«Американці не потребують Росії для економічних цілей. Їм навіть щорічного
товарообміну з Совєтами у п’ять мільярдів доларів важко досягти, а це у
загальнооамериканському балансі дрібниця. Американці потребують – і в цьому
весь парадокс – допомоги Росії в успішній ліквідації своєї світової гегемонії».
Це думка Войцеха Васютинського, який вже багато років перебуває у
Сполучених Штатах і, безумовно, краще орієнтується в американській політиці,
ніж емігрантські публіцисти, які впродовж 30 років не покидали Лондона.
Ми мусимо позбутися шизофренічного ставлення до Сполучених Штатів.
Америка не є і ніколи не буде потугою, якою її вигадали поляки. Відмова з
нашого боку визнавати Америку такою, якою вона насправді є, унеможливлює
нам скористатися тими незначними впливами, які ми маємо у Сполучених
Штатах.
В довгостроковій перспективі пропаганда робить дурнями тих, хто її
проголошує, а не тих, проти кого вона спрямована. В період «холодної війни»
ми так наполегливо і так довго проголошували повне співпадіння польських та
американських інтересів, що сьогодні буквально спотворюємо реальність, щоб
вона відповідала тезам застарілої пропаганди.
На думку коментаторів лондонської емігрантської преси, політика Ніксона
щодо Совєтів є тактичним маневром чи вивертом, що маскує цілком протилежні
наміри Сполучених Штатів.
Ветеран емігрантської публіцистики висловив думку, що скандал Вотергейт
роздутий комуністичною пропагандою. Фактом натомість є те, що совєтська преса
висунула тезу, ніби то справа Вотергейт роздута реакціонерами, які виступають
проти політики розрядки, ініційованої Ніксоном і Брежнєвим.
Але так було завжди. Лехонь у своєму останньому томі «Щоденників» співає
оди на честь Айзенгавера і вірить, що все зміниться на краще, як тільки Білий
дім займе генерал, республіканець і правий.
Айзенгавер грав у гольф, коли Будапешт доживав свої останні дні. Водночас
в еміграційній пресі Ніксон у не є живою людиною і політиком, а лише
маріонеткою, наповненою польськими побожними побажаннями.
Центральним елементом будь-якої політики є правильне розпізнавання. Треба
вміти правильно розпізнати як ворога, так і союзника. Хибне розпізнавання
союзника може бути настільки ж катастрофічним за наслідками, як і хибне
розпізнавання ворога.
На жаль, у нас аналіз та розпізнавання замінюються традиційним триманням
за «панську клямку». Багато поляків в еміграції виявляють таку ж лояльність до
Ніксона, як і Ґєрек та його преса до Брежнєва. Так само як всяка критика
режиму Ґєрека вважається внутрішньою пресою капіталістичною ідеологічною

2
диверсією, так і у нас на еміграції вважається, що всяка критика Ніксона це
результат впливу комуністів.
Ситуацію ускладнює той факт, що відомі мені поляки, які бувають у ПНР і
публікують статті у західних періодичних виданнях, і яких часто хвалить режимна
преса, стверджують, що діють за повної підтримки американців.
Отож, ми маємо два крайніх, а навіть протилежних відламки еміграційного
філоамериканізму. Представники першого табору стверджують, що Вотергейт
роздутий лібералами і комуністами, аби нашкодити Ніксону. Розрядка і совєтсько-
американське зближення – це лише хитрощі, маневр. Насправді, Ніксон і вся
Америка дихають тією самою ненавистю до Совєтів, що й у найгостріший період
«холодної війни». Мобілізація всіх антикомуністичних сил світу, як і раніше, є
головною метою американської політики, живим символом якої є президент
Ніксон.
До другого табору належать переважно закордонні поляки молодого та
середнього покоління, що отримали освіту за кордоном. Ці панове відвідують
Польщу, пишуть статті в емігрантських та закордонних періодичних виданнях, і
їх, буває, помічає, а навіть хвалить режимна преса, і, діючи таким чином, вони
вважають, що реалізують американсько-совєтську політику розрядки і
співіснування.
