Zdjęcie
Zdjęcie Juliusza Mieroszewskiego na biurku Redaktora. / Sygn. AG_7333
FOT. ADAM GOLEC

Powiązane postacie:

Про реформу „ордену польськості”


JULIUSZ MIEROSZEWSKI


Шалені думки проносяться в головах сучасних польських письменників. У полеміці з В. А. Збишевським Вітольд Ґомбрович, коментуючи свій „Транс-Атлантик”, пише, серед іншого:

„[…] цей твір прагне захистити поляків від Польщі…, визволити поляків від Польщі…, спричинити, щоб поляк не піддавався пасивно своїй польськості, а поставився до неї зверхньо”.

„Чи поляк не є спадково обтяжений Польщею, тобто хворим минулим народу та його постійним вмиранням? З огляду на це, якщо поляк прагне бути повноцінною людиною, здатною до максимального напруження всіх своїх енергій у такий переломний, як нині, момент нашого буття, чи не повинен він відмовитись від служби цій «польськості», яка його сьогодні визначає?” („Wiadomości”, № 304).

Це нечувані погляди. Поляки упродовж останніх 150 років бунтували проти всіх й усього саме в ім’я цієї „польськості”, яка їх визначає.

Але Ґомбрович має рацію – щось у нас зламалося. Цей злам проявляється двояко. У масах, в ядрі нації домінує інстинкт виживання. У країні кожен знає й відчуває, що не може бути більше варшавських повстань. Добре це чи погано – необхідно пристосуватися, притихнути, вижити, а не гинути.

Поляки на Заході також змінилися. Символом нашої еміграції є не Пуласький, а поручник Вирва. Сьогодні ми не шукаємо можливості боротися проти Совєтів зі зброєю в руках. Коли в січневому номері „Культури” минулого року я опублікував статтю з критикою позиції поручника Вирви, на мене посипались блискавиці. Якби це був 1914 рік, поручника Вирву засудили б. Сьогодні ж він отримав загальну підтримку. Пілсудський їздив до Японії, однак сьогодні поляка, який добровольцем воює проти комуністів у Кореї, вважали б божевільним. Без сумнівів, щось в нас змінилося.

Ця зміна поширилася на всі європейські народи. Мабуть, немає перебільшення в оцінці одного американського оглядача, який після відвідин Західної Європи ствердив, що якби американські консульства видавали візи без обмежень вдень і вночі – континент покинули б від 30 до 40 мільйонів європейців.

Хто ці люди? Це люди, які або як французи пережили тріумф, який дорівнював поразці Першої світової війни й катастрофі Другої світової, або як німці програли дві світові війни упродовж життя одного покоління. Німець, француз чи італієць бачить, що жертви, руїни, поля битв і кладовища двох світових воєн привели в результаті до… передпокою третьої світової війни. До обмежень, високих цін, нормування їжі та нових озброєнь. Так звучить епіка європейських націоналізмів: і Vive la France, і Deutschland über Alles, і Giovinezza. Порівняно із цим ланцюгом катастроф, які породжують нові катастрофи, Сполучені Штати здаються чимось легендарним. Країна, яка не програла жодної війни, країна, історія якої – це безперервні успіхи й нескінченні здобутки, країна добробуту, безпеки й свободи. Й усе це ціною дуже невеликих жертв. Варшава втратила більше убитих і закатованих людей, ніж американські армії на всіх фронтах Другої світової війни.

Націоналізм став безнадійною любов’ю, любов’ю без взаємності. Прославляння жертви й героїзму („солодко вмирати за вітчизну”) – культ мундира й зброї („гармати замість масла”) – не можуть бути метою самі по собі, а лише засобом для досягнення мети. Якщо ця мета недосяжна, або ж диспропорція між зусиллям і жертвою та ймовірністю досягнення мети постійно зростає – відбувається злам. Причиною нинішньої європейської кризи є те, що ніхто не наважується відмовитися від мети, хоча вже ніхто не хоче йти на жертви. Вже ніхто не хоче гармат замість масла, і більшість має сумніви щодо солодкості помирання за вітчизну. Офіційно визнаються націоналістичні цілі, хоча ніхто вже більше не хоче йти на гіркі, героїчні жертви, органічно пов’язані з міфом про кров і залізо.

