися у фізичному сенсі вражає. Але та сама людина, яка легко пристосується до стану невагомості в космічному кораблі – коли руйнується традиційно-суспільний світогляд, в якому вона була вихована – звернеться до „Іліади” чи Біблії, або, якщо це поляк, до „Книги паломництва” чи навіть до Крашевського.
„Культура” в цьому відношенні не є цілковитим винятком. Коли сьогодні переглядаю щорічники нашого часопису, маю враження, що ми повільно реагували, що не надто часто, а навпаки – надто рідко змінювали свої політичні формули, що інтелектуально не завжди встигали за блискавично мінливою ситуацією й воліли звертатися до польської Іліади, ніж будувати плани на основі аналізу складної реальності.
Наприкінці Другої світової війни зі світу, складовою частиною якого почергово були Перша й Друга Речі Посполиті, буквально випало дно. Концепції Дмовського й Пілсудського – не кажучи вже про попередні – втратили свою систему координат, ставши історією закритого періоду. Німеччина й Росія існували, як і раніше, але обидві ці держави увійшли до складу цілковито змінених європейської та світової систем.
Орієнтиром для кожної польської політичної концепції була Європа. Навіть коли нас не було на мапі, орієнтиром для всіх наших дій завжди була Європа. На жаль, Європи наших лідерів, політиків і мислителів немає. Берлінський мур розділяє американських і радянських солдатів, які символізують окупацію, що перетворилася на систему.
Багато поляків не розуміють, що для того, аби повернути сенс таким недавнім політичним концепціям, потрібно спочатку відновити європейську систему координат, тобто евакуювати американців і росіян та відновити ситуацію 30-річної давності. Це завдання не під силу європейцям. Наші суперпартнери, тобто Росія і Сполучені Штати, не виявляють ані найменшого бажання відновити незалежну Європу з Радянським Союзом на кордоні 1939 року.
Водночас вісь глобального конфлікту змістилася з Європи в Азію. Я схильний припускати, що у найближчі роки нас чекає серія азійських, а не європейських воєн.
Хочу ще раз наголосити на винятковості ситуації, в якій довелося жити нашому поколінню. Ми втратили не лише незалежність – ми втратили також Європу, в лоні якої могли б вибороти й відновити нашу незалежність. Усі польські політичні концепції та доктрини стали анахронізмом не тому, що були хибними, а тому, що втратили систему координат, яка була їхнім фундаментом.
Переконаний, що Польща й країни Східної Європи у тій чи іншій формі відновлять свою незалежність – натомість не вірю, що наш континент повернеться до ситуації, яку можна порівняти з устроєм 1939 року. Отже, я не вірю у політичну придатність будь-яких польських політичних доктрин чи концепцій, базованих на устрої до вересня 1939 року.
Ми були не єдиними, хто опинився у такій ситуації. Англія, щоправда, не втратила своєї незалежності, але система координат її традиційної політики зруйнувалася разом зі світом, який зник у вересні 1939 року. В англійській політиці традиційно анахронічні погляди стикаються зі спробами пошуку нових рішень. Англія досі не знайшла ні своєї позиції, ні нового курсу на мапі повоєнної доби.
В історичному та політичному мисленні надзвичайно складно вийти із зачарованого кола спогадів та аналогій. Для більшості поляків в еміграції можливий крах Совєтів викликає образ ситуації 1918 року. Совєти окупують усю Східну Європу, в результаті чого падіння цього гігантського загарбника – у тій чи іншій формі – мало б принести визволення й незалежність.
На жаль, не існує жодної аналогії між падінням й розпадом сьогоднішньої совєтської Росії та ситуацією наприкінці Першої світової війни. З польської перспективи 1918 рік знаменував не лише розпад царської Росії, але й військову поразку імперської Німеччини та імперської Австрії. Одночасне падіння трьох наших загарбників спричинило цю виняткову кон’юнктуру.
Складно уявити собі ситуацію, яка певною мірою була б аналогічною до 1918 року. Навіть якби дійшло до війни проти Совєтів – або проти Совєтів і Китаю – цього разу Німеччина опинилася б на слушному боці фронту як головний європейський союзник Сполучених Штатів.
