Навчання в Університеті
У 1924 р. Єжи Ґедройць стає студентом права Варшавського Університету. Там він вступає до польської студентської корпорації Патрія і стає її головою. Єжи одночасно очолює Коло студентських корпорацій – того року Патрії, згідно із засадою ротаційності, припала черга на головування. Це значно підвищило престиж Ґедроця і допомогло розширити коло його знайомств. Під час травневого перевороту 1926 р. разом зі своїми колегами, здебільшого націонал-демократами, він вирішує захищати уряд Вінцентія Вітоса від збунтованих підрозділів Юзефа Пілсудського. Спостерігаючи за панікою й хаосом у середовищі правлячої еліти, Ґедройць утвердився у своєму скептицизмі щодо парламентаризму. Це також „поглибило його пропілсудські погляди i переконання про необхідність авторитарного правління” – як згадує він після багатьох років на сторінках „Автобіографії у чотири руки”.
Клуб Злостивих Щенят
У 1928 р. – під кінець свого навчання в університеті, а також після тимчасової роботи у Польському Телеграфному Агентстві, у газетах „Kurier Warszawski” („Варшавський кур'єр”) та „Warszawianka” („Варшав'янка”), Єжи починає працювати в Пресовому Бюро Ради міністрів. Цю роботу йому вдалось одержати завдяки знайомству з офіцером ІІ Відділу Яном Карчевським.
У той час проявляються політичні амбіції Ґедройця – він стає співзасновником Клубу Злостивих Щенят, що об'єднує молодих людей пов'язаних з правлячим табором, головно секретарів міністрів.
„Це не було товариство взаємного захоплення, – згадував Ґедройць – а людей з різних середовищ, мотивованих ідеєю, а не бажанням займати посади. Залагодженням особистих справ тут принципово не займалися.” Після закінчення в 1929 р. юридичного факультету, Єжи Ґедройць розпочинає навчання на історичному, одночасно змінивши роботу у Раді Міністрів на посаду пресового та парламентського референта у Міністерстві сільського господарства.
Секретар
У 1930 р. він стає секретарем консервативного міністра Леона Янта-Полчинського. На цей час Ґедройць був вже добре відомим у середовищі польських консерваторів: від 1928 р. він належав до організації „Myśl Mocarstwowa” („Державницька Думка”), яка видавала однойменний часопис. Як згадує у своїх спогадах „Migawki wspomnień” {(„Фрагменти спогадів”)?} Мечислав Прушинський, „'Державницька думка' виступала проти концепції національної держави у версії ендеків (націонал-демократів), пропонуючи будувати державу багатьох народів і релігій, згідною із традиціями Польщі доби Ягелонів. Нам була близькою прометейська ідея Пілсудського (яку йому не вдалось реалізувати у 1920 році) щодо створення союзних для Польщі, незалежних республік: України, Литви, Білорусі, Грузії та Кавказу, що могло ослабити, або навіть ліквідувати російську імперію.”
Уперше редактор
У 1930 р. Ґедройць підготував перше число часопису „Wschód” („Схід”), який пізніше очолив Влодзімєж Бончковський, а потім став редактором видання „Dzień Akademicki” („Академічний День”) – тижневого додатку до газети „Dzień Polski” („Польський День”). Через рік він змінив назву видання на „Bunt Młodych” („Бунт Молодих”), а у 1933 р. перетворив на незалежний часопис. Від лютого 1933 р. „Bunt Młodych” став виходити як восьмишпальтовий двотижневик, а від 1937 р. виходив під назвою „Polityka” („Політика”).
Державний службовець і політик
З бігом часу вага часописів, редактором яких був Єжи Ґедройць, зростала, так само як і його власна репутація. На початку тридцятих років він був близько пов'язаний з консервативними силами – не лише з середовища „Державницької Думки”, але також з організацією Януша Радзивілла – Партією Національної Правиці. З роками Єжи Ґедройцю вдалося виробити про себе думку, як про людину незалежних поглядів, хоча він сам вважав себе „внутрішньою опозицією” до правлячих кіл. За публікацію критичної щодо влади статті „Кіров та Перацький” йому, як кажуть, загрожувало інтернування в концтаборі Береза Картузька. Через конфлікт з одним із наступників Янта-Полчинського – Юліушом Понятовським – Ґедройць перейшов працювати до Міністерства промисловості й торгівлі, де віце-міністром став один з його приятелів, Антоній Роман. Працюючи поруч з ним, Ґедройць продовжував свою кар'єру службовця, разом вони відвідали відкриття Всесвітньої виставки у Нью Йорку. Одночасно Єжи намагався реалізувати свої політичні проекти: у 1940 р. група „Політика” планувала висунути список своїх кандидатів у Сейм, а одним з її цілей було оголошення автономії „Східної Малопольщі” (офіційна назва у Східної Галичини у Польщі міжвоєнного періоду). В останніх днях перед вибухом Другої світової війни, спостерігаючи за загостренням ситуації в Європі, Ґедройць добивався направлення у США спеціальної військової місії на чолі з генералом Соснковським.