Немає сумнівів, що як професор Праґєр, так і професор Бромке щиро
налаштовані проамериканськи – хоча їхній філоамериканізм має різний зміст. Я
ціную і поважаю обох цих авторів, однак не погоджуюся ні з одним, ні з
другим. На мій погляд, професори Праґєр і Бромке є представниками двох
відламів проамериканізму, про які ми говорили вище.
На мою думку, обидва професори помилково інтерпретують ключові терміни:
«співіснування» та «розрядка».
Дуже спрощуючи можна сказати, що професор Праґєр вважає, що
співіснування і розрядка між Совєтами та Америкою неможливі і, відповідно,
розрядка не може принести Польщі жодної користі.
Професор Бромке, навпаки, вважає, що варто спробувати. Він думає, що
якщо розрядка і співпраця між Совєтами та Америкою попри все дадуть
позитивні результати – це корисно позначиться на Польщі.
Помилка у міркуваннях обох професорів полягає в тому, що немає жодної
аналогії чи причинно-наслідкового зв’язку між Польщею та Америкою. Попри
твердження професора Праґєра, розрядка між Америкою та Совєтами можлива – і
попри твердження професора Бромке, совєтчько-американська розрядка ситуацію в
Польщі може погіршити, а не покращити.
Америка є найпотужнішою супердержавою світу і може піти шляхом
розрядки своїх відносин з Росією чи Китаєм, оскільки ззовні Сполученим Штатам
нічого не загрожує і фактично нічого не може загрожувати. Якби Пекін чи
Москва напали на Сполучені Штати, вони б підписали собі смертний вирок.
Ціна за розрядку також не є відмовою від гегемонії – оскільки Америка не
прагне гегемонії. Виконання ролі світового жандарма є процедурою дуже
витратною, і черговий Конгрес не захоче голосувати за відповідні кредити.
Совєти впродовж 20 років побудували другий за розміром військово-
морський флот у світі. Але ні Хрущов, ні Брежнєв не мусили рахуватися з
волею чи думкою совєтського платника податків.
Сполучені Штати пов’язані різноманітними економічними труднощами, які
виражаються інфляцією і зростаючою дороговизною. Маючи вибір між витратною

3
світовою гегемонією чи prosperity, процвітанням без гегемонії – американці без
сумніву оберуть prosperity без гегемонії.
Коли йдеться про тезу проф. Бромке, то слід зазначити, що навіть якщо
конференція в Гельсінкі та запропонована Совєтами конференція на вищому рівні
принесуть деякі поступки з боку Москви – весь концепт політики розрядки
Совєтів, викладений 10 липня цього року в Гельсінкі міністром Громиком,
ґрунтується на визнанні і легалізації Заходом статус-кво в Центральній та Східній
Европі.
До певної міри може здатися дивним, що Совєти так сильно прагнуть
формального визнання цього статус-кво, який, по суті, всі пасивно і одноголосно
визнають. Усі – крім Китаю, який не визнає кордону на Одері і Нейсі, а також
захоплення Львова і Вільна. Вони також не визнають анексії Балтійських держав
Совєтськи Союзом. Іншими словами, Китай не визнає ані совєтської сфери
впливу в Европі, ні навіть післявоєнних кордонів Совєтського Союзу.
Таким чином Москва не прагне формального визнання західними державами
статус-кво в Европі – тому що вона не може розраховувати на визнання своїх
післяялтинських здобутків з боку Китаю, який також не планує припиняти
«холодну війну» проти Совєтського Союзу. (Переді мною лежить брошура,
нещодавно видана в Пекіні під промовистою назвою: «Down with the new Tsars»).
Однак відносини між Совєтським Союзом і Китаєм, хоча і безпосередньо
пов’язані з Европейською ситуацією, не є темою цих роздумів.
Прагнучи покращити наші відносини із Заходом, ми повинні почати з
викорінення комплексу «панської клямки». У чому полягає цей комплекс?