Чому війна проти Совєтів у Європі малоймовірна? Десятого січня цього року в американській пресі з’явилися фотографії з підписом „US Navy”. На цих офіційних фотографіях, зроблених з літаків військово-морської розвідки Сполучених Штатів, зображені совєтські атомні підводні човни, які постійно патрулюють уздовж східного й західного узбереж Америки. Згідно з оприлюдненою інформацією, совєтські підводні човни оснащені 3-6 ядерними ракетами з дальністю польоту 350 миль.
Серед депеш і фотографій з в’єтнамського театру воєнних дій ця новина не викликала ні відгуків, ні коментарів. А це ж було повернення до „кубинської” ситуації жовтня 1962 року. Адже Сполучені Штати знову, й цього разу надовго, опинилися в зоні досяжності совєтських ядерних ракет середньої дальності. На практиці це також означає, що якби Сполучені Штати завдали удару першими й знищили пускові установки міжконтинентальних ракет, аеродроми, порти тощо на території Совєтів, – вони все одно не уникнули б совєтської ядерної відплати. У такий спосіб шальки терезів терору вирівнялися.
На європейській землі росіяни – на мою думку – не застосували б першими ядерну зброю. Що їм з Європи, перетвореної на радіоактивну руїну? Стосовно західноєвропейських держав Совєти мають значну військову перевагу, тож сподівалися б на перемогу без тотального знищення.
Не уявляю собі, аби президент Сполучених Штатів (байдуже хто б це був у даній ситуації) віддав наказ про атомне бомбардування Совєтів з метою припинення в Європі агресії, здійснюваної регулярними військами. Таке рішення, яке привело б до негайної відплати, а отже знищення американських міст, могло бути прийняте лише у двох випадках: стосовно супротивника, нездатного до ядерної відплати (Китай), або стосовно росіян, якби вони першими застосували ядерні ракети.
Загалом, безпека Західної Європи залежить не тільки й не стільки від американської атомної „парасольки”, скільки від реальної мирної позиції Совєтів на цьому фронті. Совєти не мають наміру окупувати Францію, Бельгію чи Нідерланди. У них достатньо клопотів зі Східною Європою, і позиція Москви щодо Заходу на європейському відтинку є суто оборонною.
З усіх можливих воєнних конфліктів найбільш вірогідним є збройний американо-китайський конфлікт. Поразка американців у В’єтнамі може лише прискорити цей конфлікт. Американці не програють битву за В’єтнам у В’єтнамі, а якщо вже програють, то у себе вдома. Поразка у В’єтнамі й передусім наслідки цієї поразки, які наростали б наче лавина, переконали б громадську думку в Сполучених Штатах у тому, що на карту поставлені життєво важливі інтереси й безпека Америки. Французи могли б вийти з Індокитаю й навіть з Алжиру. Американці не можуть вийти з Тихого океану. Альтернативою американській глобальній політиці є лише хаос.
Якби коли-небудь дійшло до американо-китайського збройного конфлікту у прямій чи опосередкованій формі – Совєти, на мою думку, де-факто зберігали б нейтралітет. У пропагандистських цілях таврували б американську „агресію” – запропонували б Китаєві технічну допомогу на умовах, які Пекінові було б складно прийняти, й на цьому б усе скінчилося.
Росіяни використали б активність Америки в Азії для зміцнення своїх позицій у Європі. Можливо, в конфіденційних контактах, як умову де-факто нейтралітету, вони б висунули Вашингтонові вимогу остаточного визнання статус-кво у Європі, включно із похованням питання возз’єднання Німеччини. Чим більшими були б активність й труднощі Америки в Азії – тим вищою була б ціна за совєтський де-факто нейтралітет. Немає сумнівів, що, суттєво допомагаючи Китаєві, Совєти нічого б не здобули – натомість де-факто нейтралітет приніс би їм лише користь.
Мета наведених тут розмірковувань – показати, що в Європі немає жодних ознак ні війни, ні демонстрації сили, ні будь-яких дій, спрямованих на послаблення позицій Совєтів. Ялтинський статус-кво у Європі символізує „німецьке питання”. Всі західні союзники Німеччини, включно з Америкою, бідкаються через поділ Німеччини, але ніхто не ризикне й десятьма доларами, щоб змінити цей стан речей. Подібно до цього, всі бідкаються через сателітизацію Східної Європи, але на практиці ніхто й пальцем не поворухне, щоб змінити це. Позірність перетворилася на систему, яка в очах наддержав має перевагу в тому, що її можна без ризику продовжувати. Будь-яку іншу систему довелося б розробити, а може й вибороти.
