Протягом останніх кількох місяців я писав на цих сторінках про німецьку «Ostpolitik» і про американську «Ostpolitik». Тепер варто замислитися над польською «Ostpolitik» – тим паче, що Польська Народна Республіка не має і не може мати жодної східної політики.

Відносно недавно, у лондонських часописах «Dziennik Polski» і  «Myśl Polska», з’явилася серія статей на цю тему – які доводять, що коли у питанні кордону по Одрі й Нісі поляки є одностайними, то у питанні східного кордону і східної програми в польській думці існують значні розбіжності.

Дві вступні зауваги:

Чи мають роздуми про польську східну програму якусь мету? Чи вони просто передчасними? Ми не знаємо, як довго триватиме нинішній стан справ. Однак одне можна вважати певним: з моменту, коли ситуація у Східній Европі почне змінюватися, поляки зможуть впливати на розвиток подій лише за умови, що матимуть узгоджену східну програму.

Я завжди з великою недовірою ставився до одностайних позицій (згуртовані, сильні, готові). Однак в польській політичній перспективі Росія є суперпроблемою, тому як нація ми не можемо дозволити собі 5 чи 6 різних східних програм. Розумний принцип «гри на двох піаніно» повинен у цьому випадку стосуватися тактики, але не основних принципів. Нам також слід пам’ятати, що східна політика – це не лише Росія, а й народи, підкорені Росією.

У момент кризи та бродіння Совєтський уряд може відректися від сталінізму та анулювати захоплення, здійснені Сталіним і Гітлером. Відновлюючи кордони Польщі 1939 року, Росія розраховувала б на конфлікт між поляками, українцями і литовцями, що не лише унеможливлювало б створення спільного фронту, але навпаки – зумовило  би «спільність інтересів» Москви та Варшави, засновану на відновленні кордону 1939 року.

Росія визнала, що поляки з ентузіазмом допоможуть їй утримати та зміцнити імперію в довоєнних кордонах, а передусім допоможуть утримати  українську житницю.

Східна програма має дати відповідь на питання, як ми повинні поводитися в описаній вище можливій ситуації.

І друге зауваження. Я не називаю імен, які, зрештою, легко розшифрує  кожен, хто завдасть собі клопоту переглянути відповідні числа  часописів «Dziennik Polski» і «Myśl Polska». Не називаю імен, тому що в даному випадку не йдеться про чергову особисту полеміку в пресі. «Myśl Polska» представляє щось більше, ніж погляди окремих авторів. Видання є органом Національної партії, яка водночас є польською політичною партією і серйозною силою як на еміграції, так  і в самій Польщі.

*

Я не маю наміру дискутувати з людьми, чия східна програма складається з емоцій, комплексів та упереджень. Ті панове, які стверджують, що все російське є поганим і гідним зневаги, є проблемою для психіатра, а не для політика.

На щастя, переважна більшість поляків усвідомлює, що з Росією в нашому власному інтересі ми колись повинні порозумітися. Це розумів також Роман Дмовський, який, однак, не передбачав національних проблем та соціальних змін, які мали відбутися в Росії. Він думав лише про домовленості з царським істеблішментом.

Цю засадничу помилку Дмовського ми також знаходимо в міркуваннях сучасних політиків Національної партії, які під Росією розуміють Совєтський Союз так само, як Дмовський під Росією розумів царську Росію.

Відомий «Відкритий лист до Хрущова» («Horyzonty» № 43, 1959) – а також розважання автора цього листа під назвою «Польща між Америкою, Німеччиною, Китаєм і Росією» («Myśl Polska» від 1 березня 1973 року) – є хорошою ілюстрацією цього повторення  помилки Дмовського  півстолітньої давності.

Ця помилка випливає з двох хибних припущень. По-перше, що слід шукати порозуміння не з російським народом і суспільством, а з істеблішментом, і, по-друге, з переконання, яке є для росіян принизливим, що тоталізм і імперіалізм у Росії є явищами вічними, тому слід розмовляти з царями або з Хрущовими, бо демократичного уряду в Москві не буде ніколи.

