Батьки
Францішка, в дівоцтві Стажицька та Іґнацій Ґедройць одружилися у Мінську, правдоподібно 22 жовтня 1905 року – ця дата вигравіювана на обручці, яка збереглася серед сімейних реліквій. Францішка була донькою одного з найкращих у місті кравців, а Іґнацій – нащадком старовинного роду литовських князів, але без маєтку і значного суспільного становища, за фахом – аптекар.
27 липня 1906 року народився їхній первісток, якого при хрещенні в Мінському кафедральному соборі назвали Єжи Владислав.
Дитинство
Ранні роки Єжи провів у Мінську. Доповненням до його домашнього навчання стали уроки гри на фортепіано, які він не любив. Був хворобливим, багато читав, користуючись батьківською бібліотекою.
У 1916 році батьки посилають його до Москви, де він розпочинає навчання у гімназії Польського Комітету. У російській столиці стає свідком Лютневої революції 1917 року. Після закінчення скороченого навчального року Єжи подався до свого стрия Віктора Ґедройця в Петербург, та не знайшовши його там, повертається додому до Мінська. Подорож одинадцятирічного Ґедройця охопленою громадянською війною Росією тривала кілька тижнів. Саме тоді він почав курити. У Мінську батьки записують сина до приватної польської гімназії Мар’яна Массоніуса, що належала Польській Шкільній Матиці (Польському Освітньому Товариству). Навчання знову перериває велика політика: у Мінську після Жовтневого перевороту владу захоплюють більшовики, а у лютому 1918 року місто займають німецькі війська. Через кілька місяців разом з тисячами інших евакуйованих з Мінська поляків, родини Стажицьких і Ґедройців – Іґнацій та Францішка, Єжи і на три роки молодший за нього Зиґмунт – виїздять до Варшави. Тут Єжи продовжує навчання в Гімназії Яна Замойського і здає іспит на атестат зрілості. Ще перед тим, під час польсько-більшовицької війни 1920 року, він служить добровольцем-телеграфістом у Командуванні Генерального Округу І у Варшаві.
Навчання в університеті
1924 року Єжи Ґедройць стає студентом права Варшавського університету. Там він вступає до студентської корпорації Патрія і стає її керівником. Одночасно Єжи очолює Коло студентських корпорацій, оскільки того року Патрії, відповідно до принципу ротаційності, випала черга головувати. Це значно підвищило авторитет Ґедройця і дуже розширило спектр його знайомств. Під час Травневого перевороту 1926 року разом зі своїми товаришами, здебільшого націонал-демократами, він вирішує захищати уряд Вінцентія Вітоса від бунтівних підрозділів Юзефа Пілсудського. Та спостерігаючи за панікою й хаосом у середовищі правлячої еліти, Ґедройць розчарувався у парламентаризмі, і це „поглибило пропілсудські погляди i переконаність у необхідності авторитарного правління” – напише він через багато років у Автобіографії у чотири руки.
Клуб Злостивих Щенят
1928 року, під кінець навчання в університеті, після періоду тимчасової роботи у рекламному відділі Польського Телеграфного Агентства, у газетах „Kurier Warszawski” („Варшавський кур’єр”) та „Warszawianka” („Варшав’янка”), Єжи починає працювати у прес-службі Ради Міністрів, влаштувавшись сюди за допомогою офіцера ІІ Відділу Яна Карчевського. Тоді проявляються і політичні амбіції Ґедройця – він стає співзасновником Клубу Злостивих Щенят, що об’єднує пов’язаних із правлячим табором молодих людей, переважно секретарів міністрів.
„Це було не „товариство любих друзів”, – згадував Ґедройць – а об’єднання людей з різних середовищ, мотивованих ідеєю, а не бажанням займати посади. Залагодженням особистих справ тут принципово не займалися”. Після закінчення 1929 року юридичного факультету, Єжи Ґедройць розпочинає навчання на історичному, одночасно змінивши роботу у Раді Міністрів на посаду пресового та парламентського референта у Міністерстві сільського господарства.
