JÓZEF CZAPSKI
В одній з великих західноєвропейських газет я прочитав статтю, в якій дуже відомий політичний письменник, мандрівник і знавець кількох континентів стверджував, що лінія Ельби є насправді дуже вдалим кордоном Европи, оскільки це був кордон імперії Карла Великого.
Нещодавно я зустрів симпатичну групу молодих европейських федералістів. Там були бельгієць, француз, швайцарець. З неприхованим ентузіазмом вони розповідали мені, як зносили прикордонні стовпи між Німеччиною та Францією, як у цій акції їх підтримували декотрі міністри, а поліція на це дивилася доброзичливо крізь пальці. Вони запевнили мене, що продовжуватимуть цю акцію, нищачи кордони де тільки вдасться. Коли я їх запитав, що вони думають про кордон, який зазвичай називають Залізною завісою, вони ошелешено сказали, що над цим кордоном не задумувалися. Якби я запитав, що вони думають про кордони на Місяці, вони, мабуть, мали б такі самі розгублені вирази обличчя...
Я розумію, що можна за Европу боротися і з тактичних міркувань не говорити про її половину, або тому, що в даний момент цій половині Европи неможливо нічим допомогти. Але як можна про неї взагалі не думати, тобто з легким серцем її зректися, водночас вірячи і в сенс ідеї европейської федерації, і в життєздатність цієї концепції?
Тому я з радістю вислухав промову пані Бубер-Нойман на останньому зібранні в «Тітана-Палас» в Берліні, бо вона підкреслила просту істину, що Европа не закінчується на Ельбі.
Готовність, з якою багато людей на Заході погоджуються на сьогоднішній поділ Европи – неприйнятна для жодного з нас, хто походить з-за Залізної завіси, і свідчить, мабуть, про те, наскільки Західній Европі загрожує не лише совєтська п’ята колона, але й моральна небезпека зсередини; до якої міри її можуть занапастити закостенілі елементи, здатні лише на боягузливу, пасивну оборону, на позицію, яка ще ніколи і ніде в історії не перемагала. Це свідчить про те, як щезає усвідомлення єдності Европи.
Ще не так давно – коли поглянути під історичним кутом зору, і водночас так жахливо давно, коли пригадати, скільки ми пережили за цей час, у період, який здається нам доісторичним, перед 1914 роком – яким же міцним було почуття европейської спільноти. Я пам’ятаю з дитинства багато розповідей старших не лише про Париж, але й про Ваймар, Мюнхен чи Ґеттінґен. Адже тоді існувала політична боротьба. Ми, поляки, були ворогами країн, які позбавили нас незалежності, тобто Німеччини. Проте всі ми знали, що належимо до одного культурного кореня. Це було очевидно не лише у Варшаві чи Будапешті, але навіть в Одесі. Мій приятель, який закінчив гімназію в цьому місті, розповідав мені, що в день, коли приходило свіже число «Mercure de France», близько п’яти десятків його передплатників крутилися, як голодні леви, біля книгарні, щоб це число отримати. Хто сьогодні у Будапешті чи Варшаві, не кажучи вже про Одесу, читає «La Table Ronde» чи «Les Temps Modernes», котрі до певної міри можна вважати відповідниками «Mercure de France»?
Я вже досить старий, аби не за книгами чи розповідями, а за власними спогадами констатувати не зростання, а занепад европейської свідомості. 1924 року з групою краківських художників я прибув до Парижа. У нашій групі були поляки з усіх частин країни, двоє євреїв, один українець, а найздібніший з нас усіх був поляк аж із Кавказу. Не з Парижа, а саме з Кавказу він привіз із собою культ Мане, Ван Гога і навіть Пікассо... У той самий час такі ж жваві потоки молоді всіх професій, без грошей, іноді без знання мови, діставалися до університетів і академій Західної Европи. Спраглі знань і культури, вони жили в неопалюваних майстернях і обшарпаних готеликах, проводили вечори в переповнених кав’ярнях і були щасливі, що перебувають в цій Мецці світу. Скільки ж там було життєдайних зустрічей, скільки перетиналося свіжих поглядів найрізноманітніших верств, взаємного впливу найрізноманітніших традицій країн Східної та Західної Европи. Кожен із цих молодих людей потім повертався до своєї країни, до свого ремесла і до кінця життя був, чи принаймні намагався бути, виразником европейської культури, ланкою, що злучала ці різні світи.