Якщо наведений аналіз правильний – ми покладаємося лише на власні сили, причому як сьогодні, так і в недалекому майбутньому. Програма еволюціонізму, яку „Культура” висунула два роки тому, ґрунтується на аналогічному оцінюванні ситуації.
Наскільки справдилися наші тодішні прогнози й очікування?
Ситуація в Совєтах не є ні еволюційною, ні революційною, а кризовою. Не є еволюційною, бо немає спільних цілей між суспільством та керівництвом, і не є революційною, бо натиск все ще занадто слабкий і занадто обмежений – пропорційно до засобів насильства, якими володіє партія. Масового невдоволення й глибокого бродіння у прошарку інтелігенції (навіть технічної) було б достатньо для створення революційної ситуації у царській Росії. Але сучасна комуністична диктатура – це питання іншої категорії.
Хрущов у своїй таємній доповіді на ХХ з’їзді навів таке висловлювання Ворошилова: „Щоразу, коли Сталін запрошував мене на обід, я ніколи не був упевнений, чи повернусь додому, чи потраплю до в’язниці”.
Повернення до сталінізму означало б загрозу життю не лише для Синявських і Даніелів, але й для Косигіних і Подгорних. Незмірно видатніші й набагато заслуженіші комуністи, ніж Косигін і Подгорний, гинули в казематах сталінського НКВС. Терор сталінського типу має бути тотальним – він повинен однаковою мірою стосуватися як двірника, так і члена Центрального Комітету. Якби можна було застосувати абсолютний терор до громадян другого класу й водночас забезпечити безпеку еліти – совєтська Росія вже давно мала б такий тип устрою. Але це неможливо. Абсолютний терор може реалізувати лише абсолютний правитель – самодержець, диктатор.
Десталінізація не була проявом турботи про так звану „сіру людину” – вона була продиктована інтересами панівної еліти. Панове Хрущов, Ворошилов, Косигін та інші хотіли бути впевненими, що – образно кажучи – зі своїх обідів та бенкетів вони повернуться додому, а не до в’язниці. Відхід від абсолютної одноосібної диктатури означав би відмову від тотального терору. Совєти – це поліційна держава, але сьогодні ніхто неспроможний робити як Сталін.
Суть совєтської кризи полягає в тому, що сили суспільного тиску все ще занадто слабкі, щоб спричинити рішучі зміни, а апарат насильства, що ним керується панівна еліта, занадто слабкий, щоб усунути бродіння й закрити роти опонентам.
Лідери партії вважають, що можливо мати наполовину прагматичну економіку й водночас повністю доктринальну соціологію. Вони також вважають можливими часткову реабілітацію в індустріальній економіці мотиву прибутку й ринкового механізму з одночасним веденням суто доктринальної аграрної промисловості.
Там, де опоненти занадто слабкі й нечисленні, щоб домогтися конкретних змін, а панівна еліта занадто слабка, щоб ліквідувати бродіння й опозицію – ні еволюція, ні революція не є реальними пропозиціями. Єдиним результатом такої ситуації може бути лише поглиблення кризи, загальний занепад і хаос. Для повноти картини необхідно додати національне питання та посилення ізоляції Росії. Суд над Синявським і Даніелем та винесення їм вироку зустрілися з критичною оцінкою з боку західних комуністичних партій. Уперше в історії всі ліві сили Заходу, включно з комуністичними партіями, солідарно виступили проти совєтської системи. З боку Совєтів це була катастрофічна політична помилка – не тільки злочин. Сучасна совєтська модель – це ані китайська, ані європейська модель. Насправді це згусток спільнот, який у нинішньому вигляді не зможе довго проіснувати.
Розпад Совєтського Союзу внаслідок наростання внутрішніх труднощів створив би ситуацію, подібну до 1918 року, але для нас цей розпад не віщував би нічого доброго.
