JERZY STEMPOWSKI
Тіням L. R.
I
У давньогрецьких авторів Кассандра є символічною постаттю, що втілює внутрішню драму й безсилля пророків.
В „Іліаді” образ Кассандри ледь накреслений. У гомерівському світі, де боги ведуть героїв за руку до слави й загибелі, немає місця для діалогу між пророком та його народом. Такий діалог належить республіканському світові. Тільки там з’являється різниця між тим, хто бачить, та його незрячим оточенням.
Образ трагічної Кассандри – витвір афінської уяви, що розростається й доповнюється в умовах демократії. Серед збережених літературних пам’яток найбільше розповідають нам про Кассандру Есхіл в „Агамемноні” та Евріпід у „Троянках”. Кассандру, доньку Пріама, навчив пророкувати закоханий у неї Аполлон. „Він боровся за моє кохання”, – каже про нього Кассандра. Проте світловолосий бог не був щасливим у коханні. Кассандра дурила його обіцянками. Попри розчарування, молодий бог поважав її покликання до цноти й не відняв у неї дар передбачення. За Евріпідом, Кассандра залишалася жрицею Аполлона аж до падіння Трої. Через те, що вона не дотримала обіцянки, даної молодому богові, її словам більше ніхто не вірив.
З моменту прибуття до володінь Пріама прекрасної Єлени, яка покинула царя Спарти заради Паріса, й конфлікту між Троєю та Грецією, що виник внаслідок цього, Кассандра марно застерігала від погибелі, яка загрожувала Трої та Пріамідам. Нам мало відомо про цю частину її пророцтва, оскільки Гомер – найвідоміший оспівувач Троянської війни – не розповів нам цих деталей.
Після захоплення й падіння Трої переможці-греки вбили всіх чоловіків з роду Пріама, а жінок розділили між собою. Кассандра сховалася тоді у храмі Афіни Паллади, яка під час війни була на боці греків. Аякс силоміць стягнув її з вівтаря й приєднав до групи троянських жінок, які чекали на жеребкування. Ця сцена зображена на одній з прекрасних грецьких ваз у Луврі.
Осквернення храму Афіни та залишення тіл полеглих троянців без поховання стало переломним моментом у долі грецького війська, на яке відтепер чекали самі поразки. Згадані тут грецькі автори донесли до нас уявлення про тогочасні звичаї та фортуну війни. На звістку про падіння Трої Клітемнестра говорить в „Агамемноні” про завойовників міста: „Якщо вони вшанують богів переможеної країни та їхні святині, то можуть не боятися, що з переможців самі стануть переможеними”. Схожу думку Евріпід вкладає в уста Посейдона: „Тільки божевільний спустошує й грабує міста з їхніми святинями й гробницями, яким поклоняються як домівкам померлих, бо робить пустелю довкола себе й сам у ній гине”.
Ображена Афіна повстає проти греків і топить у морі частину війська, що поверталося з-під Трої. Під час поділу жінок Кассандра потрапляє до Агамемнона – короля Аргоса й командувача грецького війська. Його корабель успішно прибуває до країни, але звитяжний володар повертається, щоб загинути від рук власної дружини Клітемнестри, яка мститься за смерть своєї доньки Іфігенії, що її батько приніс у жертву богам, аби забезпечити успіх грецьких воїнів. Разом з Агамемноном до Аргоса прибуває Кассандра, якій також судилося загинути від руки Клітемнестри.
На цьому закінчується легендарна, троянська частина історії Кассандри й починається грецька. З моменту знищення Трої й гніву Афіни Кассандра продовжує пророкувати смерть правителя греків та поразок, що впадуть на його дім. Ця частина історії Кассандри, збережена в Есхіла, є реалістичним образом, адаптованим до понять й умов афінської демократії. Пророцтва доньки Пріама й роздуми слухачів займають у ній однакові місця.
Найдраматичніша частина „Агамемнона” – довгий діалог між Кассандрою та хором мешканців міста Аргос. Хор уособлює думку більшості, здоровий глузд, позицію доброзичливих громадян. Діалог розгортається в момент, коли Агамемнон, який повертається з-під Трої, увійшов до палацу, де його буде вбито в купелі. Кассандра, яка має загинути разом з ним, помічає перед брамою статую Аполлона Дорожнього й вибухає скаргами: „Горе мені, боги! Аполлоне, Аполлоне!… Хоронителю доріг, куди ти привів мене? До якого дому?”.
Хор на це відповідає, що жалобні скарги не належать до культу Аполлона. Поведінка Кассандри видається громадянам нетактовною. Їм відома її пророча слава, але вони вважають, що пророки у їхньому місті зайві.
Кассандра говорить їм про злочин, що саме готується в стінах палацу. Її слова не є спостереженням, відірваним від безпосередньої реальності, вона посилається на попередні обставини, відомі мешканцям міста. Хор не заперечує її міркувань, але сприймає їх неохоче: „Хіба пророцтва коли-небудь приносили простим смертним якісь добрі вісті?”.