Жіроду в одній зі своїх книг тепло, з дрібкою іронії, описує румунську студентку на бруківці паризької вулиці. Для неї кожен адвокат, який відіграв нехай незначну роль у забутому політичному процесі XIX століття (жоден француз уже про це не пам’ятав), був постаттю рівня Ціцерона і Демостена.
Коли після війни я повернувся до Европи, до Парижа, я пішов на старий Монпарнас. І не впізнав цієї дільниці, яку ще п’ятнадцять років тому переповнювала молодь із наших країв. Помпеї. І сьогодні там мало що змінилося – лише те, що ця дільниця знову став тихою, буржуазною. Не впізнати також і університетського містечка. Там бачимо рух і пожвавлення, але приплив нефранцузької молоді є суттєво більш азійський чи африканський, аніж европейський. Є також емігранти з наших країн, проте цей елемент є набагато більше затурканим, менш динамічним. Відірвані від своєї країни, від свого коріння, позбавлені можливостей праці, окрім найтяжчої фізичної, з глибокою свідомістю громадян третього сорту, емігранти, яких усі вже мають досить, на яких так охоче перекладають відповідальність за всі труднощі, бо ж вони чужаки, ці емігранти або замикаються у своїх ґетто, у своїх злиднях, або емігрують якнайдалі від Европи. Ті, хто вливається в життя европейських країн не як парії – це лише винятки, що підтверджують правило.
Я на власні очі бачив цілі поїзди емігрантів, які IRO відправляла до Аргентини, Канади, Сполучених Штатів та Австралії. «Якби Сполучені Штати впускали всіх, хто хоче туди поїхати, то до США емігрувало б 30–40 мільйонів европейців», – сказав відомий письменник, який уважно спостерігає за життям Европи. Ці поїзди, про які я говорю, були переповнені угорцями, балтійцями, поляками, чехами. Я дивився на цих виснажених, наляканих людей з мішками й клунками, з юрмою дітей і старих. Усіх гнала одна думка – далі, подалі від совєтського кордону. Мені здавалося, що я бачу живу кров Европи, яка витікає з її вен. Люди на Заході дивилися на ці маси втікачів цілком байдуже, можливо, навіть із задоволенням: буде менше проблем, менше чужої мови, менше людей, яких потрібно утримувати. А я думав, чи це не є смертю Европи.
Так, кров Европи витікає до далеких континентів, а тут, у Европі, розриваються не лише культурні й економічні зв’язки, відбуваються речі важливіші – спроби подальшого розриву релігійних зв’язків, які століттями єднали широкі маси нашого континенту. Як мало тут, на Заході, знають про такий значущий факт, як знищення Греко-Католицької Церкви в Україні, Румунії, Чехії та Угорщині, і про заповнення парафій, звідки священиків було заслано, московськими насупниками. Один поважний український діяч запевняв мене, що величезна більшість цих священиків, яких відправили в Україну, були ідентифіковані як співробітники НКВД, чиї списки зберігалися в Празі. Але ж ця церква, яка пережила століття, була спробою синтезу Сходу із Заходом.
Де тільки можливо, свідомо обриваються нитки, викопуються рови посередині Европи (навіть об’єктивна оцінка будь-якого досягнення Заходу вважається контрреволюцією), але на порядку денному також і біологічне знищення. Це Бісмарк сказав, що поляки мають бути винищені («ausgerottet»), адже вони розмножуються, як крілики. Але Бісмарк ще не знав сучасних методів. Яким же він сьогодні нам здається «делікатним». Нині вся Центрально-Східна Европа перетворена на територію винищення кроликів. «Литва, – якось сказав совєтський комісар у 1940 році, – існуватиме, але без литовців». Чи після тисяч ешелонів депортованих з Балтійських країн багато там залишилося литовців, латишів, естонців? Це тільки Совєти сьогодні, під шум фраз про мирні фестивалі, під шум крил голубів миру, мають справжні шанси ліквідувати всі ці країни з їхньою віковою історичною традицією та здатністю до органічного розвитку.