Війна, Бухарест
Усі ці плани були зруйновані через вибух війни. Єжи Ґедройць, як державний службовець, що підлягав евакуації до Румунії, узяв із собою молодшого брата Генрика (народженого 1922 р., близькі звали його Дудек), а також колишню дружину Татьяну, з якою розійшовся бл. 1937 р. після шести років подружнього життя. У Бухаресті Ґедройць став секретарем свого приятеля Роджера Рачинського, який був амбасадором РП при тамтешньому королівському дворі. Єжи допоміг у пристосуванні функціонування посольства до реалій війни й ситуації поляків у Румунії. До цієї країни масово прибували не лише звичайні біженці з Польщі, але й майже уся польська еліта, представників якої румунська влада інтернувала. Працюючи разом з Рачинським, Ґедройць набув репутації прихильника „Санації”, а через це мав конфлікт з середовищем генерала Владислава Сікорського, який очолив Уряд Польщі у вигнанні. Унаслідок провокації, Ґедройця звинуватили у хабарництві й торгівлі документами, що полегшували одержання віз. Звинувачення зняли лише після багатомісячного слідства і чисельних допитів. Після ліквідації польського посольства у Румунії амбасадор доручив Ґедройцеві залишитись у Бухаресті і працювати у польському відділі при чилійському посланнику, що перейняв функції репрезентації польських інтересів. Єжи Ґедройць швидко увійшов у конфлікт з Самсоном Мікіцінським, котрий котрий формально наглядав за роботою Польського Бюро у чилійському представництві, але насправді головно займався залагодженням своїх власних справ, співпрацюючи при цьому з німецькими службами. Групу Ґедройця звільнили з Бюро і хоча її надалі визнавали за єдиного представника польської справи – зокрема серед британських дипломатів, вона продовжувала свою роботу неофіційно: помагала біженцям та інтернованим, збирала інформацію про німецьку й совєцьку окупацію.
З Бухареста Ґедройць виїхав у лютому 1941 р. Йому в цьому допомогли англійці, які евакуювали своє представництво після приєднання Румунії до Осі.
Тобрук, Ірак, Монте-Кассіно, Ґалліполі
Весною 1941 р. Єжи Ґедройць разом зі своїм братом Генриком вступив до війська і незабаром, як солдат Окремої бригади карпатських стрільців його направили обороняти обложений Тобрук. У серпні 1942 р. Ґедройця відрядили до Іраку, у Командування Дивізії, де він займався освітньою роботою. Там він зустрівся із Юзефом Чапським, який очолював Відділ пропаганди Війська Польського на Сході. Чапський призначив Ґедройця керівником Секції часописів і військових видань. Єжи здійснив їхню ґрунтовну реформу, передусім підняв рівень тижневика „Orzeł Biały” („Білий Орел”).
З Армією Андерса Ґедройць пройшов бойовий шлях аж до Монте-Кассіно. Його начальство вважало, що часопис „Orzeł Biały” має занадто ліберальну редакційну політику , тому Ґедройця звільнили та відрядили до Центру бронетанкового вишколу в Ґалліполі, де він став офіцером з освітніх питань. Весною 1945 р. Ґедройця разом з Чапським викликали у Лондон, де у травні він зайняв посаду керівника Європейського відділу Міністерства інформації і документації Уряду РП у вигнанні, на якій він зокрема займався пропагандою на території Італії та Франції, а також офіційно представляв там 2-й Польський корпус генерала Андерса.
Рим – Літературний Інститут
Єжи Ґедройць одночасно вже працював над заснуванням видавництва і йому вдалося переконати до своєї ідеї командування 2-й Польського корпусу: 11 лютого 1946 р. генерал Андерс створив робочу групу, завданням якої була організація Літературного Інституту в Римі. До складу першої команди Інституту поруч Ґедройцем зокрема входили: Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський, Зофія та Зиґмунт Герци. Інститут працював для потреб польських цивільних і військових інституцій, займався теж власною видавничою діяльністю, яку розпочало видання „Леґіонів” Генрика Сенкевича. У червні 1947 р. Літературний Інститут видав перше число часопису „Культура”, який спочатку мав бути „візитною карткою” видавництва Ґедройця.
Франція
Розформування дислокованих в Італії польських військових підрозділів поставило питання про подальше існування Інституту. У зв'язку з чим, у середині 1947 р. було прийнято рішення про перенесення його у Францію, де вже перебував Юзеф Чапський, який очолював там представництво 2-го Польського корпусу. 27 серпня 1947 р. генерал Андерс затвердив особовий склад Літературного Інституту, а Єжи Ґедройця – на посаду його керівника. У жовтні того ж року, після продажу друкарні та іншого майна, команда Інституту, – за винятком Герлінґа-Ґрудзінського, який виїхав до Лондона, – перенеслась у Париж. Спочатку вони зупинились в Отелі Лямбер, а згодом у віллі, де містилося представництво Чапського: на авеню Корней 1, у Мезон-Ляфіті – під Парижем. Друге, подвійне число „Культури” вийшло вже в Парижі.