Під час діалогу городяни навіть проявляють до Кассандри певне співчуття й зацікавлення. Запитують, хто й коли навчив її передбачати майбутнє. Цей Аполлон, – кажуть, – хоч і бог, але був, мабуть, дуже закоханий. Запитують, чи жила вона з ним як з чоловіком. Донька Пріама відповідає, що раніше соромилась би про це говорити. Ха, гордий той, хто живе в розкоші, – зауважує у відповідь корифей.
Діалог часом відходить від найважливішого, наче громадяни прагнули уникнути погляду реальності у вічі. Коли вони нарікають на незрозумілість пророцтв, Кассандра прямо говорить їм, що вони побачать смерть Агамемнона.
„Мовчи, нещасна!” – відповідає корифей. „Нехай боги захищають нас від цього”. На що Кассандра: „Ти висловлюєш бажання – вони ж готують убивство”. Але й ці слова здаються громадянам незрозумілими. Вони хотіли б знати, як саме вбивці збираються здійснити свій задум.
Відчуваючи близькість смертної години, Кассандра встає й наближається до брами палацу. Мешканці Аргоса не безсердечні, тож радять їй втікати. „Ніщо не врятує мене”, – каже Кассандра. „Що станеться зі мною наступної години?” „Остання година має найвищу ціну”, – сентенційно відповідає хор. Оточена мешканцями міста, Кассандра не чекає від них жодної допомоги. Вона самотня серед них перед обличчям долі. Кількість тут не має значення. Ця думка пронизує останні сцени драми.
Хор, зрештою, залишається скептичним. Кассандра відходить від брами палацу. Там вона відчуває запах злочину та щойно пролитої крові. Хористи гадають, що це, ймовірно, запах жертв, принесених богам у передпокої палацу. Кассандра прощається з ними, просячи їх стати свідками її страждань і смерті, після чого заходить до палацу.
Після відходу Кассандри хор на якусь мить оплакує долю людини, поки з глибини палацу доноситься крик Агамемнона, який волає, що помирає закатований. Однак громадяни надалі відмовляються приймати цей факт. Досі згуртований у своєму скептицизмі й очікуванні, хор розпадається на кільканадцять голосів:
„Злочин скоєно. Голос короля не залишає сумнівів. Друзі, зберімось на нараду… Моя думка така: скликайте громадян: Усі на допомогу! До палацу!… Негайно біжімо до палацу, щоб упіймати вбивць на гарячому!… Я тієї ж думки: діймо, не можна зволікати… Чекаймо й дивімось: це тільки початок, який заповідає тиранічне панування у нашому місті… Це тому, що ми зволікаємо й дозволяємо їм діяти… Я сам не знаю, що тут порадити. Навіть той, хто налаштований діяти, спершу повинен все обміркувати… Я такої ж думки. Словами ми вже не розбудимо мертвого… Як же так? Заради продовження жалюгідного життя мусимо схилятися перед правителями, які ганьблять цей палац?… Сором! Краще померти, ніж терпіти тиранію!… Так, але ж сам лише крик не дає нам впевненості, що наш король мертвий… Обурюватися варто лише тоді, коли знаєш точно, ми ж граємось у здогадки… Я хотів би підтримати цю думку. Насамперед ми повинні достеменно з’ясувати, що сталося з королем…”.
Розірваний між суперечливими порадами, хор не зрушує з місця. Тимчасом у дверях з’являється Клітемнестра з мечем у руці, сповіщаючи про смерть Агамемнона й Кассандри. Хор протестує. Вимагає, щоб вона покинула місто. Клітемнестра захищається, висуваючи різні аргументи. Хор навіть частково визнає їхню слушність. Дискусія триває ще деякий час. Урешті на сцену виходить коханець цариці Егіст з кількома озброєними бійцями й оповіщає, що кайдани та в’язничні харчі швидко вилікують аргосців від марнослів’я. На цій погрозі драма закінчується.
Афінська версія драми Кассандри раціоналістична, позбавлена легендарних і надприродних елементів. Пророцтва Кассандри – це не видіння Казота, а радше точне розпізнавання відомих компонентів ситуації та їхніх найімовірніших наслідків. Недовірливе й підозріле ставлення громадян Есхіл тлумачить не як наслідок помсти Аполлона, а як характерну рису будь-якого зібрання греків. Цю думку автор втілює послідовно, змушуючи хор з однаковою недовірою сприймати пророцтва Кассандри, як і найочевидніші факти.
З цього погляду, драма Кассандри є одним з незмінно актуальних, повторюваних компонентів нашої цивілізації, залежних від механічних умов народовладдя. Тому й знаходимо в Есхіла так багато переодягнених у греків знайомих. У сцені запитань хор зображує грецький „охлос”, примарно схожий на бездумні й жорстокі натовпи, які переповнюють наші столиці. Ця сцена могла б слугувати взірцем для Достоєвського.
Ще ближчою до нашого часу є нарада хору після вбивства Агамемнона. Якби хористам Есхіла одягнути маски нинішніх охлагогів – з їхніми носами, вусами, окулярами й зачісками, то „різні голоси” громадян Аргоса здалися б нам напрочуд знайомими. Майже такими ж висловами нинішні хори демократів реагували на повідомлення з концтаборів та новини про небезпечні плани диктаторів. От тільки забракло серед них хористів, які б радили негайно бігти до палацу.