І чи можемо ми повірити, що Західна Европа, яка байдужо відмовилася від країн за Ельбою і лише обороною намагалася врятуватись від смертного вироку, що ця половина Европи зможе захиститися, коли наші країни вже будуть остаточно знищені і коли черга дійде до країн, розташованих на захід від Залізної завіси?
* * *
Мені зовсім не хочеться виливати на публіку відра песимізму. Сам я не є песимістом. Але маємо поставити безкомпромісний діагноз, прийняти факт, що над нами нависла смертельна загроза, і тільки тоді зможемо знайти вихід. Европа не вперше під загрозою, і кожна дитина вчила в школі про навали гунів, татар і турків. Не вперше порятунок Европи залежав від кількох рішучих особистостей і від народів, які не хотіли помирати. Йдеться про одне: не припиняти мислити, не припиняти діяти і не піддаватися примарам – примарам страху, магічним практикам, які совєтська пропаганда кидає на світ, щоб Европа втратила насамперед відчуття своєї рації, своєї потенційної сили. Я кажу про магічні практики, бо як інакше назвати повторення мільйони разів гасел, неправдивість і невігластво яких вже давно встановлено, але які все ж продовжують діяти, бо їх цинічно впихають у псевдорелігійні форми впливу.
Один закордонний журналіст тут, у Берліні, пояснював мені, що цій могутній магічній силі сталінської світової революції, мабуть, немає що протиставити. «Коли молотом бити по голові негра, її не можна розбити – така вона міцна», – сказав він у формі порівняння. Це – дефетистський абсурд. Однією з ознак магії є те, що її дія може щезнути раптово, набагато швидше, ніж почалася, розвіятись, як сон, швидше, як примара. Я не кажу цього безпідставно. Я двічі бачив подібні явища: вибух революції в 1917 році. Не забуваймо, що магія могутності царської Росії і її поліції, Охранки, була дуже сильною. Вона зростала століттями. Через три дні революції ситі, самовпевнені поліцейські перетворилися на натовп утікаючих щурів. Я дивився на це, не вірячи власним очам. Але я бачив іще більше: у вересні 1941 року, їдучи тиждень вагоном поїзда з Вологди до волзьких степів, я вдруге спостерігав те саме явище зникнення магії, але вже совєтської, у кожному місті, в кожному селі, через які ми проїжджали. Сталін тоді кинув на фронт більшість НКВД. Совєтська армія масово здавалася німцям. «Німець? Нехай прийде!!!» – кричали селянки. – «Всі наші з села, триста чоловіків пішли на фронт. Повісили на шию хрести, і всі здадуться». «Геть Сталіна!» – чув я повсюдно. Ще сьогодні бачу переляканий погляд одного енкаведиста, який не наважувався в присутності новобранців налити собі окропу з паровоза, щоб зробити чай. У нього були ті ж очі, що і в поліцейських Охранки, які тікали від натовпу у 1917 році. Треба було жити в Росії, щоб зрозуміти, що це був за раптовий психічний переворот. Ці люди ненавиділи Сталіна, але не знали, що їх чекає: злочинна, безглузда жорстокість, яка винищить мільйони людей, стане справою рук тих, на кого вони чекали як на рятівників. Саме тоді Гітлер зробив Сталінові найбільшу послугу: врятував Сталіна.
Який же опортунізм, який дефетизм – оце безсилля европейців, на кшталт мого кореспондента, перед магією, що вже сьогодні розріджена, викрита як звичайне шарлатанство, та її все ще цинічно поширюють на стокгольмських конгресах і берлінських фестивалях.
Ця магія, однак, може остаточно зруйнуватися лише тоді, коли Европа наважиться на концепцію, за яку тепер боротиметься хоча б жменька людей з усіх країн Західної та Східної Европи, жменька, яка усвідомлює, що потрібно організувати Европу в федерацію вільних націй на нових засадах і що ці нові засади вимагатимуть великих жертв від кожного. Немає політики без взаємних жертв.
