Російський „польський комплекс” і простір УЛБ

JULIUSZ MIEROSZEWSKI

Ми боїмося росіян. Ми боїмося росіян не на полі бою, бо відносно недавно здобули над ними значну перемогу. Серед нас ще живуть люди, які брали участь у Варшавській битві 1920 року.

Ми боїмося російського імперіалізму – російських політичних планів. Чому росіяни вважають за краще мати держави-сателіти – такі як Польща, Чехословаччина чи Угорщина – замість дружніх, відносно нейтральних сусідів? В рамках поточної ситуації логічної відповіді на поставлене вище питання немає. Якби Західна Німеччина сьогодні мала могутню армію, ядерну зброю і сповідувала тотальну ідею відплати – тоді роль країн-сателітів як захисного валу Росії була б зрозумілою. Але – як ми знаємо – сучасна Німеччина не має нічого спільного з мілітаризмом. У моїй німецькомовній книзі[2], яка вийшла 10 років тому, я ризикнув висловити думку, що німецькі танки більше ніколи не з’являться на передмістях Москви. В історії повторюються певні сценарії та ситуативні схеми. Але в більшості випадків історія є каталогом одних лише прем’єр. Історія захоплива саме тому, що „те саме” ніколи не є „тим самим”, і майже ідентичні ситуації в нових варіантах дають інші результати.

Утім, історичні обставини спричинили, що ми надаємо надто великого значення так званим імпондерабіліям і недостатньо уваги приділяємо змінам. Особливо старші люди – як і автор цих слів – схильні до повторення, що, по суті, нічого не змінилося. Росія є імперіалістичною, тому що вона завжди була імперіалістичною. Інстинкт імпондерабілій нашіптує нам, що й німці насправді не змінилися, і що коли виникне сприятлива кон’юнктура, вони озброяться до зубів і посягатимуть на наші західні території.

Політика – це на 70, а то й на 80 відсотків дискусія на тему історії. Ніхто з нас достеменно не знає, про що говорять члени кремлівського політбюро на таємних засіданнях. Ніхто з нас не знає, що в глибині душі думає і планує Брежнєв. Однак ми знаємо з історії, що думали й планували його попередники упродовж останніх двохсот років. Отже, доходимо висновку, що Брежнєв думає так само, як і його попередники, адже „по суті нічого не змінюється”.

Звісно, історична зумовленість у даній ситуації може різко суперечити реальності – але в цілому, історія має більшу силу сугестії, ніж сучасність. Історія домінує над сьогоденням, як батько над своїм неповнолітнім сином.

Ми дивимося на Росію, обтяжені історичним баластом. Але коли росіяни дивляться на Польщу, чи вони також обтяжені історичним баластом?

Едґар Сноу у своїй книзі „Journey to the Beginning” наводить розширену розмову тет-а-тет із Максимом Літвіновим[3] у Москві. Розмова відбулася без свідків 6 жовтня 1944 року.

Мабуть, варто нагадати, що Літвінов був одружений з англійкою, добре знав Захід і вільно володів англійською мовою. На той час його кар’єра добігала кінця, і він це повністю усвідомлював.

Коли Сноу запитав його про Польщу, Літвінов відповів, що росіяни за жодних обставин не можуть погодитися на повернення „групи Бека” (так Літвінов називав польський уряд у Лондоні).

Що цікаво, Літвінов не висував жодних застережень ідеологічного характеру. Він не говорив про польських реакціонерів, капіталістів чи поміщиків. Натомість він сказав, що польський уряд у Лондоні – зокрема Соснковський – репрезентує концепцію польського історичного імперіалізму й прагне відновити Польську імперію з XVI та XVII століть. На думку Літвінова, Бек був готовий до союзу з німцями задля досягнення цієї мети, а лондонські поляки з цією ж ціллю були готові до союзу з американцями.

Ми були на межі своїх біологічних сил, спустошені гітлерівською окупацією та підпільною боротьбою – ми мріяли про шматок польського даху над головою, а не про імперію. Але для Літвінова ми були потенційним суперником.