Секретар
1930 року він стає секретарем консервативного міністра Леона Янти-Полчинського. У цей період Ґедройць вже добре відомий у середовищі польських консерваторів: від 1928 року він належав до організації „Myśl Mocarstwowa” („Державницька Думка”), яка видавала однойменний часопис. У своїх мемуарах „Migawki wspomnień” („Кадри спогадів”) Мєчислав Прушинський згадує: „Державницька Думка виступала проти концепції національної держави у версії ендеків (націонал-демократів), пропонуючи будувати державу багатьох народів і релігій у традиціях Польщі доби Яґеллонів. Нам була близькою прометейська ідея Пілсудського (яку той не зміг реалізувати у 1920 році) щодо створення союзних для Польщі, незалежних республік: України, Литви, Білорусі, Грузії та Кавказу, що могло ослабити, або навіть ліквідувати російську імперію”.
Уперше редактор
У 1930 році Ґедройць підготував перше число часопису „Wschód” („Схід”), очолений пізніше Влодзімєжом Бончковським, а згодом став редактором видання „Dzień Akademicki” („Студентський День”) – тижневого додатку до газети „Dzień Polski” („Польський День”). Через рік він змінив назву видання на „Bunt Młodych” („Бунт Молодих”), а у 1933 році перетворив його на незалежний часопис. З лютого 1933 року „Bunt Młodych” почав виходити як двотижневик на восьми шпальтах, а у 1937 році став тижневиком „Polityka” („Політика”).
Державний службовець і політик
З роками ріс авторитет Єжи Ґедройця, зростало також значення часописів, редактором яких він був. На початку тридцятих років Ґедройць був тісно пов’язаний з консервативним рухом, не лише з середовища „Державницької Думки”, але й організацією Януша Радзивілла – Партією Національної Правиці. З роками зростала репутація Єжи Ґедройця як людини незалежної, хоча і відносили його до „внутрішньої опозиції” у правлячих колах. Поговорюють, що за публікацію критичної статті про владу „Кіров та Пєрацький” йому навіть загрожувало інтернування в концтаборі Береза Картузька. Через конфлікт з одним із наступників Янти-Полчинського – Юліушем Понятовським – Ґедройць перейшов працювати до Міністерства промисловості й торгівлі, де віце-міністром був один з його приятелів, Антоній Роман. Під його крилом Ґедройць продовжував свою кар’єру службовця, разом вони побували на відкритті Всесвітньої виставки у Нью-Йорку. Одночасно Єжи намагався реалізувати свої політичні проекти: у 1940 році група „Політика” планувала висунути список своїх кандидатів до Сейму, а однією з її цілей було проголошення автономії „Східної Малопольщі” (офіційна назва Східної Галичини у Польщі міжвоєнного періоду). За кілька днів до початку Другої світової війни, спостерігаючи за загостренням ситуації в Європі, Ґедройць добивався скерування до США спеціальної військової місії на чолі з генералом Соснковським.
Війна, Бухарест
Усі ці плани були зруйновані через вибух війни. Єжи Ґедройць як державний службовець підлягав евакуації до Румунії. Він узяв із собою молодшого брата Генрика (1922 р. н., близькі звали його Дудек), а також колишню дружину Татьяну, з якою розійшовся бл. 1937 року, після шести років подружнього життя. У Бухаресті Ґедройць став секретарем у свого приятеля Роджера Рачинського, амбасадора РП при тамтешньому королівському дворі. Єжи допоміг йому пристосувати роботу посольства до реалій війни та ситуації поляків у Румунії, куди масово прибували не лише звичайні біженці з Польщі, але й майже уся польська еліта, представників якої інтернувала румунська влада. Працюючи разом з Рачинським, Ґедройць набув репутації прихильника „Санації”, через що мав конфлікт з середовищем генерала Владислава Сікорського, який очолив уряд Польщі у вигнанні. Унаслідок провокації Ґедройця звинуватили у хабарництві й торгівлі документами, що полегшували одержання віз. Звинувачення зняли лише після багатомісячного слідства і численних допитів. Амбасадор, виїжджаючи в листопаді 1940 року з Румунії після ліквідації польського посольства, доручив Ґедройцеві залишитись у Бухаресті і працювати у польському відділі при чилійському представництві, що тепер офіційно представляло польські інтереси. Невдовзі виник конфлікт між Єжи Ґедройцем та Самсоном Мікіцінським, котрий мав наглядати за роботою Польського Бюро у чилійському представництві, а насправді займався в основному бізнесовими справами, співпрацюючи при цьому з німецькими службами. Групу Ґедройця звільнили з Бюро, та її надалі визнавали за єдиного представника польських інтересів – зокрема серед британських дипломатів, тож вона продовжувала свою роботу неофіційно: помагала біженцям та інтернованим, збирала інформацію про німецьку та совєтську окупації тощо. З Бухареста Ґедройць виїхав у лютому 1941 року. Йому допомогли англійці, які евакуювали своє представництво після приєднання Румунії до країн Осі.
