LEOPOLD UNGER
Під актом прийняття Польщею головування в Раді ЄС також повинні стояти підпис Єжи Ґедройця й печатка «Культури», яку він видавав.
Мертві живуть доти, доки живі їх пам’ятають. Пам’ять про Яна Кулаковського житиме довго. Не знаю, можливо, це було випадковим збігом обставин, але поховання першого учасника переговорів про вступ Польщі до ЄС відбулося того дня, коли Польща почала головувати в Раді Європейського Союзу. Як сказав Тадеуш Мазовецький на Повонзківському цвинтарі, це, безсумнівно, був символ епохи. Кулаковський, таким «випадковим» чином, замкнув своєрідне коло найбільшої і найпліднішої своїми наслідками події у післявоєнній історії Польщі.
Про Кулаковського сказано вже все. Він мав довге життя. Як бельгієць і секретар Всесвітньої конфедерації праці своєю боротьбою за свободу профспілкових діячів — в’язнів різних диктатур і сатрапій, також і в Польській Народній Республіці — він приносив у світ не лише гасло свободи, а й потужний образ демократичної Бельгії. Як бельго-поляк, під час воєнного стану, він організував допомогу для «Солідарності», приймав у себе тих, хто зміг вирватися. І, нарешті, після 1989 року він став першим послом і архітектором присутності Польщі в європейській спільноті.
У всьому, за що брався, Кулаковський втілював зміст поняття «громадянина Європи». Мало хто в ті часи, як зрештою і сьогодні, міг нести ці ідеї у широкий світ. Кулаковський міг.
Можливо, знову випадок, а можливо — політика («Солідарність», воєнний стан) нас зблизили, ми заприятелювали, а також були у підпіллі, організовуючи контрабанду речей та ідей. Але й до цього ми обидва, будучи польськими бельгійцями (він католиком, я євреєм), були передовсім європейцями задовго до того, як цей концепт було визнано і поширено на нашому континенті. У цьому не було випадковості, не ми це вигадали.
Коли 9 травня 1955 р. міністр закордонних справ Франції Робер Шуман мав виголосити промову до 10-тої річниці кінця Третього райху й за мить до того, як вийти на трибуну, отримав записку від Жана Моне з проектом створення Спільноти вугілля та сталі, натхненники Європейського співтовариства, група поляків у маленькому будиночку в Мезон-Лафіт під Парижем, вже давно замислювалася над цим. І працювала в цьому напрямку.
Єжи Ґедройць не потребував ніякої записки. Його філософія була простою, але на той час — революційною. За п’ять років до підписання Римського договору його «Культура» — закордонна трибуна нелегальної польської демократичної опозиції — вирішила, що майбутнє Польщі, бранки совітизму, може бути лише в об’єднаній Європі. Що європейські війни — це війни громадянські. І що без мирного усунення політичних та економічних бар’єрів — Європа не зможе ані врятувати того, що залишилося від її юдео-християнських цінностей, ані протистояти викликам майбутнього.
Варто нагадати, що в момент, коли Польща починає головувати в Раді ЄС, європейська ідея «Культури» була не лише ностальгією. Вона також була далекоглядною політичною програмою. «Культура» говорила, що «справжня європейська єдність, попри демагогію всілякого штибу, це не ліквідація суверенності та демократії, а єдиний спосіб їх належно оцінити. [...] Європа повинна дати світові ідеї союзництва та співпраці. У жорстокому світі глобальних викликів лише з об’єднаною Європою будуть рахуватися. Інакше це буде лише фінляндизація, націоналістичне самогубство або ще гірше».
«Культура» першою на континенті показала приклад, як цьому протистояти. Ідучи властиво проти всієї польської громадськості, і в Польщі, і в еміграційних колах, у 1952 році вона надрукувала листа ксьондза Юзефа Маєвського, в якому він вперше висунув тезу свідомої, а не під радянським примусом, відмови Польщі від Львова та Вільнюса. «Культура» пояснила, що поляки мають розуміти, що їхня доля є невіддільною від долі українців і литовців, і що вони не можуть відстоювати свої претензії щодо кордону на Одрі та Нисі, не визнаючи правомірності претензій українських та литовських сусідів.
Але «Культура» не обмежилася геополітикою. Важливим був її ідейний концепт: «Теза Бісмарка про те, що абсолютна суверенність є кінцевою метою національних прагнень, сьогодні є анахронізмом. «Культура» стверджує, що головною понад усіма ієрархіями є свобода, якій все підпорядковується. Перше питання в політичній абетці — це не те, чи буде Польща незалежною, а чи буде світ завтрашнього дня світом вільних людей. Незалежність Польщі (між Росією та Німеччиною), якщо розглядати її у відриві від проблеми докорінної перебудови міжнародної системи, а особливо європейської системи, є нездійсненним маренням не з цього світу».
І тому під актом заручин Польщі і Європи, а тепер і початку головування в Раді ЄС, мають також стояти підписи Ґедройця та печатка «Культури».
«Ґазета Виборча», 11.07.2011