II
Античний світ залишив нам у спадок дві концепції ворожінь та пророцтв: перша заснована на вірі в надприродні сили різного ступеня й виду, що мають доступ до майбутнього й готові за невелику оплату надати зацікавленим корисні поради; друга – раціоналістична, заснована на можливості прогнозування природних процесів і нашої ймовірної здатності передбачати наслідки, що можуть випливати з певних учинків і ситуацій.
Перший вид ворожіння широко використовувався у старожитності утаємниченими різних ступенів, які діяли у святинях та інших місцях, сприятливих для зв’язку з надприродними силами. Цей вид ворожіння не вимер й досі приносить заробок численним ворожкам, кабалістам, ясновидцям та астрологам. Існують навіть автомати для ворожінь. Один з них я бачив кілька років тому на Ейфелевій вежі. Моя супутниця кинула в нього мідну монету. З автомата випав рожевий аркуш паперу, на якому було написано: Tu seras toujours follement aimée.
До цього виду ворожінь вдавалися – як у минулому, так і зараз – здебільшого з особистими питаннями, рідше – у справах суспільного чи загального характеру. Річ у тім, що наша здатність передбачати найбільш ненадійною видається саме в особистих питаннях. Прогнозованість майбутніх подій зменшується в міру того, як зростає здатність спостерігача втручатися в них. Місячне затемнення можна передбачити з найбільшою точністю. Втручання спостерігача в цьому випадку дорівнює нулю. Загальну кількість автомобільних аварій – при відомому споживанні бензину та алкоголю – також можна доволі точно облічити на майбутнє, хоча й з меншою точністю, ніж місячне затемнення. Проте прогнозист не в змозі передбачити, коли він сам потрапить під машину. Якби йому вдалося дізнатися цю дату, він цілий день пролежав би в ліжку і його обрахунки виявилися б помилковими. При деяких захворюваннях можна з долею ймовірності передбачити дату смерті хворого, але це можливо лише у випадку невиліковної хвороби, яка не піддається медикаментозному лікуванню. Особисте життя – окрім термінів оплати векселів – має так мало складників, які можна передбачити, що охочі дізнатися про своє майбутнє в усі часи цілком очікувано зверталися до ворожок і кабалістів.
Політичні справи як об’єкт прогнозування становлять проміжну сферу, що підлягає приблизним обрахункам. У республіках найважливішим сталим і прогнозованим фактором є інертність й відсутність ініціативи колективних органів. З високим ступенем ймовірності можна передбачити, що вибори й парламенти не приймуть жодних несподіваних рішень, тож не станеться нічого надзвичайного й усе точитиметься, як раніше. Така стабільність й тяглість відносин є джерелом добробуту й культури республік. Однак, зваживши головну причину цієї тяглості, можна передбачати, що республіки матимуть слабкий імунітет на випадки, що надходитимуть ззовні.
Дії диктаторів позірно здаються менш передбачуваними, оскільки вони більшою мірою залежать від особистої ініціативи однієї людини. Однак найчастіше це ілюзія. Диктатор є в’язнем механізму абсолютної влади, який працює з великою точністю. Особисті смаки й ідеї диктатора відіграють у цій системі найменшу роль.
Позиція пророка в республіці сповнена внутрішніми суперечностями. Його здатність до точного передбачення тим більша, чим більшу роль у даній кон’юнктурі відіграють механічні компоненти, незалежні від ініціативи зацікавлених осіб, тому легші до передбачення. Іншими словами, передбачити майбутнє тим легше, чим менше громадяни самі здатні усвідомлювати наслідки своїх дій і ситуацій та чим меншою є їхня інтерференція у ході подій. Отже, точність його прогнозів є наче обернено пропорційною до покори, яку він може отримати від своїх співгромадян. Заплутавшись у цій суперечності, пророк постає перед своїм народом безпорадним, часто у відчаї. Чим впевненішим є його знання про майбутні події, тим більшою є його самотність.
Під пануванням диктаторів усвідомлення майбутніх катастроф є дуже поширеним, і пророк зазвичай нічого нового не може сказати своїм слухачам. Неважливо також, чи зможе він їх переконати, адже думка більшості не має значення. Навіть найслушніші передбачення наслідків тієї чи іншої ситуації тут марні, бо на зміну перебігу подій вже запізно.
III
Здатність передбачати майбутні політичні події зазвичай не є рідкісним явищем, у міжвоєнний період я чув багато пророцтв, які точно справдилися. Ці передбачення ніколи не виходили з вуст тих, хто займав високі посади, володів усіма матеріальними даними для правильної оцінки ситуації та був покликаний, так би мовити, зазирнути в майбутнє. Тож думка про те, що експертні висновки, вичерпна документація й таємні рапорти можуть затьмарити навіть найпрозоріші питання, не є безпідставною.