Крайній націоналізм, ревізіонізм та неогітлеризм – це нереалістичні, а тому й непопулярні доктрини в сучасній Німеччині. Розпад Совєтського Союзу спричинив би хаос в усій Східній Європі. Перед німецьким націоналізмом, ревізіонізмом і навіть неогітлеризмом раптово відкрилися б реальні й конкретні перспективи. Ми б втратили не лише Повернені території, а щось значно більше.
Усвідомлюю, що погляди, які збираюся сформулювати, суперечать традиційній позиції більшості поляків. Але більшість ніде не має монополії на слушність.
Усі наші політичні концепції втратили свою систему координат і стали безплідними. У нинішній світовій системі, яка радикально відрізняється від системи до 1939 року, польська незалежницька політика повинна бути заново визначена.
„Імперська” схема – тобто ні з Росією, ні з Німеччиною – як зараз, так і в осяжному майбутньому є нереальною. Останнім відлунням концепції „між Росією та Німеччиною, але ні з Росією, ні з Німеччиною” було розмежування і проєкт нейтральної смуги в Центрально-Східній Європі. Ми підтримували цей проєкт доти, доки був бодай один шанс на тисячу, що він буде реалізований.
Ідея польсько-чехословацько-угорської федерації, яку „Культура” завжди підтримувала й продовжує підтримувати, стає все менш реальною внаслідок політики Німеччини. Ані Чехословаччина, ані Угорщина не хотітимуть об’єднуватися з Польщею, яка перебуває у конфлікті з Німеччиною. Для того, щоб ідея польсько-чехословацько-угорської федерації стала життєздатним проєктом, Німецька Федеративна Республіка мусила офіційно визнати кордони по Одрі й Нисі та відмовитися від усіх ревізіоністських поглядів.
Вважаю, що військова й економічна активність Америки в Азії зростатиме в найближчі роки, незалежно від результату в’єтнамської кампанії. Поділ світу на бідних і багатих визначає політику не тільки бідних, а й багатих. Совєтська Росія й Сполучені Штати, як високоіндустріальні наддержави, мають спільний фактор, який визначає їхню політику – цей фактор сильніший за ідеологічні розбіжності. Сильні – у конфронтації з бідними й слабкими – на певних відтинках завжди мають спільну лінію поведінки, незалежно від прапора та ідеології. Китайці це чудово розуміють. І лише польським політикам – тим, що в Польщі чи в еміграції – це ніяк не вкладається в голові.
У світі, де панують багаті й могутні Сполучені Штати, знайшлося б місце для багатої й могутньої Совєтської Росії. У світі, де панують китайці, Совєтська Росія опустилася б на підлегле місце в таблиці наддержав, а долі росіян не можна було б позаздрити.
Складно вимагати від росіян еволюції, лібералізації, демократизації – якщо ми, їхній найближчий сусід, не виявляємо найменшої готовності відмовитися від упереджень і змінити свої традиційні переконання. Джон Ґріґґ, один з найрозумніших публіцистів „The Guardian”, обговорюючи нещодавно британсько-американські відносини, написав:
„Розмір Сполучених Штатів і психологія американців означають, що так звані «особливі стосунки» (special relationship) можуть бути лише стосунками між паном і слугою”.
Твердження Ґріґґа сповнене гіркотою та необ’єктивне. Утім, вважаю, що хоча геополітичне становище Польщі є одним з найскладніших у світі, – Польща має чимало конкретних даних для того, щоб свої special relationship з Росією будувати на іншій основі, ніж відносини слуги з паном. Ми є найбільшим слов’янським народом з латинською й західною культурою. Певною мірою, потенційно – в найменш чужій, братній версії – ми втілюємо те, чого бракує росіянам.
Ми не вміємо будувати special relationship ні з Росією, ні з Заходом. Відносини ПНР з Росією – це типові відносини слуги й пана. Відносин ПНР із Заходом просто не існує.
Наше вкрай складне геополітичне становище було б нам тільки на руку, якби в майбутньому ми переконали росіян, що здатні бути головним посередником між Москвою та Заходом. Водночас ми повинні були б переконати Захід, що Польща є ключем до Росії.