Ця криза – в житті окремих людей – втілюється у низці індивідуальних драм. Я знаю багатьох бездоганних поляків, які віддали своїх дітей до англійських шкіл з прізвищами, які звучать англійською. Ці люди не приховують, що їхнім бажанням є не передавати нащадкам болісної спадщини „національного вмирання”. Я далекий від узагальнень, але факти є фактами, і вони про щось свідчать. Якби той же Ґомбрович написав уривок, наведений у вступі до цієї статті, у 1918 чи 1920 році, його б каменували у Варшаві. А сьогодні польський часопис без жодного спротиву надрукував ці висловлювання. Щось змінюється і переламується в нас. І не тільки в нас – в усій Європі.

До нічого не веде ні цей пошляхетський романтизм у стилі („приречені на велич”), ні це дидактичне „підтягування вгору”, особливо близьке представникам екс-керівного польського політичного табору. Називання окремих явищ „малодухістю”, а окремих людей „капітулянтами” чи навіть „дезертирами” також нічого не пояснює. Не вирішує справи й банальна теза, що „здорова більшість поляків на чужині гуртується навколо легального уряду”.

Спробуймо обдумати все до кінця.

Якщо під націоналізмом ми розуміємо орден любові до родинної землі, кодекс обов’язків і заповідей, то цей орден у польській версії слід розглядати як інституцію, яка вимагає радикальної реформи. Під тиском багатовікового комплексу ми повторюємо націоналістичне кредо, глухі до досвіду останніх 150 років – найтемніших у нашій тисячолітній історії. У всьому цьому сьогодні звучить фальш. Адже по суті ми не маємо більше сил для того, щоб і наступні десятиліття служити націоналістичному орденові крові й заліза. У цьому звучить обман, адже по суті ми всі усвідомлюємо, що наш суверенний орден є анахронізмом – однак воліємо підтримувати віру в міф, ніж піддати ревізії зміст цього міфу.

Настав час пояснити, що я маю на увазі під реформою ордену польськості.

Реформу треба розпочати зі сміливої заяви про те, що націоналістично-суверенні політичні цілі, в ім’я яких за останні півтора століття загинули мільйони поляків, в нинішній історичний період набули ознак анахронізму й утопії. Ці цілі штучно утримуються на скрижалях заповідей національного ордену, ототожнюючи „свободу” зі „суверенною незалежністю”. Тимчасом не здобудемо свободи шляхом відбудови суверенної держави, позаяк у нинішню епоху суверенність малих держав є фікцією. Польськість не може бути орденом утопійної віри. Реформований орден повинен, з одного боку, містити перспективу великої національної мети, а з іншого – визначати польський спосіб життя, себто творчість у її найповнішому й найрозмаїтішому розумінні. Ця національна ціль або цілі можуть бути складними й далекими, однак вони повинні бути досяжними в межах реальних можливостей сучасного світу, бо ми не маємо підстав очікувати, що веллівська торпеда часу віднесе нас назад у вісімнадцяте століття.

Відданість анахронічним та утопійним цілям породила в нас істинно японський культ смерті за вітчизну, з повним нехтуванням придатності й мети жертви.

Якщо ми спостерігаємо певну виснаженість, а в окремих осіб і злам, то це типова реакція на утопійний анахронізм нашої національної ідеології. Уреальнення наших цілей і прив’язка їх до течії перебудови Європи цілюще впливало б на психіку поляків на Заході. Політична мета, якщо вона хоче захопити серця й уми, повинна міцно спиратися на реальність. Повинна містити концепцію, себто новий план розв’язання критичних питань. Поки немає концепції – попри возвеличення минулого – зберігається клімат поразки й втрат.

Анахронізм ордену польськості програмно утверджується серед вірян.

У Каїрі, під час війни, я бачив картину, написану видатним полковником польської армії, на якій були зображені польські улани, які зі списами в руках атакують колону німецьких танків. Під картиною був підпис:  „Тільки вони…”.

Ось класичний приклад поклоніння анахронізмові. Улани, які атакували танки середньовічними списами, справді були героями, адже, боронячи свою землю, йшли з палицями проти гір заліза. Однак подібна ситуація є абсурдною й компроматною, і прославляння цього епізоду рівнозначне прославлянню нашої нездатності захистити себе, а ці списи є лише критерієм того, наскільки це завдання перевищувало наші сили й можливості.

Проте цей образ є прикладом дещо іншого. Бачимо на цьому прикладі, що героїзм в ієрархії цінностей зайняв в ордені польськості місце, яке належиться реальному досягненню, тобто перемозі.