Візьмімо приклад. Під час останнього візиту Брежнєва до Вашингтона була лише
одна антиросійська демонстрація. На вулицях столиці Сполучених Штатів мирно,
але вельми помітно, демонстрували євреї. Здавалося б, що поляки мають значно
більше причин демонструвати проти Совєтів, ніж євреї. Польща, а не Ізраїль, є
сателітом Совєтів. Чи ця демонстрація доводить, що євреї менш проамериканські,
ніж поляки? Напевно ні. Євреї проамериканські, оскільки Сполучені Штати дуже
потрібні Ізраїлю.
Поляки та євреї є проамериканськими, і як одні, так і другі –
антисовєтськими. Однак демонстрували тільки євреї, тому що полякам завадив
демонструвати комплекс «панської клямки». Демонстрації не бажав президент
Ніксон, а хто б захотів наражатися на конфлікт із президентом? «При Тобі,
Найясніший Пане, стоїмо і стати бажаємо» 1 . Поляки в значній мірі є традиційними
лоялістами і вірять, що тільки таким шляхом можна чогось досягти. Через
відсутність демократичної традиції вони не розуміють, що можна бути щиро і
гаряче проамериканськими і одночасно демонструвати проти Ostpolitik президента
Ніксона. Поляки звикли вірити, що заробітна платня, пенсія, університетська
посада залежать від милості уряду та президента і бояться, що навіть
наймирніша і найцивілізованіша демонстрація проти офіційної політики може
позбавити їх даху над головою і засобів до існування.

1 «При Тобі, Найясніший Пане, стоїмо і стати бажаємо» – декларація, проголошена на
адресу імператора Франца Йосифа Галицьким сеймом 1866 року після програної битви
Австрії з Пруссією. Зазвичай трактується як перемога консерваторів ціною
національної зради.

4
Лоялісти в Польській Народній Республіці мають підстави для такого роду
переконань – але в демократичній Америці лоялістська філософія є зовсім не на
місці.
Отой комплекс триматися «панської клямки» і вірність феодально зрозумілому
лоялізму створюють також ідеальні умови для діяльності режиму. Якщо президент
сердечно приймає Брежнєва, якщо президент відвідує Ґєрека у Варшаві – то
демонструючи критичне ставлення до «розрядки», можна наразитися на
звинувачення в нелояльності. Адже від належності до вашингтонського ББСУ 2 –
залежать (на думку польських прибульців) посади, пенсії та становища.
Приклади, приклади! – вигукне в цьому місці читач. Нижче до уваги
пропоную класичні приклади. В церемонії підписання в Державному департаменті
у Вашингтоні угод між Польською Народною Республікою та США взяли участь
два високопоставлених представники Конгресу поляків Америки. Своєю
присутністю ці польські сановники підтвердили легітимність варшавського режиму
згідно з лоялістським принципом, що коли американський уряд визнає
варшавський режим як легітимний польський уряд – немає причини, щоб
американські поляки думали інакше.
У Вашингтоні під патронатом Конгресу поляків Америки відбулися
урочистості, пов’язані з 500-річчям народження Коперника. В урочистостях взяли
участь усі польські організації, включаючи СПК. Але поряд зі Спілкою польських
комбатантів у цій урочистій маніфестації взяли участь також режимні установи
LOT 3 і Cepelia 4 . Більше того, головним призом на лотереї був безкоштовний
квиток на рейс режимних авіаліній за маршрутом Вашинґтон-Варшава.
Наївна еміграційна преса в Лондоні вперто твердить, що доктрина Ніксона
про «розрядку» є ілюзією.
Наше ставлення до так званого Заходу вражає. До англійців чи французів
ми ставимося з поблажливою легковажністю, а в еміграційній пресі повно статей,
що невтомно просторікують про занепад і декаданс Европейського Заходу. Навіть
публіцисти, які колись були пов’язані з соціалізмом, не бачать у діяльності
британських профспілок нічого іншого, крім «махінацій комуністів».
Натомість стопроцентну підтримку закордонних поляків має президент
Ніксон, який із лідерів західного світу найближчий до загальнопольського ідеалу
антиліберального, правого «батька нації».
Британський прем’єр Едвард Гіт – хоча й консерватор – занадто
ліберальний, хоч і прогресивний, занадто «соціалістичний» і, будучи справжнім
демократом, зовсім не нагадує чоловіка «твердої руки» з польської легенди.