Озираючись на ті часи з відстані, у мене складається враження, що у міжвоєнний період здатність передбачати була перешкодою для будь-якої політичної кар’єри. Сьогодні цей феномен здається мені навіть зрозумілим. Майбутнє Європи було темним, і кожен, хто слушно його оцінював, був чаклуном, якого ніхто не хотів слухати. Виховані люди уникали будь-яких дискусій на ці теми. Трагічність цієї ситуації полягала в тому, що упродовж багатьох років навіть невелике зусилля людей доброї волі могло б відвернути катастрофу, яка загрожувала нашому континентові.
Згадуючи тогочасних пророків винищення, насамперед маю нагадати про Шимона Ашкеназі.
Період творчості й слави Шимона Ашкеназі припав на його молодість, на роки до Першої світової війни. Походив, як і Юліан Клачко, з рабинської родини з Вільнюса, одружений із заможною варшав’янкою, Ашкеназі упродовж багатьох років був професором новітньої історії у Львівському університеті. Мав там сотні слухачів; на його семінарі працювало до 80 студентів, які за вказівками вчителя перетрушували архіви всієї Європи. Майже щороку виходила нова, сенсаційна книга Ашкеназі: „Принц Йосиф”, “Лукашинський”, багатотомні дослідження та історичні нариси. Вже тоді у Європі почався занепад історизму, характерного для попереднього століття. Найвидатніші історики Заходу, такі як Олар, Шюке чи Ферреро, не знаходили великої аудиторії й задовольнялися у кращому випадку невеликою групою учнів. Порівняно з ними Ашкеназі виглядав великим керівником школи, керманичем човна, що везе запальну й учену молодь. Лише згодом стало зрозуміло, що цей пізній польський історизм значною мірою був кон’юнктурним і випадковим явищем. Молоді люди, які в незалежній країні мріяли б про кар’єру дипломата, генерала чи банкіра, в поділеній Польщі вивчали історію або писали сонети.
У 1914 році Ашкеназі виїхав за кордон. Повернувшись на батьківщину, він заслужено претендував на кафедру історії у відродженому Варшавському університеті. Однак Польща, що пробудилася до нового життя, була молодою, марнотратною й примхливою. У 1920 році академічний сенат відхилив кандидатуру Ашкеназі. Призначений невдовзі делегатом до Ліги Націй, Ашкеназі виїхав на два роки. Коли пішов у відставку, восени 1922 року повернувся до Варшави й залишався там до смерті у 1935 році.
Я зблизився з ним у 1928–1932 роках. У своїй квартирі на вулиці Чацького Ашкеназі жив тоді самотньо й бездіяльно. Полишив будь-яку наукову роботу. Численні рукописи, серед них майже готові до друку, дрімали на полиці. Коли у 1931 році Варшавський університет запропонував йому кафедру на юридичному факультеті, Ашкеназі відмовився. „У мене було 12 років часу, аби подумати, що їм відповісти”, – розповідав про візит до нього делегатів академічного сенату. „Поцілуйте мене в д… я сказав їм лише тричі”. Його рішення здавалося правильним. За багато років рівень університету знизився до вимог дедалі більшої кількості молодих людей, які очікували негайної користі від навчання, передусім дипломів. Аудиторії, яку колись мав Ашкеназі у Львові, більше не було ні в Польщі, ні деінде.
Ашкеназі був немов живим свідченням глибоких змін, що відбувалися в ті часи, змін, яких ніхто не хотів бачити. Він був високий, страшенно худий, з великою головою, дуже довгим носом і парою темних, гострих й недоброзичливих очей. Його язик і судження були гострі, як ніж. З часом його відвідували все рідше й рідше. В останні роки життя був абсолютно самотнім.
Можливо тому, що мої думки тоді не надто розбігалися з його власними, Ашкеназі зносив мене краще за інших. Зазвичай я приходив до нього раннім пополуднем. Годину-дві він розповідав анекдоти з життя Адама Чарторийського, іноді читав якийсь фрагмент покинутого рукопису. Відтак, близько п’ятої години, одягав казанок – взимку коричневий, влітку перловий, і ми разом виходили в місто. Наш шлях зазвичай пролягав через Краківське передмістя, Мьодову, Банківську площу. Перед кожним старим будинком Ашкеназі зупинявся й розповідав, що в цьому будинку відбувалося в Листопадову ніч, які люди там збиралися й про що розмовляли.
Усна версія історії іноді суттєво відрізнялася від тієї, яку він записав у „Лукашинському”. З переказаних ним фрагментів повільно вимальовувалася картина хаосу, розбіжних і безсоромних інтересів, безпорадності. Героїзм поруч із бездумним егоїзмом та провокацією. Тінь остаточної поразки, здавалося, тяжіла над повстанням з першого дня. „Історію, – казав він, – я писав значною мірою ad usum delphini для молоді, яку намагався виховати, морально підготувати до нової боротьби за незалежність. Сьогодні, звісно, її можна розповісти заново, інакше, але для кого? Хто цим цікавиться? Кому таке послання може бути потрібне?”.