Особисто я був приголомшений, коли читав розповідь Едґара Сноу, адже мені здавалося трагікомічним, що досвідчений політик у 1944 році міг звинувачувати нас в імперіалізмі. Це виглядало так, ніби хтось цілком серйозно попереджав приреченого вмерти від голоду жебрака про небезпеки надмірного вживання їжі та напоїв.

Та все ж… повторно перечитавши твердження Літвінова, я дійшов висновку, що в них немає нічого комічного. Літвінов дивився на Польщу так, як поляки дивляться на Росію – з позиції історичної зумовленості.

Для росіян польський імперіалізм – це вічно жива історична течія. Не треба особливо заглиблюватися в минуле, щоб знайти свідків польської присутності в Києві.

Коли Міколайчик сказав Сталіну, що Львів ніколи не входив до складу Російської імперії, Сталін відповів: „Львів не належав Росії, а от Варшава належала”. За мить він додав: „ми пам’ятаємо, що поляки були колись у Москві”.

Багато з нас вважають, що поляки вилікувалися від імперіалізму. Росіяни, однак, мають протилежну думку. Історична зумовленість навіює їм побоювання, що поляки, у разі відновлення своєї незалежності, стануть на імперський шлях, з яким завжди ідентифікувалися.

Чи справді ця імперська течія в нас вимерла – чи історичний російський „польський комплекс” не має жодних підстав?

Я так не вважаю. Багато хто серед сучасних поляків мріє не лише про польські Львів і Вільнюс, але й навіть про польські Мінськ і Київ. Багато хто вважає ідеалом незалежну Польщу, федералізовану з Литвою, Україною та Білоруссю. Іншими словами, альтернативою російського імперіалізму може бути лише польський імперіалізм, і так було завжди.

Принагідно, мабуть, варто проаналізувати типовий еміграційний феномен. Після того, як на сторінках „Культури” з’явилася моя стаття „Польська «Ostpolitik»”[4] – я отримав багато листів від поляків з багатьох країн світу, які висловлювали свою цілковиту підтримку програми, викладеної у згаданій статті. Не бракувало також листів від людей пера. Дехто з них зазначав, що вже давно змирився з думкою про втрату Львова та Вільнюса, хоча й не пише про це, щоб не обурити громадську думку.

Ми дійшли до парадоксальної ситуації. Погляди еміграції розвиваються й змінюються, натомість погляди істеблішменту та очолюваної ним преси не змінювалися впродовж 30 років. Мало того – я маю докази, що навіть окремі люди, які належать до еміграційного істеблішменту, поділяють наші погляди щодо Львова та Вільнюса, але вони ніколи не скажуть про це публічно, щоб не наражатися на осуд. Чий саме осуд?

Є дві групи людей, які відкидають будь-яку аргументацію та дискусію на цю тему. До першої групи передусім належать люди, які походять зі Східної Малопольщі або Віленщини. Для цих поляків прив’язаність до своєї землі – хоч і не своєї батьківщини, та все ж родинної території – унеможливлює прийняття обґрунтованих аргументів.

До другої групи належать люди, які, задля збереження титулу легалізму, зводять ідею незалежності до абсурдної концепції реставрації Другої Речі Посполитої. Немає жодної іншої Польщі, є лише Польща, заснована на передвересневій Конституції з президентом, Сеймом і Сенатом. Тільки відроджена й незалежна Друга Річ Посполита могла б через рішення Сейму, затверджені президентом, зректися Вільнюса чи Львова.

Недоліком цієї концепції є факт, що оскільки можна прийняти за належне, що якщо не ми, то наступні покоління доживуть до незалежності Польщі, то за належне слід також прийняти, що передвереснева Конституція не діятиме на території Польщі жодного дня. Визволений народ обере Сейм, який прийме нову Конституцію, що відповідатиме новим політичним, суспільним та економічним умовам. Переважна більшість спільноти як вдома, так і в еміграції не має жодних сумнівів щодо цього.

Як наслідок, хоча ніхто не вірить у приєднання Львова та Вільнюса до Польщі, цей міф офіційно підтримується з легалістичних міркувань. Крім того, широко поширене переконання, що, оскільки еміграційний уряд, який ґрунтується на легалізмі, не може вести жодної реальної політики, йому однаково байдуже, чи буде він претендувати на Львів і Вільнюс, чи на Мінськ і Київ.