Тобрук, Ірак, Монте-Кассіно, Ґалліполі
Навесні 1941 року Єжи Ґедройць разом зі своїм братом Генриком вступили до війська. Незабаром, як солдата Окремої бригади карпатських стрільців, його відправили обороняти обложений Тобрук. У серпні 1942 року Ґедройця відрядили до Іраку, у Командування Дивізії, де він займався освітньою роботою. Там він зустрівся з Юзефом Чапським, який очолював Відділ пропаганди Війська Польського на Сході. Чапський призначив Ґедройця керівником Секції часописів і військових видань. Єжи здійснив їх ґрунтовну реформу, та передусім підняв рівень тижневика „Orzeł Biały” („Білий Орел”).
З Армією Андерса Ґедройць пройшов бойовий шлях аж до Монте-Кассіно. Керівництво вважало, що часопис „Orzeł Biały” веде занадто ліберальну редакційну політику, тому Ґедройця звільнили та відрядили до Центру бронетанкового вишколу в Ґалліполі, де він став офіцером з освітніх питань. Навесні 1945 року Ґедройця разом з Чапським викликали до Лондона, де у травні він отримав посаду керівника Європейського відділу Міністерства інформації і документації Уряду РП у вигнанні, на якій він зокрема займався пропагандою на території Італії та Франції, а також офіційно представляв там 2-ий Польський корпус генерала Андерса.
Рим – Літературний Інститут
Одночасно Єжи Ґедройць намагався організувати видавництво, у необхідності заснування якого йому вдалося переконати командування 2-го Польського корпусу – 11 лютого 1946 року генерал Андерс створив робочу групу, завданням якої була організація Літературного Інституту в Римі. До складу першого колективу Інституту разом з Ґедройцем зокрема входили: Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський, Зофія та Зиґмунт Герци. Інститут працював для потреб польських цивільних і військових інституцій, а також провадив власну видавничу діяльність, яку розпочав з видання „Леґіонів” Генрика Сенкевича. У червні 1947 року Літературний Інститут видав перше число часопису „Культура”, який спочатку мав бути „візитною карткою” Ґедройцевого видавництва.
Франція
У зв’язку з розформуванням дислокованих в Італії польських військових підрозділів постало питання про подальше існування Інституту. Тому у середині 1947 року було прийнято рішення про перенесення його у Францію, де вже перебував Юзеф Чапський, який очолював там представництво 2-го Польського корпусу. 27 серпня 1947 року генерал Андерс затвердив особовий склад Літературного Інституту, а Єжи Ґедройця призначив керівником. У жовтні того ж року, після продажу друкарні та іншого майна, колектив Інституту, – за винятком Герлінґа-Ґрудзінського, який виїхав до Лондона, – перебрався у Париж. Спочатку вони зупинились в готелі Лямбер, а згодом у віллі на авеню де Корней, 1, у Мезон-Ляфіті під Парижем, де містилося представництво Чапського. Друге, подвійне число „Культури” вийшло вже в Парижі.
Менш як за рік, до Ґедройця та Герців приєднався і сам Юзеф Чапський, теж ставши членом колективу Інституту.