На жаль, як із пафосом зауважив один із провідних публіцистів
лондонського часопису «Dziennik Polski», Вотергейтським скандалом ліберали
завдали Ніксону удару в спину.
Вотерґейтський скандал є мішаниною пліток, свідчень і контрсвідчень. Однак
одне є певним: винуватцями Вотерґейту були республіканці. Тому як

2 ББСУ – Безпартійний блок співпраці з урядом (BBWR – Bezpartyjny Blok Współpracy
z Rządem).
3 LOT – польська державна авіакомпанія.
4 Cepelia, властиво Centrala Przemysłu Ludowego i Artystycznego – Головне правління
народних та художніх промислів – мережа збуту товарів польських народних мистців у
1949 – 1990 рр.

5
республіканці могли завдати собі удару в спину – залишається загадкою
лондонського часопису «Dziennik Polski».
Звичайно, ББСУ ніколи не організував «диво над виборчою урною», і так
само республіканська партія як капіталістична і права – за означенням є без плями
і вади. У всьому винні ліберали, які на 80% є криптокомуністами.
Але в цьому конкретному випадку справа не стосується політичних поглядів
старшого покоління на еміграції. Мені йдеться про отой комплекс «панської
клямки», який часто паралізує політичну акцію еміграції.
Ми переживаємо епоху масових страйків, масових заворушень, масових
протестів. Наступну справу слід з’ясувати повністю і без решти. В еміграції
панує переконання, що протестами нічого не можна досягти. Частково це правда.
Протести євреїв у зв’язку з «еміграційним податком» частковий результат
принесли, але це, безперечно, радше виняток, аніж правило. Однак відсутність
протесту, навіть з самого початку приреченого на невдачу, сприймається
міжнародною громадською думкою як змирення з існуючим статус-кво.
У перші дні липня цього року під час конференції міністрів закордонних
справ на вулицях Гельсінкі протестували литовці, латиші та естонці, переважно з
американськими паспортами. Кореспондент «The Guardian» зауважив, що поляки
не протестували.
Ми повинні зрозуміти і пам’ятати, що відсутність протесту також є
політичним актом із негативним значенням.
Якби поляки подали в секретаріат Конференції в Гельсінкі протест у
чотирьох величезних ящиках, що містять підписи півмільйона закордонних поляків,
такий потужний жест нічого не досяг би на практиці сьогодні, але став би
політичною сенсацією світового масштабу і привернув би увагу преси. Ми
повинні також пам’ятати: того, чого немає на телевізійному екрані та в газетах,
не існує.
Такий протест показав би 33 міністрам і представленим ними державам, що
закордонні поляки серйозно сприймають слова: «ще не вмерла, поки ми живемо» 5 .
Але хто має організовувати протести і політичні акції? Звичайно, не ті, хто
чіпляється за клямку Ніксона, тобто члени вашингтонського та нью-йоркського
Безпартійного блоку співпраці з урядом США.
Це не вина американців, що їхня країна розташована на іншій півкулі і що
інтереси Польщі не завжди збігаються з інтересами Сполучених Штатів. Однак,
велика помилка вважати, що можна завоювати прихильність американців,
підтримуючи їхню політику навіть тоді, коли вона явно суперечить польській
незалежницькій політиці.
Сполучені Штати можуть «розряджати» відносини з Совєтським Союзом,
тому що вони є наймогутнішою наддержавою світу. Натомість політична
еміграція, шукаючи «розрядки» чи співпраці з комуністичними режимами,
порушила б неписану угоду між ними та державами, які надають їм притулок.
Англійці надали право постійного проживання тим солдатам 2-го корпусу, які
відмовилися визнавати комуністичний режим у Польщі. Справа була поставлена
чітко і без недомовок. Це важливий момент, оскільки стосується визнання нас
британським урядом як політичної еміграції. Я точно знаю, що уряд Великої
Британії очікує від кожного з нас антикомуністичної позиції, оскільки як
5 Слова першого рядка національного гімну Польщі («Jeszcze Polska nie zginęła, póki my
żyjemy»).