Утім, насправді це не байдуже. В еміграції ми не можемо здійснювати жодних територіальних змін, але можемо й повинні встановлювати певні принципи. На Заході виникає нова російська еміграція. З цими людьми ми повинні налагодити діалог і шукати порозуміння. Перше питання в цьому діалозі має стосуватися національної проблеми.

Нові російські емігранти є антирадянськими. Проте ми знаємо, що російськими імперіалістами були люди, максимально далекі від комунізму чи навіть соціалізму. Тому перевіркою політичної позиції кожного нового російського емігранта має бути його ставлення до національного питання.

Звісно, таку ж перевірку ми повинні застосувати й до самих себе. Ми не можемо керуватись переконанням, що кожна великоросійська програма є імперіалізмом, натомість польська східна програма – це жодний імперіалізм, а висока „яґеллонська ідея”.

Іншими словами, ми можемо вимагати від росіян зречення імперіалізму за умови, що самі раз і назавжди зречемося нашого традиційно-історичного імперіалізму в усіх його формах і проявах.

„Яґеллонська ідея” тільки для нас не має нічого спільного з імперіалізмом. Натомість для литовців, українців і білорусів вона відображає найчистішу форму польського традиційного імперіалізму. Річ Посполита двох народів закінчилася цілковитою полонізацією литовської шляхти, і найпалкіше зізнання в любові до Литви („О краю мій, Литво! Ти на здоров’я схожа!”[5]) було написане польською мовою. Поляк навіть не може собі уявити подібної ситуації. Чи можна уявити собі Словацького, який пише виключно російською мовою? Росіяни прагнули нас русифікувати, проте їм не вдалося позбавити нас жодного поета чи письменника. Навпаки, русифікаційний тиск спричинився до неймовірного розквіту польської літератури та мови у XIX столітті.

Приємно сказати собі, що польська культура приваблива – для багатьох набагато привабливіша за російську. Але той самий факт, з литовського чи українського погляду, означає, що поляки є більш загрозливими асиміляторами, ніж росіяни. Потрібна лише відповідна кон’юнктура, щоб поляки могли повністю розправити свої асиміляторські крила.

Росіяни у своїй підступній національній політиці виграють на привабливості польської культури. У Вільнюсі видається щоденний журнал польською мовою, приїжджають театри з ПНР[6] – і так далі, і тому подібне. Метою цієї операції не є поляки, що мешкають у Литві й спраглі рідної мови. Метою цієї операції є литовці й виключно литовці. З російського погляду, вплив польської культури – навіть у версії ПНР – перешкоджає процесові виникнення суто литовського націоналізму і корінної литовської культури. Звісно, все, що перешкоджає процесові кристалізації литовської національної самобутності, вітається Москвою.

У Східній Європі – якщо на цих землях колись запанує не лише мир, а й свобода – немає місця жодному імперіалізмові – ні російському, ні польському. Ми не можемо горлати, що росіяни повинні віддати Київ українцям і водночас проголошувати, що Львів має повернутися до Польщі. Саме цей „подвійний стандарт” завадив нам у минулому здолати бар’єр історичної недовіри між Польщею та Росією. Росіяни підозрювали, що ми антиімперіалістичні, але лише стосовно росіян – тобто, що російський імперіалізм прагнемо замінити польським імперіалізмом.

Якщо для зручності назвемо територію, що охоплює Україну, Литву й Білорусь, літерами УЛБ, то треба наголосити, що в минулому – а певною мірою й сьогодні – територія УЛБ була чимось більшим, ніж „яблуком розбрату” між Польщею та Росією. Простір УЛБ зумовлював форму польсько-російських відносин, прирікаючи нас або на імперіалізм, або на сателітство.

Було б безглуздо припускати, що, визнавши проблеми УЛБ внутрішніми справами Росії, Польща зможе налагодити свої відносини з Росією. Суперництво між Польщею й Росією на цих територіях завжди було спрямоване на встановлення переваги, а не на добросусідські польсько-російські відносини.