Одного погожого літнього дня 1932 року, обійшовши звичним маршрутом стару частину міста, ми вийшли на алею 3-го Травня й сіли на лавку. Навпроти саме будувався фундамент якогось великого будинку. „Що тут збираються будувати?” – запитав Ашкеназі. „Я чув, що Національний музей”. „Як це в людей вистачає здоров’я й бажання зводити такі дорогі будівлі в місті, приреченому для знищення”. „Чому для знищення?” – запитав я. „Коли сиджу з вами тут на лавці, майже бачу, як німці летять у літаках і скидають бомби на місто”. І на мою скептичну заувагу про пророцтва він жваво вигукнув: „Як ви цього не бачите? Як ви можете цього не бачити? Лишень задумайтесь на мить! Хіба може бути інакше?”. Я тоді доволі добре знав німецькі справи, і його подальші доводи здалася мені дуже правдоподібними.
Тимчасом Ашкеназі продовжував розвивати своє бачення майбутнього:
„Лише зовсім наївні можуть уявляти, що Польща може вести війну інакше, ніж на два фронти. Німці не можуть перетнути кордон під Збоншином без того, щоб росіяни не перетнули його зі свого боку під Барановичами. Треба рахуватися з найпростішим механізмом таких випадків. Перед тим, як завдати удару по Польщі, німці зберуть значніші сили й забезпечать собі нейтралітет або бездіяльність західних держав. Тому дуже ймовірно, що рано чи пізно вони окупують країну й дійдуть аж до Барановичів. Чи можуть росіяни чекати, поки німці дійдуть до їхнього кордону? Ні. Елементарна розсудливість підкаже їм заздалегідь перетнути кордон і захопити все, що можливо, щоб мати щось у своїх руках на переговорах з німцями й у випадку можливого конфлікту тримати їх якомога далі від власних кордонів. Чи буде Радянський Союз того дня в союзі з Німеччиною, чи з Англією й Францією, чи навіть з нами, залежатиме від того, як розгортатиметься гра альянсів на той день, але це не змінить суті справи. Перетин кордону й окупація східної частини Польщі буде в той момент для Росії справою не менш терміновою, ніж гра альянсів”.
І по коротких роздумах додав:
„Той самий механізм працює й у випадку мирного перебігу подій. Якщо з якихось причин Польща буде змушена поступитися Вільнюсом і Львовом на користь Росії, наступного дня їй доведеться віддати Німеччині Сілезію і Помор’я. Після передачі Львова й Вільнюса подальше існування Польщі буде можливим лише з опертям на Німеччину, і це опертя коштувало б її Сілезії та Помор’я. І навпаки: якби Сілезію й Помор’я довелося віддати Німеччині, подальше існування Польщі було б можливим лише під захистом Росії, яка натомість зажадала б Львів і Вільнюс. Зрештою, після такого поділу не могло б бути й мови про будь-яке незалежне існування. Для західних держав Польща – лише пішак для шахування або Німеччини, або Росії, і після поділу вона б уже не мала жодної вартості”.
Через три роки після цієї розмови Шимон Ашкеназі помер нібито від ниркової недостатності. Насправді його вбили власні думки, усвідомлення прийдешніх подій, яких ніхто, крім нього, не бачив. Його дружина померла у 1940 році у варшавській лікарні, а єдина донька була закатована німцями.
*
Нікому, мабуть, не спаде на думку шукати вірогідних прогнозів у журналістів, ефемерних фабрикантів, актуальних лише один день, які перетворюються на макулатуру щойно з’являється наступний номер газети. Преса вже давно втратила амбіції інформувати, воліє надавати читачеві розваги, аби підсолодити неминучий у щоденній газеті шквал офіційних новин. Попри те, я бачив журналістів, які роблять точні прогнози для приватного використання. Можливість особисто познайомитися з політичним і парламентським середовищем у країнах, де готувалися майбутні події, часто давала їм передумови для правильної оцінки найближчого майбутнього.
У моїй пам’яті з міжвоєнного періоду залишилося кілька розмов з Робертом Деллом, одним з останніх незалежних журналістів.
У листопаді 1922 року я зустрівся з ним у Дюссельдорфі. Французькі війська щойно окупували Рурський округ. Кілька тижнів між Францією та Англією тривав стан, який сьогодні називаємо „холодною війною”. Англійці докладали зусиль, щоб знецінити франк і створити фінансові труднощі для Франції. Ніхто не знав, як реагуватиме німецьке населення в Рурі. Командувач невеликої окупаційної армії генерал Мангін вступив у переговори з Карлом Радеком, тодішнім керівником німецької політики Комінтерну, який прибув до Руру. Поль-Прудент Пенлеве, якого я минулого тижня відвідав в Парижі, перервав читання Айнштайна, аби сказати, що вважає ситуацію вкрай небезпечною і що окупація Руру видається йому – як з військового, так і політичного погляду – надзвичайно ризикованою. Тривога охопила також союзників Франції. Судетські німці, сподіваючись, що зможуть тепер знайти опору в Англії, яка прагнула послабити Францію також і з чеського боку, почали шукати контактів у Лондоні.