6
антикомуністам нам надали право на проживання і визнали нас політичною
еміграцією.
Британський уряд може в певний період провадити таку чи іншу політику
щодо совєтського блоку. Але це жодним чином не змінює характер польської
еміграції. Навіть у період найбільшої «розрядки», якби ми почали співпрацювати
з режимними установами, організовувати урочистості та академії під гаслом
Еміграція-Цепелія, англійці дуже швидко сказали б нам, що ми односторонньо
розірвали угоду, яка гарантувала нам право на проживання у Великій Британії. І
мали б цілковиту рацію. Поляк, який визнає уряд ПНР і співпрацює з
режимними представництвами за кордоном, не має права на статус політичного
емігранта та пов’язаного з цим статусом права на постійне проживання в Англії.
Це також стосується емігрантів, які прийняли інше громадянство. Емігрант де-
факто ніколи не перестає бути емігрантом, позаяк, на відміну від громадянства за
народженням, громадянство, набуте шляхом натуралізації, може бути юридично
анульоване, а колишній громадянин підлягає депортації.
Я пишу це все, щоб розвіяти хибні уявлення тих поляків, громадян Великої
Британії, Канади чи США, які вважають, що їхнє «покликання» полягає в
активній співпраці в політиці «розрядки», ініційованій Ніксоном і Брежнєвим.
Кожен поляк, незалежно від того, прийняв він інше громадянство чи ні, є
потенційним ризиком для безпеки (security risk), оскільки Польща не є членом
НАТО, а членом Варшавського договору. Нам, старим солдатам, це може
здаватися трагічно-комічним, але факт залишається фактом: між західним німцем і
поляком, які проживають у Лондоні чи Нью-Йорку, існує принципова різниця.
Німець сьогодні є іноземцем союзної національності (of allied nationality), як і ми
були під час Другої світової війни. Натомість поляк сьогодні не є союзною
національністю, оскільки Польща належить до потенційно ворожого угруповання
держав.
Поляки про це не думають, але британські та американські влади, особливо
відповідальні за безпеку урядові департаменти, ніколи не забувають про ці факти.
Тому навіть молодим полякам, народженим в Англії, часто важко отримати
посаду, яка вимагає високого рівня безпеки (security clearance).
Загалом варто зазначити наступне. Кожен поляк може повернутися до країни
і прийняти громадянство ПНР. Натомість ті емігранти з іноземними паспортами
чи без них – котрі шукають прямих контактів із режимними установами, і
думають, що реалізують політику «розрядки», а тому можуть розраховувати на
довіру та підтримку урядів країн, де вони оселилися, роблять фундаментальну
помилку. У разі війни чи серйозної кризи ці люди першими опиняться в списку
тих іноземців чи громадян іншого походження, яких як ворожих іноземців (enemy
alliens) слід ізолювати та контролювати.
Під час війни я працював в Африці в одному з представництв тодішнього
британського Міністерства інформації і мав можливість спостерігати ці справи
зблизька. Усі статті з преси Другого корпусу перекладалися англійською мовою. У
мене є підстави припускати, що те ж саме відбувається і сьогодні. Еміграції з-за
залізної завіси є надто численними і політично надто «сенситивними», щоб ними
не цікавитися.
Ще раз повторюю, кожен поляк в Англії чи Канаді є потенційним ризиком
для безпеки (security risk). Поляк, який підтримує стосунки з режимними
установами, їздить до Варшави, де його контакти важко перевірити, звісно, є ще

7
більшим ризиком для безпеки (security risk), бо хоча відомо, яким він поїхав,
ніколи не відомо, яким повернеться.
Для людей, які пережили Другу світову війну на дісній військовій службі,
писати про це прямо соромно, бо це абетка поведінки щодо потенційного ворога.
Я приділив цій справі багато місця, бо мені здається, що поляки середнього і
молодого покоління, які не брали активної участі у війні, зневажають вище
згадану «абетку» і не пам’ятають, що, розрядка чи не-розрядка, у канцеляріях
урядів Лондона, Парижа чи Вашингтона під «потенційно ворожою державою»
(potential enemy power) завжди і без винятку розуміють Совєтський Союз та його
союзників. Тому «абетка» повною мірою застосовується, а тих, хто про це не
пам’ятає, може чекати неприємний сюрприз.