З російського погляду, приєднання територій УЛБ до російської імперії є обов’язковою умовою для редукції Польщі до сателітного статусу. З московської перспективи, Польща повинна бути сателітом у тій чи іншій формі. Історія вчить росіян, що по-справжньому незалежна Польща завжди тяжіла до Вільнюса й Києва та намагалася встановити свою перевагу на просторах УЛБ. Якби вищезгадані історичні прагнення поляків увінчалися успіхом – це було б рівнозначно ліквідації імперської позиції Росії в Європі. Іншими словами, Польща не може бути по-справжньому незалежною, якщо Росія збирається зберегти свій імперський статус в Європі.

З польського погляду, справа виглядає аналогічно. Ми шукали переваг на території УЛБ – чи то військовим шляхом, чи висуваючи федеративні плани – оскільки історія вчить нас, що Росія, яка домінує на цих просторах, є непереможним суперником. Від переможного суперника не можна очікувати нічого, окрім поневолення.

Я хотів би наголосити на двох пунктах. По-перше, неможливо обговорювати польсько-російські відносини, оминаючи території УЛБ, оскільки польсько-російські відносини завжди були функцією ситуації, яка панувала на цих просторах у даний історичний період.

Якби не було Гітлера, якби не було Другої світової війни, якби німці були мирними добрими європейцями – незалежність Польщі все одно була б під загрозою з боку Росії, тому що у двадцятому році ми перемогли під Варшавою, а не під Києвом. Після смерті Сталіна закінчилися б чистки й ліквідація найкращих офіцерів совєтської армії, Росія розпочала б гонку озброєнь, яку в результаті Польща мусила б програти. Рано чи пізно військова перевага Росії над Польщею була б настільки значною, що Москва – з допомогою Німеччини чи без неї – нав’язала б нам свій протекторат. Це було просто очевидно, й у Польщі не бракувало політичних письменників, які це усвідомлювали. Адольф Бохенський[7], чудовий публіцист, який загинув під Анконою – відповідно до своєї тези, що „з цієї війни не слід повертатися” – у книзі, виданій Єжи Ґедройцем на початку ери „Нової Німеччини”, коли ніхто в Європі ще не усвідомлював, хто такий Гітлер і які його плани, радив укласти угоду з Німеччиною. Метою цієї угоди було б відокремлення України від Росії. Завжди йдеться про Україну, Литву та Білорусь, адже ситуація на цих просторах визначає польсько-російські відносини.

І другий пункт. Мені здається, що наскільки росіяни завжди недооцінювали й продовжують недооцінювати українців, настільки вони завжди переоцінювали й продовжують переоцінювати поляків. Вони завжди бачать нас як активних чи лише потенційних суперників, – однак завжди як суперників. Хрущов, щоправда, дозволив вивезти „Рацлавицьку панораму”[8] зі Львова[9], але водночас категорично застерігав від того, щоб вона була доступна польській громадськості. Він вважав, що „Рацлавицька панорама” нагадуватиме полякам про збройне повстання проти Росії. Знаменитий епізод з постановкою „Дзядів”[10] Міцкевича відбувався на тому ж тлі[11].

Звісно, масштабні „грудневі події”[12] в Польщі видаються мені набагато імовірнішими, ніж спалах збройного повстання проти Росії. Немає жодного політика на еміграції, який би закликав поляків у Польщі до повстання. Натомість росіяни бояться не стільки суспільної революції в Польщі, скільки національного повстання. Вони також вірять, що робітнича революція, спрямована на повалення партійного лідера і його режиму, за кілька днів втратила б свої економічно-суспільні риси й перетворилася на загальнонаціональний бунт проти Росії.

Водночас мусимо пам’ятати, що саме поляки, а не росіяни, пережили шок Варшавського повстання, шок від того, що Польщу покинули західні союзники, шок від окупації країни радянськими військами. Ми програли війну повністю, бо від незалежної Речі Посполитої не залишилось жодного клаптика. Наша традиційна концепція Польщі як бастіону західної цивілізації перетворилася на руїни. Ми були зраджені нашою власною історією, для якої ми будували вівтарі в літературі, живописі, музиці. Ми зробили найстрашніше відкриття, яке тільки може зробити нація, а саме, що Історія – це зошит записок з „мертвого дому”, а не живе минуле, підтверджене сьогоденням. За таких умов полякові було складно не стати історичним ревізіоністом. Не дивно, що навіть католицькі й некомуністичні письменники, які відхрещувалися навіть від соціалізму – на руїнах „екзотичних союзів” – проголошували думку, що наріжним каменем польської політики має бути союз із СРСР. Це була свідома відмова від позиції суперника і прийняття позиції васала.