У холі готелю, побудованого Гуго Стіннесом, ми зробили короткий огляд цих випадків. Делл був серйозний і блідий, наче відчував свою причетність до безумств сильних світу цього.
„Політична система, встановлена переможцями у 1919 році, – сказав він, – вже лежить в руїнах. Америка відкликала свій підпис, Англія й Франція настільки розділені, що їхні впливи взаємно нівелюються. Росія ще не готова прийняти їхню спадщину. Немає кому захищати мир 1919 року. Німеччина наразі перебуває в стані хаосу, але шлях для неї відкритий. Англія не хоче, Франція сама не зможе захистити нинішній лад. Якою буде Європа, вирішуватиме Німеччина. Майбутнє Європи залежить від внутрішньої еволюції Німеччини”.
Те, що я побачив упродовж кількох наступних днів у Німеччині, підтвердило цей прогноз й переповнило поганими передчуттями. Дивлячись у майбутнє, я бачив тільки руїни всього, на чому, починаючи з Вестфальського миру, намагалися оперти злагоджене співіснування європейців. Наприкінці грудня я купив у Парижі жменю золотих доларів, які беріг до 1939 року і завдяки їм зміг втекти з окупованої Польщі.
Я знову зустрівся з Деллом у Женеві пізньої осені 1936 року. Війна в Іспанії була вже в розпалі, а Англія встигла нав’язати політику невтручання охопленій внутрішньою кризою Франції. Отже, ролі вже були розподілені; бронетанкові італійські дивізії та німецькі військово-повітряні сили атакували Іспанську республіку, а система невтручання зв’язувала руки тим, хто міг прийти їй на допомогу. Москва ще не прийняла рішення, і її преса щодня виливала відро бруду на Іспанську республіку.
Делл був дуже засмучений. Його незалежна публіцистика принесла йому самі розчарування: його вигнали з Німеччини та з Франції. Перебуваючи в Женеві, він писав кореспонденції з Ліги Націй, про яку особливо вже не було що сказати. Коли ми залишилися наодинці, він почав говорити:
„Від Європи, в якій я виріс і до якої був міцно прив’язаний, вже нічого не залишилося. Єдиним логічним виходом з цієї ситуації було б для мене самогубство. Якщо я все ще живий, то з двох причин: як англієць, відчуваю огиду до крайнощів, а по-друге, мені 67 років й у такому віці самогубство було б вибиванням відчинених дверей”.
Я намагався його розрадити, як міг, але марно. Тому, аби перевести його думки в інше річище, почав говорити про політичну ситуацію. Делл перебив мене:
„Власне, говорити більше немає про що. Ситуація зрозуміла. Упродовж останніх кільканадцяти років головною метою англійської політики було звести Францію до рівня Португалії, і тепер ця мета досягнута. Позбувшись єдиного можливого союзника в Європі, Англія відтепер не матиме жодного голосу в справах континенту. Отож доля Польщі також була вирішена. Польща не може опиратися на французьку Португалію, а Англія вже зреклася свого голосу”.
Спостерігаючи за його щоразу сумнішим настроєм, я почав розробляти химерну теорію про протилежність поколінь. Молоді люди, виховані в дисципліні тоталітарних держав, повинні будуть спочатку таємно, відтак відкрито прагнути якогось нового лібералізму. Я навів приклади таких проявів з різних епох і завершив більш-менш такою картиною майбутнього:
„Через 10 чи 15 років нас обох запросять до Берліна на відкриття пам’ятника Дікенсові на Нолендорфплац. З цієї нагоди прусський міністр освіти рекомендуватиме твори Ґодвіна для шкільної програми. Увечері в Кайзергофі відбудеться бенкет на честь Гаррісона-Вілларда. В усіх скверах Шарлоттенбурга цвістиме бузок. Ми будемо пити світле пиво з малиновим соком, у радісному й піднесеному настрої, адже довкола нас будуть лише доброзичливі й ліберальні німці”.
Примружившись, Делл слухав мене з усмішкою, як людина, що ловить будь-яку причину, аби відірватися від власних думок. Потім він знову спохмурнів:
„Як і всі англійці мого покоління, я все життя був трохи германофілом. Останні роки вилікували мене від цієї хвороби. В Європі не буде миру, доки вогонь не спаде з неба й не випалить місце під назвою Germany”.
Того вечора Делл, мабуть, був – як кажуть про пророків – „натхненний”, бо навіть „вогонь, що спадає з неба”, який тоді здавався мені лише біблійною метафорою, згодом виявився реальністю.
*
Навіть у хаосі воєнних подій, коли все здається можливим і немає опертя для будь-яких вірогідних обрахунків, мені доводилося чути напрочуд точні прогнози. Влітку 1940 року багато говорилося про неминучий й уже близький конфлікт між німецькою армією та диктатором. Вважалося, що в разі перемоги генерали будуть знищені Гітлером як непотрібні, а в разі поразки – при німецькому способі ведення війни – їх розстріляють переможці. Доки вони очолюють переможну армію, повинні скористатися ситуацією, яка потім не повернеться.