У всіх без винятку описах Варшавського повстання зустрічаємо ту саму переоцінку. Це зрозуміло – цьому стражданню, крові й смерті треба протиставити якусь цінність, якусь велич в іншому вимірі. Цією цінністю є чистий героїзм, звільнений від будь-якої функціональної придатності. З цим пов’язана емоційна й обов’язкова віра поляків у те, що non omnis moriar, що кожен загиблий – це сходинка на драбині, якою народ увійде до кращого майбутнього, що ніхто не помирає за вітчизну даремно.

Це все метафізика, але не політика. Сотні тисяч поляків помирали абсолютно даремно, не наближаючи своєю смертю день перемоги чи визволення навіть на годину. (Іноді дія може бути навіть шкідливою. Солдат, який бере в ній участь, якщо гине, то гине героїчною смертю, але його смерть, як і вся дія, є марними й шкідливими у підсумку. Приклад: партизанство й героїчна смерть майора Губаля).

Загалом, я вважаю, що реформа ордену польськості повинна передбачати викорінення поклоніння анахронізмові. Треба нарешті покінчити із цим компроматним „екс” в ордені польськості. Ми – експотужний Commonwealth народів, ексдержава, ексопора Європи, ексфорпост християнства й так далі. Залишмо ці „екс” іншим, для яких це справжній маєток.

Якби ми половину наших історичних пристрастей змінили на зацікавлення й дослідження сьогодення – перспективи польської політичної думки зазнали б дива зцілення. Історичний метод криє в собі одну підступну помилку. Історик шукає джерела, зв’язки й завжди намагається пов’язати сучасну ситуацію з останньою ланкою історичної тяглості. Тимчасом тяглість – це фікція, штучний витвір, допоміжний інструмент, який іноді полегшує, а іноді ускладнює відчитування тих чи інших історичних процесів. Історика турбують явища без прецедентів, явища, які не можна нанизати на нитку історичної тяглості. Пошук прецедентів для фактів без прецедентів є однією з основних галузей історичних досліджень. Ось чому обтяжені історизмом нації й політики здригаються від думки про роботу „з нуля” – натомість вони готові йти на найбільші жертви, аби тільки й цього разу почати від печі.

Тимчасом цей комплекс історичного страху абсолютно безпідставний. Якщо, відкинувши історизм, ми почнемо „з нуля”, організовуючи федерацію – можемо бути впевнені, що історики вже в наступному поколінні доповнять наше генеалогічне дерево, знайдуть прецеденти й включать нас в легітимізм історичної традиції.

Поглибмо в нас самих відчуття польської історичної кризи, струсімо зі себе традиціоналізм й почнімо „з нуля”, без прецедентів. Нація, яка втрачає здатність приймати безпрецедентні рішення – це стара нація.

Але це ще не все. Розрив з поклонінням анахронізмові рівночасно повинен включати перегляд нашого парафіяльного трактування національної iсторії. Іншими словами, ми повинні почати розглядати польську історію як фрагмент європейської історії, адже дотепер було навпаки – ми завжди розглядали історію Європи з погляду партикулярних польських інтересів. Наша історична література роїться від тверджень і ретельно продуманих аргументів про те, що Польща є наріжним каменем Європи, що Європа не може існувати без сильної Польщі, що ми є опорою й sine qua non європейського ладу.

Насправді ж – це провінційне wishful-thinking та жалюгідний elefantiasis  регіонального почуття. Чудова Європа 19-го століття, Європа розквіту й експансії, Європа без паспортів та обмежень, Європа великого живопису й літератури, Європа політична – володарка світу та банкір земної кулі – обходилася без незалежної Польщі. Не лише обходилась, а й процвітала.

Давайте нарешті покінчимо із цим анахронізмом „наріжного каменю й оплоту”. Змирімося з фактичним станом речей, що це Польща з її історією є частиною Європи та її історії, а не навпаки.

Я підношу питання про ревізію польського історичного бачення, позаяк історичне бачення завжди є „відправною точкою” для політичної дії. Історія має безпосередній вплив на політику.

Якщо не виникне європейська федерація, то лише тому, що зацікавлені країни не відважаться на перегляд своїх анахронічних історичних поглядів. Якщо наші ініціативи щодо підготовки федеративного союзу Центрально-Східної Європи досі не дали жодного результату, то значною мірою тому, що наша теперішня „історична відправна точка” виключає еволюцію в напрямі федерації.