Натомість слід пам’ятати, що ці травматичні досвіди були суто односторонніми й стосувалися лише поляків, а не росіян.

Не існує предмета, який можна оптимістично назвати „універсальною історією”. Не існує не лише універсальної історії, але навіть європейської історії. Є лише польська, російська, французька, німецька та інші історії. Віденська битва з королем Собєським на чолі, як її бачить польська історія, має мало спільного з Віденською битвою у німецькій версії історії.

Історія – це політика, що завмерла в русі. Тому політичний письменник повинен вміти дивитися на історію з висоти пташиного польоту. У темі, яка нас цікавить, політик повинен вміти подивитися на послідовність подій очима як поляка, так і росіянина. Адже політика є продовженням історії, і не можна зрозуміти російську політику без розуміння того, як росіяни відчитують історію. Польський народ завжди відігравав значну роль у російській історії, і вкрай необхідно, щоб ми достеменно зрозуміли перспективи, через які на нас дивляться росіяни.

Ситуація у завершальний період Другої світової війни нагадувала ситуацію після битви під Єною. Наполеон панував над усією Європою, і лише дві держави залишалися непереможеними – Росія та Англія. Наполеон був у Москві – Гітлер був у передмістях Москви. В обох випадках головними союзниками росіян були клімат і простір. На мешканців Західної та Центральної Європи російські простори мають вплив, який складно описати. У Франції чи Німеччині сто кілометрів – це величезна відстань, а в Росії сто кілометрів – це ніщо. У щоденнику одного німецького офіцера я натрапив на вислів, що Росія – це країна без горизонту. За обрієм, коли до нього добираєшся, нові поля, пагорби й річки – а за новим обрієм знову поля, пагорби й річки, і так нескінченно, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Згаданий німецький офіцер пише, що навіть влітку, по багатьох тижнях маршу, цей нескінченний російський простір у найстійкішої людини врешті-решт викликає відчуття безсилля.

Росіяни зазнали величезних втрат. Але історія їх не зрадила – тобто сьогодення підтвердило минуле. Армії Гітлера, як і Наполеона, виснажені російським кліматом і простором, були розбиті й відкинуті далеко за межі російської імперії.

У Польщі технологічний переворот – авіація й танки – вибив нам з рук нашу традиційну зброю, тобто кавалерію. Ми, безперечно, мали найкращу кавалерію в Європі, але в нашому випадку сьогодення не підтвердило історію. Навпаки, традиція виявилася беззубою старою бабцею перед обличчям моторизованих бронетанкових колон, які розгромили нас за 17 днів.

Все, що я написав вище, має на меті проілюструвати той факт, що історія не зрадила Росію, а, навпаки, підтвердила традиційні російські припущення. Як наслідок, росіяни – на відміну від поляків – вважають, що з часів битви під Єною нічого не змінилося. Росія має інший устрій, але вона, як і раніше, імперська й непереможна. З нашого польського світу випало дно – як образно кажуть англійці. Але з російського світу революція не вибила дна, тому що Росія була й залишається історично ідентичною, тобто імперіалістичною й загарбницькою.

Візьмімо інший приклад. Революція і поразка, що сталися в Османській імперії в результаті Першої світової війни, позбавили Туреччину її історичної ідентичності. Туреччина перестала бути імперською державою. Як наслідок, сучасні турки думають зовсім інакше, ніж думали їхні діди та прадіди всього лиш кілька десятиліть тому. Натомість Жовтнева революція не позбавила Росію її імперії й ні на йоту не змінила російської історичної диспозиції. Сталін після Другої світової війни поводився й діяв як цар і самодержець всія Росії – символ і репрезентант російської імперської ідеї.