Політичні письменники з Національної партії в цілому погоджуються з думкою, що Совєтський Союз «приречений на імперіалізм», оскільки будь-яка лібералізація загрожувала б цілісності імперії. Якби маленькій Чехословаччині в 1968 році дозволили  провести демократичні реформи, то було б важко  протидіяти аналогічним вимогам поляків і українців, яких є понад 75 мільйонів.

На шпальтах часопису «Kultura» ми завжди підкреслювали, що ревізіоністи, радикальні реформісти чи революціонери в країнах-сателітах повинні шукати контактів і зв’язків з опозицією в самій Росії. У  своїх книгах я наводив приклад Індії. Еволюція – щоб принести очікувані плоди – мала відбутися  не лише в Індії, а й у Великій Британії. Індуси  це добре зрозуміли і впродовж багатьох років боролися в Англії за зміну поглядів не індусів, а британців.

Історія надає багато доказів того, що з автократичним імперіалізмом не може бути розмов про незалежність і самовизначення з тієї простої причини, що в рамках автократичного імперіалізму не може бути ні демократії всередині ані лібералізму назовні. Совєтська  влада не може запропонувати Польщі незалежності  з тих самих причин, з яких не може запропонувати демократії російському народу.

Ми не обираємо між так званою прометеїстською програмою і програмою переговорів з Совєтами – оскільки такого вибору у нас немає. Ми підтримуємо програму визволення народів, поневолених Росією, не з романтизму, а тому, що іншого шляху перед нами немає і де-факто ніколи не було.

Людина, що після кораблетрощі потрапила на безлюдний острів і махає носовичком в надії, що її помітять з якогось корабля чи літака, є безумовно фігурою романтичною і патетичною. Тим не менш, ця людина здійснює єдину реалістичну політику, яка залишилася у неї в розпорядженні, позаяк інших можливостей немає.

Не все, що є шляхетним і романтичним, мусить бути нереалістичним. Перевіркою та критерієм реалізму є необхідність. Необхідність порятунку життя, необхідність порятунку державної незалежності. Під час пожежі люди іноді стрибають з другого поверху – бо  це є необхідним  і єдиним  реалістичним рішенням. Необхідність можна визначити як відсутність вибору. Єдиний шлях є необхідним, а отже, реальним – тому що іншого шляху немає.

На  еміграції можна виділити чотири орієнтації щодо польської східної політики.

1. Погляд, висловлений  публіцистами Національної партії, не є одностайним. Здається, що не всі члени та симпатики Партії підписалися б під відкритим листом до Хрущова. Не всі були б готові прийняти лінію, яка – доведена до своїх логічних наслідків – призвела б до легалізації Національної партії в Польській Народній Республіці. Мені здається, що тільки через приєднання до Товариства «Пакс» – частині Національної партії було б можливим опинитися в Польській Народній Республіці. Це не вельми  приваблива пропозиція, і гадаю, що тільки поодинокі особи можуть розглядати таку можливість.

Більшість ендеків погоджується з думкою, багаторазово висловленою публіцистами цієї партії:  слід засудити прометеїстську  програму як фікцію  і вірити, що настане час, коли Росія усвідомить свій власний  державний інтерес  у чесному порозумінні з Польщею. Ті самі   письменники, які пропагують такий погляд, одночасно заявляють, що Совєти не можуть послабити контроль над державами-сателітами, бо це призвело б до розпаду Совєтського Союзу. Ті самі публіцисти також стверджують, що серед неросійських народів, які становлять половину населення Совєтського Союзу, націоналізм стрімко зростає. Ті самі  автори з усього цього роблять висновок, що національне питання в Совєтах є чимось цілковито  іншим, ніж за часів Леніна.

2. Пілсудчики та публіцисти, які виражають думку так званого «замкового» табору, не противляться  програмі визволення за умови, що визволені міста Львів і Вільно повернуться до Польщі. Польща повинна бути визволена і відновлена в кордонах 1939 року на сході і в кордонах 1973 на заході.

3. Об’єктивність вимагає зазначити, що серед прихильників замкового табору існують нечисленні, але сміливі публіцисти, які висловлюють необхідність примирення з нинішнім східним кордоном, передбачаючи, що важко розраховувати на дружбу українців, забираючи у них Львів, і важко заручитися підтримкою литовців, забираючи у них Вільно.