*

До війни я ніколи не думав, що живу у Східній Европі. Вавель, Маріяцький
костел з вівтарем Віта Ствоша, а передусім краківська ринкова площа – все це
мало стільки ж спільного зі Сходом, як і старий Нюрнберґ. Коли я виїжджав до
Відня, Парижа чи Берліна, я не думав і не говорив, що їду на Захід. Я виїжджав
просто за кордон.
Якби перед війною хтось зарахував Дрезден до східно-европейських міст,
таку географічну класифікацію прийняли б з вибухом сміху.
Сходом завжди була Росія. Там, де поширювалася російська чи совєтська
влада, починався Схід.
Наприкінці Другої світової війни ми почали говорити та писати про «зраду
Заходу». Польщу довільно включили до Сходу, що здавалося нам не лише
катастрофою, але й абсурдом. Це так, ніби хтось на підставі того чи іншого
договору включив Краків до Канади.
Коли хтось з довоєнного Кракова їхав на Полісся, а такі ексцентрики
траплялися, ніхто не говорив, що ці відважні краків’яни їдуть на Схід. Говорили,
що вони їдуть на окраїни.
Коли після багатотижневого перебування за кордоном я повертався до
Кракова, у мене ніколи не складалося враження, що з однієї частини Европи
прибув до іншої, окремої частини Европи. У Відні говорили німецькою, але хто в
Кракові не говорив німецькою? У Відні було трохи інакше, але не було відчуття
чужості.
Я ніколи не жив у Варшаві. Приїжджав до столиці на кілька днів, а інколи
лише на кільканадцять годин.
Варшава справляла на мене враження окраїнного міста. Не, як підказує
здоровий глузд, Львів, який був «австрійським» а саме Варшава. У столиці
близькість Сходу була відчутною і присутньою.
Захід зрадив нас у вересні 1939 року. Ялта була наслідком цієї зради. Другу
світову війну можна було виграти у 1939–1940 роках, і якби Німеччину було
розбито без участі Росії, до Ялти, звісно, не дійшло би.
Урок, який слід винести як з вересня 1939 року, так і з Ялти, можна
сформулювати так. Далеких союзників на Заході не можна замінити порозумінням
з нашими сусідами на Сході. Вирівнювання відносин з українцями, білорусами,
литовцями і в подальшій перспективі з неімперіалістичною Росією є основною
умовою для відновлення і зміцнення незалежності Польщі. Дружба із західними
потугами, хоч і цінна та необхідна, не замінить східної програми.

8
Коли маєш хибні мрії, «гинеш зрадою мрій» 6 , виражаючись словами
Словацького. Західний еміграційний міт припускає, що колись Вашингтон
прокинеться, і Сполучені Штати разом із об’єднаною Західною Европою якимось
чином відпихнуть Росію. Як і в кожному міті, в цьому деталі неважливі,
важливим є лише кінцевий результат. Внаслідок поразок Росії будуть виправлені
та виправлені кривди вересня та Ялти. Незалежна Польща з Вільном і Львовом
увійде до розширеного, об’єднаного ЄЕС, а на наших східних кордонах
стоятимуть польські дивізії, оснащені американською зброєю. Ось так здійсниться
еміграційний міт: Польща повернеться на Захід.
Цей фальшивий міт призводить до того, що Сполучені Штати та західні
потуги ми вважаємо союзниками, а звідси випливає комплекс «панської клямки»,
обговорений у першій частині цієї статті.
Ми натомість не пам’ятаємо, що ймовірний розпад совєтської імперії
створить сприятливі умови не лише для Польщі та народів, пригноблених Росією,
але вирішить також німецьке питання. На Европейському континенті з’явиться нова
наддержава: об’єднана Німеччина.