Ми всі це знаємо, але мало хто з нас усвідомлює, що цей російський історичний консерватизм включає також оцінку Польщі та поляків. Літвінов говорив про відновлення польської імперії з XVI й XVII століть, що нам видається комічним, але для Літвінова – на відміну від нас – XX століття було продовженням XVI й XVII століть, з тією ж традиційною проблематикою, не виключаючи польської проблематики. Подібно до царів, Сталін, Літвінов і Брежнєв вважали й вважають, що на територіях України, Литви та Білорусі можуть панувати або поляки, або росіяни. Не існує історичного третього рішення – існує лише вибір між польським і російським імперіалізмом.

Росіяни переоцінюють нас, бо дивляться на нас з російської історичної перспективи. Поляки натомість, хоча й пишаються і, найчастіше, сентиментально ставляться до свого історичного минулого, водночас вважають, що ця імперська слава не має нічого спільного з сьогоднішньою реальністю.

Ми поводимося як шляхтич, котрий утратив свій маєток. Квола економіка, негаразди й насамперед поганий сусід – усе це спричинило втрату „майна”, на яке ми претендували згідно з божественним і людським правом. Однак ми втішаємо себе тим, що „історична справедливість” покарала українців, литовців і білорусів, бо вони проміняли добрих польських панів на поганих совєтських.

Упродовж трьохсот років ми мали перевагу на Сході. Якщо Мир Ґжимултовського (1 травня 1686 року)[13] вважати переломним моментом в історії польсько-російських відносин, слід зробити висновок, що тепер Росія має перевагу на Сході впродовж 300 років. Ця „альтернативність” – або ми, або вони – унеможливлює нормалізацію стосунків між Польщею та Росією. Ця  „альтернативність” означає, що поляки, як і росіяни, не вірять у третє рішення і – оскільки tertium non datur – ми приймаємо сателітcтво як похмурий, але поточний стан речей. У системі „або ми, або вони” цього разу зверху є вони.

Однак між поляками й росіянами є різниця. Перевагу росіян підтвердила Історія. Натомість наші битви, повстання, навіть перемоги – Історія звела нанівець. Ми тримаємось системи „або ми, або вони”, бо не знаємо і не маємо іншої системи. Але більшість поляків уже не вірить у цю систему, не вірить, що ми коли-небудь зможемо здобути перевагу над Росією. Плодом цієї зневіри є сателітна ментальність і сервілізм.

Я теж не вірю в систему „ми або вони” – не вірю, що ми коли-небудь зможемо витіснити Росію від Перемишля до Смоленська. Також вважаю, що ця система – хоч вона й глибоко вкорінена історично – сьогодні є анахронізмом, варварським анахронізмом. Українці, литовці та білоруси у 20-му столітті не можуть бути пішаками в історичній польсько-російській грі.

Я прагнув продемонструвати, що система „ми або вони” – хоч і черпає свою силу з багатовікової традиції – по суті, є отруєним джерелом. Ми повинні шукати контактів і порозуміння з росіянами, готовими надати українцям, литовцям і білорусам повне право на самовизначення, і, що також важливо, ми самі повинні раз і назавжди відмовитися від Вільнюса, Львова й будь-якої політики чи планів, які, за сприятливої кон’юнктури, були б спрямовані на встановлення нашої переваги на Сході коштом вищезгаданих народів. І поляки, і росіяни повинні зрозуміти, що тільки неімперіалістична Росія і неімперіалістична Польща матимуть шанс налагодити й упорядкувати свої взаємовідносини. Ми повинні зрозуміти, що будь-який імперіалізм є поганим – як польський, так і російський, як реалізований, так і потенційний, що чекає на кон’юнктуру.

Українцям, литовцям і білорусам у майбутньому має бути надане повне право на самовизначення, як того вимагає польсько-російський державний інтерес. Лише на цьому шляху можна поховати згубну систему „ми або вони” – систему, яка сьогодні пропонує Росії союз із сателітcькою Польщею, але водночас веде до того, що якби завтра розпочалася російсько-китайська війна – переважна більшість поляків бажала б перемоги китайцям.