4. Як останню орієнтацію, згадую програму східної політики «Культури», багаторазово представлену на її шпальтах.

Почнімо з аналізу східної політики Національної партії. Особливо небезпечним здається мені основний вихідний пункт цієї програми, а саме те, що слід шукати порозуміння з російським істеблішментом, не зважаючи на його соціально-політичне забарвлення.

Комуністи також шукають порозуміння з російським істеблішментом. Вже цитований автор «Горизонтів» написав відкритий лист до Хрущова. Як тепер відомо, Александр Дубчек до останнього моменту писав до Брежнєва розпачливі  листи.

Я оминаю той факт, що ця тактика знижує незалежницьку Національну партію  до статусу ще не визнаного нео-Паксу. Важливішою є відповідь на питання, чому такого роду ініціативи не можуть принести позитивних результатів.

Дубчек не був емігрантом з «Горизонтів», а випробуваним комуністом, якого підтримувала переважна більшість чехословацького суспільства, і все ж нічого не досяг. Чому?

Відповідь на вищезазначену дилему дав видатний письменник Національної партії, який листів до Хрущова не писав. Ось його слова:

 «Відчуття окремішності неросійських народів не слабшає, воно безперечно сильніше сьогодні, ніж пів століття тому, коли створювали  Совєтський  Союз. Останніми місяцями ми стали свідками демонстрацій у Литві, бродіння серед української інтелігенції, зміну уряду в Грузії. Це внутрішнє напруження в СССР має два наслідки. По-перше, воно унеможливлює лібералізацію системи, допущення мас до більшого голосу, обґрунтовує в очах імперської національності потребу диктатури російської партії. Воно також позначається на політиці щодо сателітів, схиляючи до більш гострих реакцій на ліберальні тенденції, наприклад, у Чехословаччині, та до суворого контролю підлеглих комуністичних урядів. Не надто розважливо розраховувати на реальну демократію в Совєтах. Росіяни не можуть собі цього дозволити з остраху, що Совєтський  Союз розвалиться».

 («Myśl Polska», 1973, № 1 )

З суто прагматичної точки зору, відкидаючи всі ідеології та партійні доктрини, слід визнати, що вимагати від Совєтського Союзу незалежності Польщі – це  абсурд, бо  СССР, допоки хоче залишатися Союзом, цього зробити не може. Націй-кандидатів на незалежність у Совєтському  Союзі багато, і якщо Москва надасть незалежність одній із них,  Союз – як пише цитований автор – розвалиться. Імперіалістичний тоталітаризм можна втримати лише імперіалістично-тоталітарними методами. Коли закінчуються імперські методи, закінчується й  імперіалізм.

Ми повністю погоджуємося з наведеним вище фрагментом статті, що її надрукувала «Myśl Polska». Однак її автор зв’язаний доктриною своєї  партії  і воліє впасти у суперечність із самим собою, ніж зробити логічні висновки зі свого власного тексту.

Якщо ми стверджуємо, що Совєтський Союз не може дозволити собі жодної лібералізації, оскільки тоді він розпадеться, то очевидно, що будь-які переговори з Совєтським Союзом не поліпшать становища Польщі. Якщо це так, ми повинні об’єднати наші дії і надії з тими народами, які – подібно до поляків – прагнуть до незалежності, хоча знають, що шляхом переговорів з совєтською владою цієї незалежності досягти неможливо.

Уявімо, для прикладу, що Росія є національно однорідною державою. Безкраї простори від Владивостока до Львова населяє єдина маса корінних росіян. У такій ситуації становище Польщі було б безнадійним. Ми, як щіпка солі, розчинилися б в російському океані.

На щастя, це не так. Росія не є національно однорідною, а поляки не є самотніми. Наш єдиний шанс – об’єднатися з тими, хто, подібно до нас, прагне визволитися і визначати свою власну долю. Проте автор обговорюваної статті відкидає цей єдиний шанс. Він відкидає його, незважаючи на те, що – як сам пише – «відчуття окремішності неросійських народів не слабшає і сьогодні воно безперечно сильніше, ніж пів століття тому».