Якщо ми залишимося вірними еміграційному міту, ми опинимося в момент
омріяної кон’юнктури між вороже налаштованими до нас народами Східної
Европи та ревізіоністською наддержавою Німеччиною. У такій ситуації ми не
знайдемо на Заході підтримки наших претензій щодо Львова та Вільна, тоді як
Німеччина, союзник західних держав, отримає підтримку своїх претензій щодо
польських західних земель.
Ми не можемо рухатися до класичної ситуації польських розділів, тобто не
можемо бути в конфлікті як зі Сходом, так і з Заходом, представленим німцями.
Ми мусимо обрати між Сходом і Заходом, причому вибір в обох випадках
означає з нашого боку значні поступки. Ще раз підкреслюю, що нова ситуація
дозволить німцям об’єднати обидві німецькі держави.
Якщо ми не нормалізуємо відносини з українцями, якщо будемо висувати
претензії на повернення Львова, українці шукатимуть підтримки Німеччини. Ми
повинні заздалегідь нейтралізувати потенційну пронімецьку орієнтацію українців.
Незалежна Україна, якби вона виникла під егідою Німеччини, становила б не
покращення, а погіршення становища Польщі. Таким чином, українське питання з
польської перспективи зачіпає як східну, так і західну програму нашої політики.
Ми не можемо оперувати українською проблемою як інструментом шантажу
щодо Росії. В даній ситуації ми не можемо загрожувати росіянам, що коли вони
не погодяться з нами, то ми домовимося з українцями проти них. Такий шантаж
з нашого боку передбачає відмову від української проблеми заради досягнення
порозуміння з Росією.
Коли йдеться про Німеччину, то, визнаючи теперішній східний кордон Польщі
остаточним, ми нівелюємо потенційну пронімецьку орієнтацію українців.
Лише таким чином сформульована польська політика щодо України може
забезпечити доброзичливе ставлення майбутньої незалежної України до Польщі.
Ця стаття, як видно з назви, присвячена польській західній політиці в її
фундаментальних принципах. Внаслідок географічного положення наша західна
програма залежить від програми східної.
Метою цих роздумів є усвідомлення читачем того факту, що історична
кон’юнктура, на яку ми чекаємо, жодним чином не нагадуватиме ситуацію 1918
6 Цитата з поеми Ю. Словацького «Дума про Вацлава Жевуського».

9
року, хоча й цього разу її невід’ємною складовою має бути падіння російської
імперії в її актуальному вигляді.
У дужках додам: я поділяю думку «The Economist», що росіяни у відносно
недалекому майбутньому мали би вирішити питання стосовно превентивної війни
проти Китаю або раз і назавжди відмовитися від цієї війни. Впродовж
десятиліття Китай володітиме здатним на відповідь ядерним потенціалом, і який не
можна буде знищити одним превентивним ударом. Через кілька років, коли Китай
здобуде здатність до відплати, війна вже не зможе мати превентивного характеру,
а відразу буде ядерною війною між Росією та Китаєм. Іншими словами, якщо
росіяни прагнуть убезпечити свої міста від привидів Хіросіми і водночас
«денуклеаризувати» Китай, вони повинні розпочати превентивну війну протягом
кількох найближчих років.
Детальним аналізом цієї теми я займусь в одній зі своїх «китайських»
статей. Наразі достатньо зазначити, що «велика стабілізація», про яку говорять
панове Брежнєв і Ніксон, якщо йдеться про Росію, досить швидко може
закінчитися. Президент США може зберігати баланс між Пекіном і Москвою,
може розмовляти і торгувати як із Совєтським Союзом, так і з Китаєм. Брежнєв
таких можливостей не має, а отже, не має можливостей стабілізувати становище
Совєтського Союзу. Політика не терпить нестабільних ситуацій, і тому
«нестабільність» завжди є прологом до так званих «великих подій».

*

Англійці, французи, американці зустріли б демократичний уряд у Варшаві з
прихильністю. Це не означає, що ми можемо розраховувати на будь-яку допомогу
з боку Заходу. Французи та англійці, без сумніву, не бажають об’єднання
Німеччини. Але для західних держав проблема Німеччини є іншим питанням, ніж
для нас. Навіть об’єднана Німеччина не може висувати територіальні претензії до
Франції.