Політична проблема, що стоїть перед нами, полягає в наступному:

Ми змарнували 12 років (перша федераційна ініціатива Центрально-Східної Європи датується 1940 роком) і дочекалися відновлення Німеччини. Ми не зуміли знайти спільної мови з нашими потенційними партнерами – хоча не треба бути ясновидцем, аби передбачити, що з поверненням Німеччини на міжнародну арену наше становище як ініціаторів створення федерації незмірно погіршиться. Сьогодні наші потенційні партнери ведуть переговори з німцями. Ми ж – через проблему Повернених територій – починаємо ставати політичним табу для всіх, хто дбає про добрі стосунки з майбутньою Німеччиною. І в цьому місці повертаємося до Європи, яка, на жаль, є німецькою квадратурою кола. Німецьке питання настільки ж актуальне для французької федералістської думки, як і для польської федералістської думки. Німеччина – найчисельніша й найбільш центрально розташована нація в Європі, тож було б нонсенсом недооцінювати її роль.

У межах анахронічної, але все ще офіційно чинної польської історичної концепції вищезгадана проблема є нерозв’язною. В межах суверенно-державної політики ми можемо лише сказати, що „ми не віддамо ані ґудзика” і на силу відповімо силою.

Якщо європейські народи – і серед них поляки – не переглянуть свої допотопні погляди й не пристануть на єдино вірний і сучасний погляд: ЄВРОПА ПЕРЕДУСІМ! – то слід сподіватися цілковитої катастрофи.

Нефедералізована Європа буде або російською, або німецькою. Якщо американці залишать континент – прийдуть росіяни.

Якщо Сполучені Штати наполягатимуть на своїх намірах захищати Європу – то в разі краху федераційних планів і при слабкості західноєвропейських країн єдиною реальною силою може залишитися німецька армія.

Політики малих і середніх країн, які дотримуються анахронічних поглядів, у своїй недолугості є зрадниками Європи. Бо перед нами є лише дві можливості: Європа федералізована або Європа-сателіт. Європа як „шахівниця” малих і середніх держав – це нереальний міф минулого. Ми повинні це чітко усвідомлювати:

Якщо проблема Повернених територій заважає нам проводити федераційну політику, необхідно дослідити можливості усунення цієї перешкоди. Якщо федерація Центрально-Східної Європи мала б розпастися через цю проблему, це було б – у майбутньому – перемогою Сталіна після смерті.

Ми повинні усвідомити, що найсильнішим аргументом на користь збереження Повернених територій за Польщею є те, що цей простір необхідний для майбутньої федерації країн Центрально-Східної Європи. У попередніх статтях про федерацію я намагався проілюструвати процес економічного злиття країн Центрально-Східної Європи. У цьому процесі об’єднання Повернені території відіграють важливу й засадничу роль. Вся Сілезія та простір Повернених територій повинні стати східноєвропейською реплікою плану Шумана, якщо східноєвропейська федерація має стати успішною.

Якщо ми відмовимося від цього аргументу, то боюся, що не зможемо відстояти Повернені території. Необхідно відверто визнати, що якщо дискусія стосовно цих територій відійде від федеративних, наддержавних питань і набуде форми двосторонньої національної суперечки – в такому випадку аргументи, які Німеччина могла б висунути на свою користь, не є слабкими. Натомість якщо ми аргументуватимемо у федеративному ключі – якщо покажемо, що відокремлення Повернених територій від Польщі було б рівнозначним руйнуванню вже наявної економічної єдності країн Центрально-Східної Європи, що в майбутньому зробило б цю частину Європи повністю залежною від Німеччини – в такому випадку наші аргументи будуть пов’язані з проблемою перебудови Європи в цілому. Питання про Повернені території функціонально пов’язане з нашою федеративною політикою. Зараз ми повинні подолати кризу, суттю якої є німецька проблема. Абсурдно було б виключати німців з переговорів щодо федерації хоча б тому, що однією з цілей Центрально-Східноєвропейської федерації є гармонійне унормування відносин між країнами, які увійдуть до складу федерації, та німецьким простором. Водночас ми не ставимо собі за мету збудувати „залізну завісу” навколо Німеччини.

Переговори з Німеччиною мають бути розпочаті негайно з таких причин:

У наших інтересах розв’язати ці питання, бо доки триватиме нинішня ситуація, чехи, угорці чи румуни боятимуться з нами співпрацювати. Кожна з цих країн має власну німецьку проблему й не бажає додатково обтяжувати себе польсько-німецькою проблемою, яка за своїм калібром і розміром переважає всі інші.