Терц, Аржак та багато інших, кого зараз не на часі згадувати поіменно, звернулися до нас за власним вибором, а не випадково. Ці люди – справжні росіяни й не хотіли чинити зраду. Вони її не вчинили. Звертаючись до нас, вони добре знали, що звертаються не до ворогів Росії й російського народу, а, навпаки, були впевнені, що налагоджують контакт зі свободолюбною польською інституцією, яка просуває ідею польсько-російського зближення й порозуміння. Таке порозуміння стане реальною пропозицією, коли значний відсоток поляків визнає слушність поглядів „Культури” щодо цього питання, а більшість росіян визнає слушність переконань своїх антисталінських письменників і підпільних дієвців.
Я в глибині душі прагматик і тому стверджую, що це не „видавання бажаного за дійсне”. Навіть у другій половині 20-го століття, з усіма супутниками й водневими бомбами, головним інструментом політичних дій залишається слово. Друкуючи Терца й Аржака, відкриваючи їхні твори всьому світові – в суто політичному сенсі ми зробили більше, ніж усі польські емігрантські інституції за останні 25 років.
Слово є головним інструментом політичних дій, адже в кінцевому результаті перемогти – не означає завоювати, а схилити на свій бік. А схилити на свій бік означає переконати. До справжньої співпраці можна лише схилити, а не примусити.
Ми завжди повинні пам’ятати, що російський комунізм – це особливе питання. Російські інтелектуали, навіть найбільш критичні до комунізму, приймають як даність „капіталістичне оточення” й переконані, що всі напади на Росію йшли із Заходу.
Вальтер Лакер у своїй блискучій книзі „Russia and Germany – a Century of Conflict” пише, як одного дня, під час перебування в Совєтах, коли він проїжджав одним із передмість Москви, помітив невеличку колону. Заінтригований, запитав у попутника, що означає цей пам’ятник? Той відповів, що ця колона позначає найдальшу точку, якої досягли німці в листопаді 1941 року.
Німці теж були антикомуністами та залишаються ними й сьогодні, підтримуючи ревізіоністські погляди. Антикомунізм – рівнозначний програмі розчленування Росії та значного послаблення її vis-a-vis Німеччини – не тільки не поглиблює бродіння в Совєтах, а й помітно придушує його. Не можна бути антикомуністом, якщо антикомунізм рівнозначний зраді не ідеологічних, а національних інтересів. Цієї лінії дотримується совєтська пропаганда, а ті серед нас, хто проповідує необхідність розвалу Совєтського Союзу, грають на руку не Аржакам і Терцам, а їхнім суддям і прокурорам. Совєтська Росія має бути перебудована на справжній федеративний союз або вільніший commonwealth, але покоління Косигіних цього не зробить. Цієї миті боротьба йде не за перебудову Совєтського Союзу, а за перебудову комунізму, тобто за повну десталінізацію.
Комунізм, безсумнівно, еволюціонує, але поки що в межах доктрини. За часів Сталіна Терца й Аржака стратили б, а західні комуністичні партії змагалися б у поливанні брудом цих двох нещасних письменників. Багато що змінилося й це слід цінувати, адже для людей у Східному блоці ці зміни мають величезне значення. Однак на питання, чи комунізм здатен до еволюції, можна авторитетно відповісти лише тоді, коли положення доктрини піддадуться ревізії. Сьогодні критика – навіть найбільш анахронічних положень марксизму – вважається контрреволюційною пропагандою.
Ми висуваємо еволюційну програму з двох причин. По-перше, ситуація в Європейському Східному блоці сприяє еволюції. У цій боротьбі між силами суспільного тиску та поліційним апаратом партії – шанс на успіх, безсумнівно, на боці опонентів. Можна розширювати й поглиблювати масштаби бродіння, можна посилювати суспільний тиск, але партії було б надзвичайно складно відповісти на посилення тиску поверненням до сталінських методів. Якби тиск зростав – партія почала б відступати. А якщо хтось починає відступати, то рано чи пізно досягає точки неповернення.
Еволюційний і мирний шлях видається нам найбільш відповідним також для польських інтересів. Розпад Совєтського Союзу й хаос у Східній Європі, безумовно, не відповідають польським інтересам.
Східні європейці, передусім поляки, могли б відіграти серйозну роль у процесі „європеїзації” Росії. Але передумовою для цього є переконання й запевнення росіян, зокрема російської інтелігенції, що під європеїзацією розуміємо виключно ліквідацію тоталітаризму, а не ліквідацію Росії як могутньої держави.
Культура 1966, № 4/222
tłum. Dmytro Menok