Несповна рік по тому, Юзеф Чапський долучився до Ґедройця і Чапських, ставши членом команди Інституту.
Живучи „Культурою”
Ураз із завершенням війни закінчилась теж ціла епоха в особистому житті Єжи Ґедройця. З Польщі дійшла до нього звістка про те, що його батьки загинули під час Варшавського повстання. У цей же час Єжи остаточно розстався з дружиною. Ще під Анконою загинув його близький приятель Адольф Бохенський, а у 1945 р. в Афінах помер Роджер Рачинський. Єдиною людиною, яка поділяла новий світ Редактора „Культури” одночасно з давнішим життям Єжи Ґедройця, був його брат Генрик. Після кількох років проведених в Італіїї, а згодом у Лондоні, у 1952 р. він приєднався до команди Інституту. Від кінця сорокових років Ґедройць дедалі більше утотожнювався з „Культурою”, а слово Редактор стало синонімом до його прізвище. Біографія Ґедройця усе дужче ставала історією часопису, який він видавав, а також зосередженого навколо нього середовища. І якщо „Культура” протягом першого десятиріччя шукала шляхів виходу з політичної кризи, яка охопила польську еміґрацію, цього не можна аналізувати окремо від ставлення Єжи Ґедройця, його симпатії і лояльності до Владислава Андерса. Коли в „Культурі” друкувались найвидатніші польські літератори ХХ століття, – то це було результатом особистої харизми, наполегливості, а часом і впертості Єжи Ґедройця, який щомісяця висилав у світ тисячі листів і намовляв писати, чи то Вітольда Ґомбровича, чи Чеслава Страшевича. Якщо ж Дім „Культури” став своєрідною „меккою”, до якої линули – часом боязко, затираючи за собою сліди, а часом цілком відкрито – громадяни ПНР, які думали інакше, ніж цього хотіла влада, то це було наслідком позиції Ґедройця, котрий від початку був відкритий на контакти з краянами і шукав серед них не лише інформації, але й співробітників, а також підтримував розмаїті опозиційні ініціативи. Завдяки Ґедройцевим рішенням, уяві, а частково і фантазії, який протягом багатьох років „індіанськими способами” контрабандно переправляв свої видання над Віслу, коли у Польщі почала з'являтися демократична опозиція, його часопис був там уже знаним, користувався довірою та мав добре реноме.
Дім і люди
Якщо прийняти, що найбільшим досягненням „Культури” було переконання поляків до того, щоб вони прийняли втрату Вільнюса і Львова на користь майбутньої Литви й України, а також, що існування незалежної України, Литви і Білорусі є ключовим для незалежності Польщі (так звана доктрина УЛБ), – то це було не тільки інтелектуальне досягнення Юліуша Мєрошевського, а й заслуга „східної” душі пілсудчика Ґедройця. Понад пів століття керування Літературним Інститутом – це 637 чисел „Культури”, 137 „Історичних зошити” і 512 книжок, виданих у Бібліотеці „Культури”. Це також сотні розкиданих по світу авторів, а Юліуш Мєрошевський – як лондонський porte-parole Ґедройця, –можливо серед них усіх найважливіший.
Ґедройць лише зрідка виїздив поза Париж: на початку – раз на кілька місяців до Лондона, а в пізніший період – наприклад, на Франкфуртський книжковий ярмарок. Кілька найближчих співробітників, що становили команду Інституту, мешкали разом у Мезон-Ляфіті – спочатку на авеню Корней 1, а від 1954 р. – на авеню де Пуасі 91, в будинку, купленому завдяки підтримці читачів. Перший поверх займали кімнати редакції, а житлові приміщення містилися на другому. У павільйоні біля будинку облаштували кімнати для гостей; особисте ставлення до них могло бути різним, але резиденція „Культури” майже безперервно була заповнена відвідувачами.
Єжи Ґедройць фактично не мав часу і місця для особистого життя. Він уставав раніше за всіх домочадців і упродовж багатьох років сам готував сніданок, а йшов спати також пізніше за інших. Ґедройцева кімната на другому поверсі – невелика, бо мала кільканадцять метрів – стала до кінця життя його єдиним пристанищем приватності, куди він зашивався для післяобіднього дрімання або кількагодинного сну вночі. Наскільки можна назвати її домом? Наскільки можна цих кілька годин назвати приватними? Адже навіть тоді Ґедройць брав зі собою машинописи, над якими іноді засинав, а на постелі і підлозі залишались сліди, випалені упущеними цигарками...
„Ми продовжували й продовжуємо 'життя у наметах'” – згадував він майже пів століття потому. Життя Ґедройця обірвалось у будинку на авеню де Пуасі 14 вересня 2000 р., під час роботи над черговим числом „Культури”. Номер 637 часопису був останнім.
„Автобіографію у чотири руки”
„Автобіографію у чотири руки” (PDF) можна прочитати клікаючи в обкладинку.