Послідовники політичних доктрин завжди роблять одну принципову  помилку. Оскільки Дмовського  вже 34 роки немає в  живих, він не може змінити свою політичну філософію, і було б несправедливо звинувачувати його в тому, що його погляди не відповідають сучасній ситуації. Обов’язком його сучасних послідовників є пристосування політичної доктрини Національної партії  до вимог реальності.

Наприклад, все, що писав Дмовський про єврейське питання, втратило свою актуальність, оскільки в Польщі на 1973 рік євреїв є лише кілька чи кільканадцять тисяч.

Найбільше дискредитують творців політичних доктрин їхні «пізні внуки». Адже вони вкладають у вуста лідерів погляди застарілі на десятиліття, яких ці лідери, якби жили, ніколи б не висловили.

Дмовський стверджував, що польське питання слід пов’язувати з головними історичними течіями епохи. Немає сумніву, що визвольна програма і прагнення до національного самовизначення є однією з головних течій нашої епохи. На цвинтарі ідей та ідеологій другої половини XX століття залишилася лише одна ідея, яка зберігає  динаміку та енергію. Цією ідеєю є націоналізм.

В цілому, жоден найкрасномовніший ендек не переконає мене, що Дмовський, якби жив, писав би листи до Хрущова чи Брежнєва, так само як ніхто не переконає мене, що Дмовський, якби жив, знехтував би визвольні рухи українців, литовців чи білорусів і висловив би готовність домовлятися з офіційною Москвою за рахунок цих народів. Адже Дмовський усвідомлював би, що українське питання сьогодні зовсім інше, ніж 50 років тому, і вимагає в цьому відношенні переорієнтації польської політики.

Проте муміфікація, здійснена руками пізніх нащадків, є загальним правилом. Муміфікації зазнав не лише Дмовський, але й Пілсудський, не кажучи вже про міжнародних пророків: Маркса і Леніна.

Ще важче зрозуміти «Ostpolityk» пілсудчиків і так званого «замку». Ці панове представляють довоєнне гасло: «Не віддамо жодного клаптика». Представники цього табору під прометеїстською програмою розуміють розвал Совєтського Союзу, а не визвольну політику для українців, литовців і білорусів. Зведення прометеїстської програми до нової редакції   польської політики щодо нацменшин є прямим шляхом до перетворення українців, литовців і білорусів на ворогів Речі Посполитої.

У Лондоні завжди можна знайти жменьку українців, які говорять набагато краще польською, ніж українською, і які готові демонструвати не стільки польсько-українську дружбу, скільки спільну ненависть до совєтів.

Якби українці мали обирати виключно між польським і совєтським Львовом, значна частина українців на еміграції висловилася б за польський Львів, за умови, що Львів буде частиною некомуністичної, демократичної Польщі.

Однак чесна прометеїстська програма   передбачає іншу альтернативу. Ми сподіваємося, що українці зможуть вибирати між Львовом у незалежній, демократичній Польщі та Львовом у незалежній, демократичній Україні. У такій ситуації немає сумнівів, що переважна більшість українців висловиться за Львів у незалежній Україні.

Східна програма ендеків є більш послідовною, ніж програма «замкового табору». Ендеки відкидають прометеїстську  програму, тобто вважають, що немає жодного причинно-наслідкового зв’язку між польською східною політикою та визволенням України, Білорусі чи Литви. Згідно з тезою ендецької партії, поляки, як другий за чисельністю слов’янський народ після росіян, і  свої стосунки мають  вибудовувати на двосторонній основі.  Звичайно, бажаючи двосторонніх переговорів і домовленостей, не можна підтримувати визвольні рухи, оскільки офіційна Москва ніколи не вестиме переговорів із симпатиками прометеїзму. Допоки ендеки стоять на позиції двосторонніх польсько-російських переговорів, ця точка зору є логічною, хоча й огидною. Вона передбачає, що за сприятливої кон’юнктури Москва визнає нашу незалежність ціною визнання поляками вічної неволі українців, білорусів і литовців.

Ендеки на це відповідають, що політичні програми не варто ділити  на огидні і піднесені, а лише на ефективні та неефективні. Завданням нашої політики не є здобуття незалежності для України чи Литви, а запевнення   незалежного існування Польщі.