Живучи „Культурою”
Одночасно із завершенням війни закінчилась і ціла епоха в особистому житті Єжи Ґедройця. З Польщі до нього дійшла звістка про загибель батьків під час Варшавського повстання. Тоді також Єжи остаточно розстався з дружиною. Ще під Анконою загинув його близький приятель Адольф Бохенський, а у 1945 році в Афінах помер Роджер Рачинський. Єдиною людиною, що поділяла як новий світ Редактора „Культури”, так і колишнє життя Єжи Ґедройця, був брат Генрик. Він приєднався до команди Інституту 1952-го, після кількох років, проведених спершу в Італії, а згодом у Лондоні. З кінця сорокових років Ґедройця почали ототожнювати з „Культурою”, а слово Редактор стало синонімом до його прізвища. Біографія Ґедройця усе більше ставала історією часопису, який він видавав, а також згромадженого навколо нього середовища. Отож, якщо „Культура” протягом першого десятиріччя шукала шляхів виходу з політичної кризи, що охопила польську еміграцію, то це неможливо аналізувати не врахувавши ставлення, симпатію і лояльність Єжи Ґедройця до Владислава Андерса. І якщо в „Культурі” друкувались найвидатніші польські літератори ХХ століття, – то це було результатом особистої харизми, наполегливості, а часом і впертості Єжи Ґедройця, який щомісяця висилав у світ тисячі листів і намовляв писати чи то Вітольда Ґомбровича, чи Чеслава Страшевича. Якщо ж Дім „Культури” став своєрідною „меккою”, до якої тягнулись – часом боязко, затираючи за собою сліди, а часом цілком відкрито – громадяни ПНР, які думали інакше, ніж цього хотіла влада, то це було наслідком позиції Ґедройця, котрий від початку був відкритий до контактів з краянами і шукав серед них не лише інформацію, але й співробітників, а також підтримував розмаїті опозиційні ініціативи. І коли у Польщі почала з’являтися демократична опозиція, то завдяки рішучості, винахідливості, а частково і фантазії Гедройця, який протягом багатьох років „індіанськими стежками” контрабандно переправляв свої видання на береги Вісли, його часопис там уже знали, цінували, він користувався довірою та мав добре реноме.
Дім і люди
Якщо найбільшим досягненням „Культури” стало переконання поляків у тому, щоб вони змирилися із втратою Вільнюса і Львова на користь майбутньої Литви й України, а також, що існування незалежних України, Литви і Білорусі є ключовим для незалежності Польщі (так звана доктрина УЛБ), – то це була більшою мірою заслуга „східної” душі пілсудчика Ґедройця, а не лише інтелектуальне досягнення Юліуша Мєрошевського. Понад півстоліття керування Літературним Інститутом – це 637 чисел „Культури”, 137 „Історичних зошитів” і 512 книжок, виданих у Бібліотеці „Культури”. Це також сотні розкиданих по світу авторів, серед яких можливо найважливіший – Юліуш Мєрошевський – як лондонський porte-parole Ґедройця.
Ґедройць лише зрідка покидав Париж: спочатку – раз на кілька місяців їздив до Лондона, а в пізніший період, наприклад – на Франкфуртський книжковий ярмарок. Кілька найближчих співробітників, що становили команду Інституту, мешкали разом у Мезон-Ляфіті – спочатку на авеню де Корней, 1, а з 1954 року – на авеню де Пуасі, 91, в будинку, купленому завдяки підтримці читачів. Перший поверх займали службові приміщення редакції, а житлові кімнати містилися на другому. У павільйоні біля будинку облаштували кімнати для гостей, особисте ставлення до яких могло бути різним, але попри те резиденція „Культури” майже безперервно була заповнена.
Фактично Єжи Ґедройць не мав часу і місця для особистого життя. Він прокидався раніше за всіх домочадців, впродовж багатьох років сам готував сніданок, і спати також йшов останнім. Ґедройцева кімната на другому поверсі – невелика, всього лиш кільканадцять метрів – до кінця життя стала єдиним прихистком його приватності, де він усамітнювався, щоб подрімати після обіду і для кількагодинного сну вночі. Наскільки можна назвати це домом? І чи можна ці кілька годин назвати приватними? Адже навіть тоді Ґедройць брав зі собою машинописи, над якими іноді засинав, і тоді на постелі та підлозі залишались сліди, випалені цигарками, що випадали з рук...
„Ми продовжували й продовжуємо життя у наметах” – згадував він майже півстоліття потому. Життя Ґедройця обірвалось 14 вересня 2000 року в клініці MGEN у Мезон-Лафіті, під час роботи над черговим числом „Культури”. Номер 637 часопису був останнім.
Автобіографію у чотири руки (PDF) можна прочитати клікнувши на обкладинку.