На Заході ми маємо друзів і симпатиків, які часто хибно розуміють польське
питання – не через злу волю, а через відсутність глибшого розуміння. Багато з нас
спричиняється до того помилкового розуміння, оскільки ми боїмося, що нас
звинуватять у браку реалізму.
Скористаймося наступним прикладом. Кожне лікування є мінімальною
програмою з максимальною метою. Якщо лікар зможе знизити температуру
хворого на тиф хоча б мінімально, це буде значним успіхом. Однак метою
лікування є не мінімальне покращення, а повне одужання пацієнта.
Подібно, з задоволенням вітаючи кожне, навіть мінімальне покращення
ситуації в Польщі, ми не повинні забувати і не повинні дозволяти іншим
забувати, що ми не відмовилися від максимальної мети – повного відновлення
незалежності.
У цьому немає нічого романтичного, і тим більше нічого ганебного.
Англійці вважають збереження незалежності Великої Британії основним і
очевидним реалізмом і були б здивовані, якби їх звинуватили в романтизмі.
Вступаючи до Европейського економічного співтовариства, Англія відмовилася від
частини свого суверенітету. Але суверенітет необхідний хоча б для того, щоб
частково від нього відмовитися. Англія, відмовляючись від частки суверенітету,
отримала інституційний вплив, тобто частку суверенітету в Европейській комісії.
В результаті Великобританія нічого не втратила, лише змінила частину суверенних
повноважень одного типу на частковий суверенітет іншого виду.

10
Тоді як Польща та інші країни-сателіти втратили не частину, а весь свій
суверенітет, не отримавши нічого взамін.
Постійно нагадуючи Заходу, що ми не відмовилися від наших максимальних
цілей, ми не діємо всупереч фундаментальним принципам західної цивілізації,
хоча можемо діяти всупереч поточній політиці Заходу, продиктованій вимогами
моменту. На практиці завжди має значення поточна політика, оскільки в рамках
поточної політики виграються або програються вибори. Відновлення незалежності
країн-сателітів в рамках політичного планування є пропозицією далекою і
невимірною. З цієї причини Захід ніколи не поставить під загрозу свою поточну
політику, висуваючи вимоги, реалізацію яких можна було б вітати за умови, що
це відбудеться без зусиль і ризику з боку Заходу.
Якщо мої прогнози справдяться, совєтська імперія приречена на падіння в
будь-якому випадку. Якби припустити фантастичне припущення, що Совєтський
Союз поглине всю Німеччину і анексує країни-сателіти, Кремль лише помножив
би таким чином свою національну проблему, звівши імперський народ, тобто
росіян, до статусу меншості у власній супердержаві. Виключаючи війну з Китаєм,
хто знає, чи не був би це найкоротший шлях до падіння совєтської імперії. І
тому росіяни цього не зроблять. Вони бояться польських впливів, польської
культури, польського римо-католицького націоналізму – перетворення 33 мільйонів
поляків на справжніх совєтських громадян було б безумством. Росіяни цього не
зроблять, тому що совєтські політики помиляються, але не впадають в божевілля.
Моєю метою було написати статтю, присвячену польській «Westpolitik».
Однак, по суті, в нашій ситуації виділити західну програму не можна. Наша
західна програма буде успішною лише тоді, коли наша східна програма буде
успішною. Тільки тоді, коли після відновлення незалежності ми зможемо
налагодити наші стосунки зі східними сусідами, ми зможемо протистояти тиску
об’єднаної Німеччини. Франція та Англія не бажають бачити супердержаву
Німеччину в центрі Европи, але Париж і Лондон підтримають Польщу за умови,
що Польща владнає східний кордон і стане картою, на яку варто поставити.
Польща, яка намагається відібрати у українців Львів на сході та захистити
Вроцлав на заході, не отримає жодної допомоги чи підтримки. У такій ситуації
Захід – в ім’я порядку та миру – буде лише нотаріусом, готовим легалізувати ще
одну нашу поразку.
«Культура», 1973, № 9, с. 45–56.
Tłumaczył Oleksandr Herasym