Безумовно, так і є, і ми не маємо наміру ставити під сумнів ці аргументи. Визволяти  Україну не є обов’язком Польщі, так само як не є обов’язком України визволяти Польщу.

Справа, втім,  стосується іншого питання. Оцінка східної політики ендеків залежить лише від відповіді на питання, чи реальними є перспективи двосторонніх польсько-російських переговорів, нинішніх чи майбутніх?

Протягом останніх 200 років Росія замість того, щоб вести переговори з нами, взяла участь у 4 поділах Польщі. Це сталося тому, що Росія є і була імперіалістичною наддержавою. Додатковим фактором є і була значна диспропорція сил між двома сусідніми державами. Москва не мусить визнавати нас партнером, оскільки вона має змогу нав’язати Польщі статус васала.

Пропаганда на еміграції снує плани польсько-чехословацької або польсько-чехословацько-угорської федерації, спрямованої на створення в Центрально-Східній Европі об’єднання держав, чий сукупний економічно-промисловий потенціал зробив би запропоновану федерацію серйозним кандидатом на партнера Росії. Об’єднані у федерацію ми могли б політично протистояти імперським  зазіханням Москви.

Драма полягає в тому, що Росія, саме тому, що вона є імперіалістичною, не дозволить  реалізувати  плани федерації. Іншими словами,  безмежно наївно припускати, що імперіалістична Росія погодиться на будь-які переговори, які мали б на меті захистити нас від російського імперіалізму. Ще більшою наївністю є вважати, що імперська Росія погодиться на перемовини, спрямовані на позбавлення Москви плодів і вигод її імперіалістичної політики.

Допоки Росія буде імперіалістичним колосом у нинішніх кордонах, наші шанси здобути  незалежність від Москви дорівнюють нулю. Для того, щоб Польща могла відновити незалежність, має здійснитися одна з двох наступних умов: або Польща зміцніє, або Росія ослабне. У будь-якому випадку, нинішня диспропорція сил повинна змінитися, бо допоки вона зберігається,  то, кажучи по-людськи,  ситуація Польщі безнадійна.

Імперіалістичну Росію ми не маємо шансів ні перемогти, ані виторгувати у неї для Польщі статус незалежного партнера.

Якщо головною, хоч і не єдиною, причиною невдач польської східної політики протягом останніх 200 років визнаємо російський імперіалізм, то слід запитати, чи і коли Росія перестане бути імперіалістичною?

Росія, за аналогією з іншими державами, перестане бути імперіалістичною, коли втратить імперію. Було б марним спекулювати, коли і за яких умов розпадеться Совєтська імперія. Достатньо зазначити, що в епоху зростаючих національних і визвольних рухів Совєтська імперія стає дедалі більшим анахронізмом, дедалі більшою «особливістю» ХХ століття.

Імперська  Росія загрожує Китаю. Я переконаний, що коли Китай зміцнить свою промисловість і ядерний потенціал, він проведе більш конкретну політику щодо Совєтів. Вважаю, що вони вимагатимуть на міжнародному форумі незалежності для балтійських країн і України. У Пекіні добре усвідомлюють, що розчленувати  Совєтський Союз і звести Росію до її властивих територіальних  пропорцій можна лише через національну проблему.

Хтось може сказати, що східна програма нам не потрібна, доки існує совєтська імперія. Ми будемо формулювати цю програму тоді, коли Совєтський Союз перебуватиме  в стані розпаду.

Я не згоден із цією тезою. Криза в Совєтському Союзі – незалежно від його форми – створить для поневолених народів кон’юнктуру, яку ми зможемо або використати, або змарнувати. Шанси змарнувати можливу кон’юнктуру дуже значні саме тому, що немає узгодженої програми.

Якби я був російським імперіалістом, я б утішався припущенням, що під час війни чи серйозної кризи малоймовірно, що поневолені Совєтським Союзом народи створять спільний фронт – що  було  б небезпечно. Я би вважав значно ймовірнішим, що поляки, українці, литовці – як тільки звільнять хоча б одну руку – хапатимуть один одного за горло, що дозволить Москві частково опанувати ситуацію.