Лава заливає старий континент. Бідні старі хочуть врятувати порохняві меблі та старі подушки. Маємо собі сказати, що справа не у старих меблях, а в чомусь нескінченно важливішому: старі ревізіонізми, старі роздмухані націоналізми не можуть бути відправною точкою для відбудови Европи. Але загальних фраз про людство також недостатньо. Мішле плакав, побачивши у Парижі прапор молодої Німеччини. Сьогодні вже не досить маніфестацій з прапором Европи, щоб витиснути у нас сльози радості. Ми всі добре знаємо, що налагодження стосунків між народами Европи є дуже складним, і чим далі ми йдемо на Схід, тим це складніше, тим більше кордони нагадують криваві рани.
Сорель сказав про Балкани, що це кошик із крабами. Коли кухарка несе крабів, щоб незабаром усіх їх кинути в окріп, вони все ще між собою б’ються, відтинають один одному клешні. Це порівняння можна застосувати до всієї Східної Европи. Добрий знавець европейських справ сказав, що за Залізною Завісою існує ще 38 прикордонних конфліктів. Аби пересунути ці кордони на кілька кілометрів чимало людей готові вбивати і вмирати, у стійкому переконанні, що історична правда та справедливість на їхньому боці.
Мислити оптимістично може лише той, хто фата-морганам совєтських шарлатанів, які у результаті несуть рабство і смерть, може протиставити не кошик із крабами, не европейський хаос, де всі будуть вирізати одне одного в ім’я тих чи інших ревізіонізмів, а загальноевропейську федерацію народів, в рамках якої наші суперечки ми будемо рішуче і мирним шляхом вирішувати в ім’я спільних інтересів.
Як ми це зробимо? Европейський метод – це обрати мету і напрямок, а потім контролювати й коригувати дії практикою. Ненастанні спроби реалізації методами компромісу, а не накинутими згори жорсткими, абстрактними «планами».
Щоб мої слова не звучали надто загально, хочу окреслити три передумови, які, гадаю, нам слід прийняти.
Націоналісти нав’язали людям у багатьох країнах думку, що співіснування на одній землі людей різних національностей і релігій є неможливим, що найпростіше рішення – переміщення сотень тисяч або навіть мільйонів людей для створення однорідних національних мас – є найкращим, а навіть єдиним розв’язком. Коли я дивлюся на виселених зі Сходу німців, то думаю, що їхня доля майже така ж трагічна, як і поляків, яких Гітлер, а потім Сталін виселяли з їхніх домівок і сіл. Для нас, людей із-за Завіси, питання переселень не є абстракцією. Величезна частина населення цих країн гинула як раби на військових заводах і в таборах праці, розкиданих від Владивостока до Гамбурґа. І сьогодні ще, відірвана від усього, що їм дороге, вмирає у совєтських таборах або безнадійно животіє у залишках таборів IRO. Сьогодні ми маємо визнати, що немає гіршого історичного злочину, ніж примусове викорінення людей з місць, де вони живуть поколіннями, де лежать могили їхніх предків і де ростуть старі липи та старі дуби, що їх бачили ще дітьми очі цих вигнанців.
Ми також повинні пам’ятати про тих людей, насильно переселених, які через кілька років відчайдушних зусиль вже знову почали вкорінюватися на новій землі, і чимало з них вже полюбили це нове для них небо над головою, ці нові для них дерева. Ці люди також не можуть бути приречені на ще одне примусове пеміщення, яке для багатьох з них було би рівнозначним смерті. Ми не можемо далі використовувати ті методи, завдяки яким людина перетворюється на номер, на робота, придатного лише для рабської праці, для тоталітарних масовок. І все це завдяки накинутій концепції, що ми не можемо жити спільно і спільно любити ту ж саму землю, так ніби наші власні спогади і наші власні досвіди не доводять тисячу разів брехливість цих вигаданих теорій.