Я тоді познайомився зі старшим швейцарським офіцером – людиною виняткового розуму, який своїм родинним зв’язкам і навчанню завдячував глибоким знанням німецького генералітету. На моє запитання він відповів:
„Не дозволяйте собі перейматися цими дурницями. Командувачі німецької армії є нині найкращими знавцями військового ремесла й завдяки цьому можуть навіть виграти війну. Для повалення диктатури потрібні, однак, геть інші кваліфікації, передусім характер, якого ніхто з них не має. Тож нічого з цього не вийде. А от те, що вони помруть повішеними, мені видається дуже ймовірним”.
Коли я сьогодні думаю про цю розмову, мене найбільше вражає у ній слово „повішені”. У 1940 році ще ніхто не вживав цього слова, коли йшлося про військових, яких за старим звичаєм розстрілювали. Навіть Тухачевського розстріляли. У слові „повішені” є конкретність бачення, ширшого за теоретичні обрахунки.
*
У міжвоєнний період не бракувало й письмових пророцтв. Приклади можна знайти, скажімо, у сюрреалістичній літературі. Її справжній зміст, затуманений критикою, вислизнув з-під уваги читачів. Коли я у 1939–1940 роках дивився у різних країнах на маси втікачів, що юрмилися на берегах, то впізнавав у них атмосферу роману Рібемона-Дессена „Frontieres humaines”. Вигляд рухомих вервечок автомобілів, вкритих модними тоді матрацами, нагадав мені слова прочитаного багато років тому так званого Другого маніфесту сюрреалістів: Partez sur les routes. Semez les enfants au coin du bois.
*
У пророцтвах, що містять таку точність й конкретність, часто вражає простота, сухість і майже убогість передумов міркувань, виокремлених із хаосу реальності. Тут мені спадає на думку пророцтво, що здійснилося лише наполовину, яке я почув у 1923 році з вуст Махмуда Тарзі.
Його особа потребує короткого пояснення. Афганістан – гірська країна, що з одного боку межує з Індією, а з іншого – з російським Туркестаном. Абдуррахман, останній емір першого періоду незалежності, говорив про цю ситуацію: „Я наче лебідь, що пливе струмком. На одному березі струмка проходжається бенгальський тигр, на іншому – сибірський ведмідь, а я пливу посередині, і вода дуже мілка”. Коли у 1882 році петербурзький уряд запропонував йому провести ректифікацію кордону на Памірі, емір так перелякався, що відмовився від незалежності й прийняв британський протекторат. У 1917 році два афганці, Велі Хан і Махмуд Тарзі, вирушили до Москви й півтора року спостерігали за ходом революції на місці. Дійшовши переконання, що в найближчі роки Афганістанові нічого не загрожує з півночі, вони повернулися додому, скинули тодішнього еміра й посадили на трон знаменитого пізніше Аммануллу, який відразу ж проголосив незалежність Афганістану, оголосив війну Великобританії, в результаті якої домігся відновлення визнання незалежності країни. Невдовзі після цього емір одружився з донькою Махмуда Тарзі. Відтоді він та Велі Хан почергово командували армією й очолювали цивільний уряд. У 1923 році Махмуд Тарзі вирушив до Європи й після ґрунтовного подорожування Італією, Францією та Англією оселився в Парижі як посол своєї країни. Там я кілька разів відвідував його в товаристві мусульманських друзів.
Велі Хан був невеликого зросту, з круглим, наче місяць, обличчям, яке випромінювало глибоке задоволення. Махмуд Тарзі був вищим, стрункішим, його шкіра була темною, як халява, носив чорну бороду, переважно дивився в землю і, здавалося, його вигляд не віщував нічого доброго. Якось він пояснив мені різницю між його зовнішністю та зовнішністю його шановного колеги.
„Ви коли-небудь говорили з Велі Ханом віч-на-віч або бачили його в оточенні інших афганців?”.
Я відповів, що ніколи не бачив його наодинці.
„Віч-на-віч він здався б вам менш приязним. Усмішка й задоволеність є у нас проявом ввічливості, яку правитель повинен виявляти до своїх підданих. Для того, щоб хтось один міг зійти на вершину, всі решта повинні скластись грошима, приниженнями й прикрощами. Тому вони були б неприємно здивовані, якби побачили, що емір незадоволений, себто їхні жертви були марними”.
Тоді він дістав із шухляди фотографію Велі Хана, оточеного кільканадцятьма афганцями, й продовжив:
„Якщо поглянете на цю групу, одразу зможете розпізнати ранг кожної особи. Обличчя тих, хто стоїть на найнижчих щаблях, виражає зосереджену увагу й готовність до служіння. Обличчя тих, хто стоїть вище, виражає готовність служити й упевненість у тому, що їхні заслуги будуть належно оцінені. Той, хто стоїть на самому верху, дивиться трохи вище голів інших і має такий вираз обличчя, ніби він вже зблизька побачив рай Мухаммеда”.
Отож, Махмуд Тарзі був людиною не лише досвідченою, але й навченою розглядати людські справи у широких аспектах. Скориставшись його бадьорим настроєм, я запитав, які враження він виніс від подорожі Європою і що він думає про її майбутнє.