Передача у певний момент Польщі Львова була б смішно низькою ціною, якщо за такий жест можна було б зруйнувати домовленість між 33 мільйонами поляків і 44 мільйонами українців.

Східна програма не повинна зазирати надто далеко в майбутнє і будувати плани, які можуть стати предметом обговорення лише після відновлення незалежності. Спостерігаючи, як повільно відбувається об’єднання в західному блоці, було б необачно планувати на еміграції федерацію чи наддержавні союзи у майбутній Східній Европі. Залишимо це тим, хто доживе до дня визволення.

Наше завдання – і це немале завдання, і дай Боже не сизіфове – очистити поле від жахливих помилок, які дозволили Росії поневолити наші народи. Польща і Україна охоплюють територію майже мільйон квадратних кілометрів з населенням близько 80 мільйонів. Немає жодних об’єктивних причин, щоб 80 мільйонів европейців, які населяють один з найбагатших регіонів нашого континенту, були позбавлені елементарних прав, які мають громадяни Уґанди чи Танзанії.

Першим пунктом польської східної політики має бути визнання права на самовизначення і незалежне державне існування всіх народів, пригноблених совєтами. З польської точки зору цей пункт особливо стосується українців, білорусів і литовців.

Оскільки згода і єдиний фронт пригноблених народів є основною умовою ліквідації – у сприятливих обставинах – російського імперіалізму, ми повинні запевнити українців і литовців не лише в тому, що не висуваємо претензій на повернення Вільна і Львова, а й у тому, що не будемо збройно боротися за ці міста, навіть якщо б у даній ситуації обставини були на нашу користь.

Сучасна Польща є національно однорідною країною. Польщі не потрібні нові міста чи території – їй потрібен хоча б мінімум незалежності. Ми не можемо боротися з Совєтським імперіалізмом під прапором імперіалізму польського – не можна протиставляти совєтській національній політиці польську національну політику, бо народи, над якими панували послідовно Польща і Росія, сьогодні прагнуть не стільки ліберальної національної політики, скільки права на самовизначення.

Ми бажаємо дружніх відносин з російським народом. Лешек Колаковський, який знає і розуміє комунізм зі власного болісного досвіду, в статті під назвою «Польська справа» – у квітневому числі «Культури» – написав, що «совєтизм позбавляє самих росіян їхньої вітчизни, історичної тяглості, мови як основи національної свідомості».

Додамо від себе, що совєтські тоталітаристи на вівтарі загарбницького імперіалізму спалюють російське мистецтво і літературу, без яких російська національна культура приречена на занепад. Немає жодної суперечності між проросійською і одночасно антиросійською позицією, навпаки, справжня доброзичливість до російського народу має бути за визначенням еквівалентна негативному ставленню до совєтизму. Ніхто з нас не вважає, що Гєрек і його партія є урядом, якого заслуговують поляки. Тільки безмежна зневага могла б диктувати думку, що хоча сталіністи на кшталт Брежнєва чи Герека для поляків є кривдою, однак для  росіян вони цілком підходять, бо на краще росіяни не заслуговують.

Повторюємо, що геополітично Польща знаходиться в складній, а на сьогодні безнадійній ситуації. Ми натомість маніфестуємо, що геополітика – це не лише Росія, а й Польща, Україна, Литва, Білорусь. Геополітика робить Польщу сателітною державою. Але та сама геополітика спричиняє те, що росіяни становлять менше 50% населення Совєтського Союзу. Геополітика є де-факто  ахіллесовою п’ятою Совєтів, які опинилися між націоналістичним Китаєм і вогнищем національних рухів у СССР і сателітних державах.

Все проминуло, за винятком націоналізму. Не XIX, а XX століття проходить під гаслом націоналізмів. Я констатую це без радості, тому що ніколи не був і не є націоналістом. Однак треба розрізняти захисний націоналізм від загарбницького. Я противник насильства, проте очевидно, що людина, яку атакував бандит, має право на захист, хоча захист майже завжди є захисним насильством.

Подібно – хоча я є противником імперіалістичного націоналізму – вважаю, що кожен народ має право на захист, який без посиленого націоналістичного почуття не є можливим. Націоналізм стає злом, коли він перероджується в загарбництво – іншими словами, коли він не лише захищає своє, але й зазіхає на  чуже.