Що ми повинні сказати Німеччині?

У польсько-німецьких переговорах ми повинні спиратися на тезу, сформульовану від імені „Культури” Юзефом Чапським під час його виступу в берлінському Titania-Palace минулого року. Згідно з цією тезою, політичні представництва народів Центрально-Східної Європи повинні вже сьогодні підписати спільну заяву, в якій задекларувати, що територіальні суперечки будуть вирішені після створення європейської федерації, і не на основі історичних амбіцій окремих націй, а згідно з принципами справедливості й блага європейського цілого, а також економічної рівноваги між окремими членами федерації.

Якби німці відмовилися обговорювати це питання, якби, попри нашу готовність знайти розумне рішення, вони б відмовилися підписати таку декларацію – ми б могли, але тільки в цьому випадку, звинуватити їх у тому, що вони своїми ревізіоністськими планами перешкоджають підготовці об’єднання Центрально-Східної Європи. Наша позиція стосовно американців в такій ситуації була б зовсім іншою, ніж сьогодні.

Ми повинні змусити Бонн внести ясність.

Ми повинні сказати німцям і англосаксам, що Повернені території необхідні для майбутньої федерації Центрально-Східної Європи, яка, позбавлена цього простору, не буде економічно компактним і життєздатним цілим. Слід підкреслити, що ми не розглядаємо цього питання з партикулярного погляду на німецько-польські прикордонні відносин, позаяк майбутня Польща й майбутня Німеччина не будуть суверенними державами, якими вони були до 1939 року. Обидві ці держави ввійдуть до складу федеративних союзів майбутньої Європи.

Щоправда, Бонн може вважати, що питання Повернених територій буде остаточно вирішене в межах мирного договору з Німеччиною – однак ми вже сьогодні маємо право домагатися від німців визнання федеративного принципу як обов’язкового також стосовно Центрально-Східної Європи, оскільки цей принцип був прийнятий на Заході.

Ми повинні сказати американцям, що Повернені території є непорушною умовою для реалізації федерації Центрально-Східної Європи. Ми повинні сказати їм, що якби Захід піддався німецькому тискові – нехай поки що тільки на папері – американці зможуть того ж дня списати як чисті збитки витрати, понесені на Voice of America, Free Europe і т.д. Тоді варто було б прийняти за належне, що армія Рокоссовського неодмінно воюватиме по той бік барикад проти Німеччини.

Натомість німцям ми повинні сказати, що абсолютно абсурдним є застосування двох критеріїв до Європи. Федеративних принципів на Заході – й політики „нового ладу” (Drang nach Osten?) на Сході Європи. Поляки, чехи, угорці чи румуни, як і французи, хочуть мирно співпрацювати з Німеччиною в межах федералізованої Європи. Але вони протиставляються будь-яким спробам відновити націоналістичну, загарбницьку Німеччину. Німецька гегемонія в Європі неминуче привела б до третьої світової війни. Якщо третя світова війна й може бути в чиїхось інтересах, то в жодному разі не в інтересах Німеччини. Після третьої світової війни Німеччина могла б взагалі перестати бути проблемою…

Справді є щось макабричне в цьому безсердечному, бездумному, маріонетковому танці еміграційних політик країн Центрально-Східної Європи. Якби за останні 12 років, замість того, щоб трубити в тромбон наддержавства, ми б створили спільне центрально-східноєвропейське політичне представництво, то наша аргументація як з німцями, так і з англосаксами мала б сьогодні іншу вагу. Але ми з ніким не розмовляємо, ми стоїмо на своєму. Натомість Німеччина розмовляє й намагається (не без успіху!) ізолювати нас й відрізати від майбутніх союзників і партнерів. Ми програємо Німеччині вдруге!

Ще не запізно розпочати польський контрнаступ. Але починати треба з перегляду власних політичних переконань, з відкидання анахронізмів – зі сформулювання сучасної польської політичної концепції.

Псевдодержавність і псевдосуверенність – це збанкрутіла концепція, яка веде до усамітнення й поразки. Ми повинні повністю усвідомити, що в нинішній ситуації не йдеться лише про Повернені території. На кону стоїть щось незрівнянно важливіше! Йдеться про майбутню роль і значення Варшави у Центрально-Східній Європі.

Культура 1952, № 4/54

tłumaczenie:  Dmytro Menok

Pomiń sekcję linków społecznościowych Facebook Instagram Vimeo Powrót do sekcji linków społecznościowych
Powrót na początek strony