„Нічого доброго, – відповів він, – якби європейці займалися, як ми, випасанням кіз і не мали інших клопотів, можливо, вони зуміли б безтурботно дивитися у майбутнє. Однак управління такими великими багатствами й складними підприємствами вимагає певного розуму, якого я тут ніде не можу розгледіти. Ось чому я думаю, що Європа стоїть на порозі небаченої катастрофи й що ви всі загинете нікчемно, ганебно, як тварини, що покірно йдуть під ніж”.
А за мить додав:
„Найбільше мені поки що подобалися англійці. Вони не розумніші за інших, але наразі у них більше грошей”.
Відтоді минуло багато років. Слова Махмуда Тарзі не раз пригадувалися мені, коли я дивився на дивовижну дисципліну нинішніх людських мурашників. Під командуванням божевільних диктаторів або не менш несвідомих демократичних урядів цілі народи йшли „каральними лавами” до неминучих, здалеку розпізнаваних катастроф. Ніхто не намагався думати самостійно, ніхто навіть не тікав, хіба що під впливом інстинкту натовпу. Зміни, що відбулися в Європі, колись центральній лабораторії критичної думки, настільки глибокі, що ми самі вже майже не помічаємо тієї гротескності нашої поведінки, що викликала подив горянина з Афганістану.
IV
Починаючи від Якоба Буркгардта, всі ті, хто в останні десятиліття ясно бачив майбутнє, були сумні. Над ними тяжіла самотність і непридатність їхніх знань. За часів моєї молодості від правильних прогнозів можна було отримати бодай скромну особисту вигоду. Сьогодні й ці можливості відсутні. З місця, де ось-ось вдарить блискавка, розсудливість підказує тікати. Але куди? Війна й хаос можуть початися будь-де. Остання війна розпочалася в Іспанії, яка лежить на узбіччі. Диктатори розглядали також можливість розпочати її у Південній Америці. Тож утікати нікуди. Кілька більш мирних країн бережуть свої привілеї заради власних людей і закривають кордони для чужих. Щобільше, сучасна держава, з її ретельним нормуванням життя, не пропонує жодного гідного притулку для чужинців. Тож утікати нікуди й немає чого. Здатність передбачення не потрібна співгромадянам, які не надають їй жодного значення. Не потрібна й самому провидцеві, який за нинішнього суспільного устрою не може отримати від неї жодної користі. Тому це непосильний тягар, який сьогодні нести важче, ніж будь-коли.
То навіщо тоді передбачати? Один приятель, який займається політикою, сказав мені недавно:
„Після 40 років досвіду я дійшов до переконання, що найбільшою перешкодою в нашому житті є розсудливість і розмірковування”.
Чи здатність бачити майбутнє, попри її цілковиту непридатність, все ще траплятиметься обраним?
Це питання нагадує мені дуже давню розмову в лабораторії, куди я, молодий тоді студент, одного разу приніс нову на той час книгу Бларінгема про раптові мутації у рослин і тварин. Мій професор і керівник лабораторії, вчений фізіолог і член багатьох наукових товариств, зацікавився цією книгою й читав її весь вечір. Наступного ранку запитав:
„Ви раніше вивчали історію; як ви гадаєте, чи не були історичні цивілізації результатом мутацій, схожі на описані Бларінгемом?” „Все, що нам про це відомо, здається, вказує на це. Кожна нова цивілізація була продуктом кількох поколінь, які за сприятливих обставин розкривали невідомі раніше здібності”. „Те ж саме спадає мені на думку, коли дивлюся на розвиток природничих наук. Здібності, необхідні для того, що ми зараз робимо у наших лабораторіях, розвинулися лише у кількох останніх поколінь, і немає жодного доказу, що вони існували раніше”.
Тоді він зітхнув і додав:
„Доходжу висновків дуже невтішних для всіх нас. Різновиди, що виникають з мутацій, нестійкі й схильні до такого ж раптового регресу. Тож одного дня ми можемо прокинутися серед кретинів, зовсім не здатних зрозуміти те, у що ми вклали стільки праці й інтелекту”.
У вужчому сенсі його слова справдилися, бо через десять років, на тлі політичних чисток в Німеччині, його виключили з університету й позбавили можливості займатися науковою діяльністю.
Серед згаданих тут авторів передбачень вже майже нікого немає серед живих. Такі здібності точно не сприяють довголіттю. Навіть мені, який лише мовчки їх слухав, це не принесло нічого доброго. Тимчасом зрозуміло, що дисципліни й терпіння сьогодні недостатньо. Якщо Європа, зруйнована стількома безумствами, хоче уникнути знищення, її мешканці повинні навчитися краще передбачати наслідки своїх дій й більше не легковажити тих, хто вміє це робити. Для старшого покоління це безмаль байдуже. Маю тут на увазі молодь, у якої все життя попереду. Хто з них захоче одягнути плащ, про який Кассандра говорить Аполлонові: „У цьому плащі пророка ти виставив мене на посміховисько своїх ворогів”.
Культура 1950, № 6/32
tłum. Dmytro Menok