Треба також спробувати прокоментувати наступне твердження. Політичні письменники Національної партії вважають за очевидне, що розпад СССР без війни неможливий. На основі цього твердження вони роблять висновок, що прометеїстська програма є утопією.

Наполеон був у Москві, Гітлер стояв на передмістях Москви, і ні в першому, ні в другому випадку не дійшло до розпаду Росії. Тож на яких історичних передумовах наші опоненти базують своє категоричне твердження, що без війни розпад Росії неможливий?

Особисто я вважаю, що процес розпаду СРСР або його перетворення в Співдружність націй не може початися в Вашингтоні чи Пекіні, а повинен початися і дозріти в самій совєтській імперії. Тільки тоді війна може виконати роль чинника, що сприяє визвольним рухам. Ймовірна  російсько-китайська війна, якби вона почалася передчасно, з точки зору визвольних рухів була б лише змарнованою нагодою.

У статті під назвою «Технологічне сприйняття історії» («Kultura», №4/307) я висловив думку, що технологія робить сильних архісильними, а слабких архіслабкими. Це твердження цілком обумовлене історично. Оскільки гітлерівський Райх виробляв у 10 разів більше сталі, ніж Польща, ми були приречені на поразку. Виходячи з цієї історичної аналогії, можна дійти висновку: той факт, що совєти мають  ядерну зброю, якої ми не маємо, визначає, що на війну не можна розраховувати, бо вона мала б закінчитися нашою поразкою.

Заради об’єктивності слід підкреслити, що технологія, а особливо ядерна технологія, часто зводить нанівець спекуляції історичними аналогіями.

Американські фахівці вважають, що у зв’язку з енергетичною кризою протягом найближчих 50 років доведеться наростити розбудову атомних електростанцій. Передбачається також, що у другій половині XXI століття технологія знайде спосіб отримувати енергію безпосередньо від сонця та океанів. Адже це два гігантські потенціали природної енергії, які досі не використовуються.

Це, однак, перспектива далекого майбутнього. А наразі нам доступна лише атомна енергія. Фахівці звертають увагу на те, що атомні електростанції створюють різні небезпеки, не лише для здоров’я. Відтоді, коли країна буде покрита сотнями таких установок, виникне небезпека, що одного дня група терористів захопить одну з атомних електростанцій і зможе диктувати умови Вашингтону.

Створення примітивної атомної бомби є відносно простим процесом, коли є атомний матеріал. Отримання цього матеріалу з кожним роком буде легшим.

Я навів ці дані, щоб показати, що спекуляція  історичними аналогіями в сьогоднішню епоху часто є недоречною. У 1939 році Ґдиню захищали косинери, немов воскреслі з Рацлавицьких полів. У Польщі тоді закінчилось  XIX століття. Але хто може сказати, якою зброєю і якими бомбами будуть оперувати повстанці в сучасній Східній Европі?

Не займаючись пророцтвами, нам ще раз слід підкреслити, що совєтська імперія в епоху зростання динаміки націоналістичних рухів є анахронізмом. Анахронізми іноді тривають довго, але врешті-решт завжди падають.

Завданням польської східної політики повинно бути пробудження і посилення всіх відцентрових сил у Совєтському Союзі та цементування спільного фронту поневолених совєтами націй,  включаючи росіян.

Я давно змирився з фактом, що, ймовірно, не дочекаюся моменту визволення. Натомість мені болить, що до цього моменту ми не готові, що немає повного порозуміння між поляками, українцями, білорусами та литовцями. Мені болить те, що серед нас усе ще є політики, готові до переговорів з імперіалістичною Москвою понад головами і коштом братніх народів. Мені болить те, що існують на еміграції угруповання заслужених патріотів, для яких мертвий легалізм кордонів 1939 року важливіший за  імператив єдності дій  поневолених народів. Мені болить, що так мало поляків шукає порозуміння і співпраці з новим поколінням росіян.

Дозвольте мені ще раз повторити:  політична кон’юнктура, на яку ми чекаємо, нічого нам не дасть, якщо ми до неї не будемо ретельно підготовані.

Культура 1973, № 6/309

Tłumaczenie: Oleksandr Herasym