Друга передумова, на якій я хотів би наголосити: питання загальноевропейської федерації має перед собою одну психологічну перешкоду. Незалежно від чистоти наших намірів, рука, простягнута народом, що пропонує федерацію, може залишитися у порожнечі. Яґеллонська ідея – Унії Польщі з Литвою – взірець Унії вільних з вільними не тільки для поляків (навіть ваш педагог-письменник Ферстер пише про це з ентузіазмом). Ця ж Унія для литовців є прикладом, що відлякує і підтверджує, наскільки країні загрожує поглинання іншою, більш розвиненою культурою. Литовці, українці мають глибоку недовіру як до польських, так і російських пропозицій федерації, вбачаючи в них замаскований імперіалізм. Ми, поляки, такі ж рефлекси підозрілості маємо щодо імперіалізмів Німеччини та Росії, історично також зрозумілі. Рапалло, про яке з таким пошанівком говорив кілька днів тому у своєму інтерв’ю в Східному Берліні пан Вальтер Ульбріхт, а також розмова Ріббентропа зі Сталіним, у якій ці панове за чверть години погодили рішення про поділ Польщі, викликають у нас вперту і цілком зрозумілу недовіру. Подібно виглядають справи і в країнах басейну Дунаю. Як подолати ці кривди?
Є лише один шлях подолати цю недовіру: спірні питання повинні вирішуватися лише після створення европейської федерації і не на основі історичних амбіцій окремих народів, а за принципами справедливості і блага всієї Европи, а також економічної і соціальної рівноваги між окремими членами цієї федерації.
Хотів би тепер торкнутися третього пункту і на цьому завершити свій виступ. Я намагався довести абсурдність тези, що лінія Ельби є кордоном Европи. Однак тут, у Берліні, я зустрівся з іншим твердженням: що лінія Керзона, тобто лінія Ріббентропа-Молотова, повинна стати лінією федеративного устрою Европи. Все, що поза нею, нехай вирішують народи СССР, або, як дехто це називає, «народи Росії», і лише від них залежить, у якій формі вони будуватимуть своє майбутнє, і обов’язково лише між собою. Хіба ці країни не належать до Европи? Хіба ми можемо ставити під сумнів европейськість, наприклад, України? Говорячи про це, мені зовсім не йдеться про розчленування Росії, але ми хотіли б почути чіткий голос вільних росіян, який гарантуватиме народам, що зараз входять до складу Совєтського Союзу, не лише автономію, не лише згоду на внутрішню федерацію народів СССР, а й на свободу вибору, як і з ким вони хочуть створювати федерацію. Це питання не є внутрішньою справою Росії, воно стосується всієї Европи, з якою такі країни, як Україна, мають більше історичних зв’язків, ніж про це знає пересічний европеєць. Тим не менше це питання є не менш складним і болісним як для поляка, так і для росіянина, але мені здається, що ставлення до нього може стати найкращим тестом доброї волі федералізму, що не відступає навіть перед жертвами.
Як же легко говорити про загальні справи, про піднесені мрії братерства народів, не торкаючись конкретних болючих точок. Але недоосмислені й недомовлені істини завжди мстяться. Сто років тому великий польський поет у листі, повному гірких докорів своїм співвітчизникам, писав: «вони готові пролити море крові, але кілька слів правди не скажуть», кількох слів правди – якщо вони можуть зачепити дражливу чутливість якоїсь громадської думки. Я не вважав би за можливе тут, у Берліні, говорити про найделікатніші справи, оберігаючи цю дражливу чутливість. Бо саме в Берліні я зустрів людей, переважно серед молоді, які послідовно борються, постійно ризикуючи своїм життям, не в ім’я націоналістичних, ревізіоністських ідеалів, а в ім’я спільноти вільних европейців.
Берлін завдячує Гітлеру тим, що для мільйонів людей він ще зовсім недавно був символом ненависної ідеї «Herrenvolk», «народу-пана» та насильства нації над нацією і людини над людиною, але сьогодні Берлін є найбільш загроженою ділянкою вільної Европи, і завдяки своїй бойовій позиції може стати символом свободи.
Культура 1951, № 9/47
Tłumaczył: Oleksandr Herasym