З причин, проаналізованих вище, так зване національне питання є фундаментальною проблемою не лише російською, а й російсько-польською. Тільки радикальне розв’язання цієї проблеми здатне змінити польсько-російські відносини.

Видається, що зростає відсоток росіян, які усвідомлюють вищезгадану проблему. Прагну вкотре наголосити, що менталітет „ми або вони” має бути викорінений не лише серед росіян, а й серед поляків. Це двосторонній процес. Поляки, які терпляче чекають на момент відплати та реставрацію „передмур’я”, інтенсивно підживлюють російський імперіалізм.

На початку цієї статті я згадував Максима Літвінова, для якого історична система „ми або вони” була такою ж живою й актуальною у 1944 році, як і впродовж попередніх 300 років. Літвінов вважав, що необхідно нарешті завершити справу, розпочату Андрусівським миром (3 I 1667 р.), коли Польща віддала Москві Смоленськ, Чернігівщину, Сіверщину, Себеж і Київ.

Рівно через тридцять років після розмови Едґара Сноу з Максимом Літвіновим, онук Максима Літвінова Павел Літвінов налагодив контакт із паризькою „Культурою” й наблизився до наших поглядів.

Урешті, останній пункт цих роздумів. Поляки сьогодні з відразою ставляться до піднесених гасел, лозунгів й усілякої романтичної фразеології. Однак не можу позбутися враження, що у своєму антиромантизмі поляки разом із купіллю вихлюпують і дитину. Політика поневоленого народу повинна об’єднувати людей різних переконань, а отже, ґрунтуватися на моральному ідеалі, який би очищував нашу незалежницьку програму й надавав їй етичного виміру. Цього морального, наднаціонального виміру бракує всім сучасним незалежницьким програмам.

Нікого не можна захопити ідеєю економічного зростання чи гаслом „кольоровий телевізор у кожній оселі та автомобіль перед кожним домом”. Попри те, що всі хочуть мати автомобіль, ніхто не готовий померти за нього чи кольорове телебачення. У В’єтнамі, на Кіпрі, на Близькому Сході, в Північній Ірландії, Анголі чи Мозамбіку люди вмирають за ідеї – часто помилкові, але в які вони палко вірять.

Серед сучасних поляків – як удома, так і за кордоном – немає нічого, буквально нічого, у що б палко вірилося. Безідейні люди („смерть фраєрам”) абсолютно беззахисні перед насильством і стають класичним матеріалом для масового продукування рабів.

Коли читаємо „Архіпелаг ГУЛАГ”, напрошується висновок, що ці гігантські, багатомільйонні табори були б немислимі без співпраці в’язнів. Філософія „смерть фраєрам”, сповідувана переважною більшістю ув’язнених, у поєднанні з насильством радянської влади, зробила архіпелаг ГУЛАГ успішним бізнесом.

Звісно, найбільші фраєри – це послідовники гасла „смерть фраєрам”, і „Архіпелаг ГУЛАГ” є монументальним підтвердженням цієї тези.

Ідея самовизначення і свободи для братніх народів, які відділяють нас від Росії, з одночасним щирим зреченням будь-яких імперіалістичних планів, які включали б надію порозумітися з Москвою через голови й коштом цих народів – така програма могла б повернути польській незалежницькій політиці високий моральний мотив, якого їй сьогодні бракує.

Що ми можемо протиставити „Архіпелагові ГУЛАГ” – якщо вважати його символом системи? У нас немає Солженіциних, але є Івашкевичі, апостоли ліцензованого успіху. На еміграції маємо запеклий антикомунізм, який не породжує нічого, окрім тваринної ненависті до Росії. Цей антикомунізм позбавлений морального виміру, оскільки зливається з національним егоїзмом і навіть вузьколобим націоналізмом. „Гулаг” цікавить нас лише остільки, оскільки в цій піраміді закатованих тіл і душ можна розгледіти знамення розпаду Росії, який, своєю чергою, дозволив би нам повернути Польщі Вільнюс, Львів, а, можливо, і щось більше.

Ми повинні повернутися до Міцкевича. Він краще й правдивіше за нас розумів слово „свобода” та його моральний вимір.

Культура 1974, № 9/324

tłum. Dmytro Menok